СПІВРОБІТНИЦТВО ЛЮДСЬКОЇ СІМ’Ї
53. Одним із найстрашніших видів бідності, яких людина може зазнати, є самотність. Точніше кажучи, й інші форми бідності, включно з матеріальними, мають своєю причиною ізоляцію, відсутність любові чи складнощі з нею. Досить часто різні види бідності породжуються відкиданням Божої любові, первинною трагічною замкнутістю у собі людини, яка вважає себе самодостатньою або, навпаки, якимось незначущим і тимчасовим явищем, "чужим" у цьому випадково створеному Всесвіті. Людина є відчуженою, коли вона залишається самою або відірваною від реальності, коли вона відмовляється мислити про певний Фундамент, вірити в нього [Пор. Іван Павло II, Енцикліка Centesimus annus, 41: l.c., 843-845]. Все людство загалом є відчуженим тоді, коли ввіряється тільки людським проектам, фальшивим ідеологіям і утопіям [Пор. Іван Павло II, Енцикліка Centesimus annus, 41: l.c., 843-845]. Сьогодні людство виглядає набагато більш інтерактивним, ніж учора: ця більша близькість повинна перетворитися на справжню спільноту. Розвиток народів залежить насамперед від визнання того, що вони являють собою єдину родину, яка співпрацює у справжній спільноті і складається із суб’єктів, які не лише просто живуть один біля одного [Пор. Іван Павло II, Енцикліка Evangelium vitae, 20: l.c., 422-424].
Павло VI зауважував, що "світ потерпає через брак думки" [Енцикліка Populorum progressio, 85: l.c., 298-299]. Ці слова містять констатацію, але перш за все – побажання: потрібен новий злет думки, щоб краще зрозуміти імплікацію факту нашого родинного життя, взаємні відносини між народами на Землі заохочують нас до цього злету, щоб інтеграція відбувалася радше під знаком солідарності [Пор. Іван Павло II, Послання на Всесвітній День Миру 1998, 3: AAS 90 (1998), 150; те ж, Промова до членів Фонду Centesimus annus pro Pontifice (9.05.1998), 2: Insegnamenti XXI, 1 (1998), 873-874; те ж; Промова під час зустрічі з громадськими і політичними діячами та дипломатичним корпусом, Відень (20.06.1998), 8: Insegnamenti XXI, 1 (1998), 1435-1436; те ж, Послання з нагоди Дня Католицького Університету Найсвятішого Серця (5.05.2000), 3: Insegnamenti XXIII, 1 (2000), 758], а не маргіналізації. Таке мислення зобов’язує докритичного поглиблення категорії "відносини", надання їй оціночних функцій. Йдеться про завдання, яке не можна виконати тільки за допомогою суспільних наук, оскільки воно вимагає втручання таких дисциплін, як метафізика і теологія, аби чітко зрозуміти трансцендентну гідність людини.
Людське створіння, яке має духовну природу, реалізовується у міжособових відносинах. Що більше воно щиро переживає, то більш зрілою стає його особиста ідентичність. Людина набуває гідності не шляхом ізоляції, а налагоджуючи відносини з іншими та з Богом. Тож значимість цих відносин набуває фундаментального характеру. Це стосується також і народів. Тому дуже корисним для їхнього розвитку є метафізичне бачення відносин між особами. Виходячи з цього, розум знаходить інспірацію і орієнтацію у християнському одкровенні. Згідно з ним, спільнота людей не втягує в себе особу, стираючи її автономію, як це буває у різних формах тоталітаризму. Навпаки, у християнському світосприйнятті спільнота надає окремій особі більшої гідності, оскільки відносини між особою та спільнотою – це взаємини одного виду цілісності з іншим видом цілісності [За св. Томою "ratio partis contrariatur rationi personae" в: III Sent. d. 5, 3, 2; рівно ж "Homo non ordinatur ad communitatem politicam secundum se totum et secundum omnia sua" в: Summa Theologiae I-II, q. 21, a. 4, ad 3um]. Аналогічно до того, як спільнота сім’ї не анулює у собі осіб, що її творять, як і сама Церква надає більшої гідності "новому створінню" (Гал. 6:15; 2 Кор. 5:17), яке через обряд Хрещення долучається до її живого Тіла, так і єдність сім’ї людства не анулює в собі осіб, народів і культур, а надає їм більшої прозорості у взаємних стосунках, міцніше об’єднує їх у їхньому законному різноманітті.
54. Тема розвитку народів збігається з темою залучення усіх осіб і народів до однієї спільноти людської сім’ї, солідарно побудованої на базі фундаментальних цінностей справедливості й миру. Повноту розуміння цієї точки зору ми знаходимо у відносинах між Особами Святої Трійці в єдиній Божій Субстанції. Трійця – це абсолютна єдність, оскільки три Божі Особи являють собою чисту взаємність. Взаємна прозорість між трьома Божими Особами є повною, а зв’язок між ними – цілковитим, оскільки вони являють собою абсолютну єдність і неповторність. Бог прагне долучити й нас до цієї реальності причастя: "вони були одно так само, як і ми одно" (Ів. 17:22). Церква є знаком та інструментом цієї єдності [Пор. ІІ Ватиканський Собор, Догматична Конституція Lumen gentium, 1]. Також і відносини між людьми в історії повинні отримати лише користь із застосування цього Божого зразка. Особливо у світлі сповіщеної таємниці Святої Трійці треба усвідомлювати, що справжнє відкриття не означає відцентрового розосередження, а, навпаки, ще глибше взаємопроникнення. Це виявляється також і в загальному людському досвіді любові та правди. Подібно як сакраментальна любов між чоловіком і жінкою з’єднує їх духовно в "одне тіло" (Бут. 2:24; Мт. 19:5; Еф. 5:31) і з двох частин робить справжню єдність у взаєминах, аналогічним чином і правда єднає між собою людські душі та змушує їх мислити однаково, притягаючи їх і з’єднуючи в собі.
55. Християнське одкровення про єдність людського виду передбачає метафізичну інтерпретацію "humanum", у якій здатність до взаємин являє собою істотний елемент. Також і інші культури і релігії навчають братства і миру, отже, є дуже важливими для комплексного людського розвитку. Не бракує, однак, релігійних і культурних концепцій, які не приймають у повній мірі засади любові та правди, і таким чином гальмують справжній людський розвиток або навіть перешкоджають йому. Сучасний світ сповнений деякими культурними ідеями з релігійним підґрунтям, які не спрямовують людину до спільноти, а ізолюють її у пошуках індивідуального добробуту, коли вона обмежується задоволенням психологічних очікувань. Окрім того, певне множення релігійних доріг, що торуються малими групами або навіть поодинокими особами, а також релігійний синкретизм можуть стати чинниками розосередження і браку ангажування. Можливим негативним наслідком процесу глобалізації є тенденція сприяння такому синкретизму [Пор. Іван Павло II, Промова під час публічної сесії Папських Теологічної Академії і св.. Томи Аквінського (8.11.2001), 2: Insegnamenti XXIV, 2 (2001), 676], підживлення таких форм "релігії", які віддаляють людину від людини, замість того, щоб допомогти їм зустрітися, віддаляють людину й від реальності. Водночас залишаються деякі культурні та релігійні заповіти, які заганяють суспільство у тривкі соціальні касти, у формах магічних вірувань, які зневажливо ставляться до гідності людської особи і передбачають покірливість щодо окультних сил. На цьому рівні любові та вірі стає дуже складно утвердити себе. А це, у свою чергу, завдає шкоди справжньому розвитку.
Якщо, з одного боку, правдою є те, що розвиток потребує релігії і культур різних народів, то з іншого боку – правдою також залишається й те, що нам необхідне відповідне розпізнавання. Релігійна свобода не означає релігійної байдужості й не передбачає, що всі релігії рівні [Пор. Конгрегація Наки Віри, Декларація Dominus Jesus (6.08. 2000), 22: AAS 92 (2000), 763-764; Пор. також: Доктринальна нота стосовно певних питань, пов’язаних з участю і позицією католиків в політичному житті (24.11.2002), 8: Libreria Editrice Vaticana, Città del Vaticano, с. 16]. Здатність розпізнавати, яка з культур і релігій робить свій внесок у побудову суспільної співдружності, де шанується спільне добро, особливо потрібна тим, хто володіє політичною владою. Таке розпізнавання повинне керуватися критеріями любові та правди. Оскільки на кін ставиться розвиток людей і народів, то він враховуватиме можливість емансипації і входження у перспективу насправді універсальної людської співдружності. "Ціла людина і всі люди" – таким є критерій для оцінювання також культур і релігії. Християнство – релігія "Бога з людським обличчям" [Бенедикт XVI, Енцикліка Spe salvi, 31: l.c., 1010; те ж, Промова до учасників IV Національного конгресу Церкви в Італії (19.10.2006): l.c., 465-477] містить у собі такий критерій.
56. Християнська релігія та інші релігії можуть зробити свій внесок у розвиток лише за умови, що Бог знайде місце у публічній сфері, з особливим прицілом на культурний, соціальний, економічний та особливо політичний вимір. Суспільна наука Церкви створилася для того, щоб домагатися цього "Статуту громадянських прав" [Іван Павло II, Енцикліка Centesimus annus, 5: l.c., 798-800; Бенедикт XVI, Промова до учасників IV Національного конгресу Церкви в Італії (19.10.2006), l.c., 471] для християнської релігії. Заперечення права на публічне визнання власної віри і на дії, спрямовані на те, щоб правдою віри формувати також публічне життя, спричиняє негативні наслідки для справжнього розвитку. Вилучення релігії з публічної сфери, подібно як релігійний фундаменталізм, із іншого боку, перешкоджають зближенню людей, а також їхній співпраці на благо поступу людства. Тоді публічне життя втрачає мотивацію, а політика набуває форми утиску і агресії. Існує небезпека, що права людини не поважатимуть, оскільки вони або позбуваються свого трансцендентального підмурівку, або перестає визнаватися особиста свобода. У лаїцизмі та фундаменталізмі ми втрачаємо можливість плідного діалогу і корисної співпраці між розумом та релігійною вірою. Розум потребує постійного очищення за допомогою віри. Це ж стосується і політичного розуму, який не слід вважати всемогутнім. З іншого боку, релігія потребує постійного очищення через розум, щоб показати своє справжнє людське обличчя. Припинення цього діалогу тягне за собою дуже серйозний ризик для розвитку людства.
57. Плідний діалог між вірою та розумом робить ефективнішою справу милосердя у суспільній сфері та створює найбільш відповідні рамки для розвитку братського співробітництва між віруючими і невіруючими у спільному прагненні до праці на благо справедливості й миру на Землі. У пастирській Конституції Gaudium et spesбатьки церкви стверджували: "У віруючих і невіруючих існує майже спільна позиція, що на Землі людина має стати центром і найвищим пунктом усього сущого" [N. 12]. Для віруючих людей світ не є продуктом ані випадку, ані необхідності, а Божого плану. Звідси походить обов’язок віруючих об’єднати свої зусилля зі всіма людьми доброї волі, представниками інших релігій або невіруючими, щоб цей наш світ дійсно відповідав Божому плану: жити єдиною сім’єю під наглядом Творця. Особливим свідченням любові та провідним чинником братського співробітництва віруючих і невіруючих безсумнівно є принцип субсидіарності [Пор. Пій XI, Енцикліка Quadragesimo anno (15.05.1931): AAS 23 (1931), 203; Іван Павло II, Енцикліка Centesimus annus, 48: l.c., 852-854; Пор. Катехизм Католицької Церкви, 1883], що є проявом невід’ємної людської свободи. Субсидіарність є передовсім допомогою людині через автономію опосередкованих груп та об’єднань. Допомога такого виду стає доречною, коли особа чи суспільні суб’єкти не здатні дати собі раду самостійно. Вона завжди передбачає емансипуючу доцільність, оскільки сприяє свободі та партиципації у процесі перейняття відповідальності. Субсидіарність поважає гідність особи, в якій вона вбачає суб’єкта, завжди готового дати щось іншим. Визнаючи у взаємності внутрішню конституцію людини, субсидіарність є найефективнішим засобом захисту від будь-якої форми патерналістичної соціальної системи. Вона може бути і проявом диференційованої артикуляції планів, а отже багатоманітності суб’єктів, і їхньої координації. Тож мова йде про принцип, що найкраще пасує для керування глобалізацією і спрямування її на справжній людський розвиток. Щоб не створити небезпечної універсальної влади монократичного типу, керування глобалізацією повинне характеризуватися субсидіарністю, репрезентованою на багатьох рівнях і в різних площинах, які взаємно співпрацюють. Глобалізація, без сумніву, потребує влади, оскільки піднімає проблеми досягнення спільного глобального блага. Проте, така влада має бути організованою в дусі субсидіарністі та диференціювання компетенцій [Пор. Іван XXIII, Енцикліка Pacem in terris, 74], щоб вона не порушувала свободи і конкретно довела свою ефективність.
58. Засада субсидіарності має бути тісно пов’язаною із засадою солідарності, і навпаки. Оскільки субсидіарність без солідарності приводить до суспільного партикуляризму, так само солідарність без субсидіарності приводить до такої соціальної системи, яка принижує нужденних. Це правило загального характеру потрібно мати на увазі також тоді, коли ми ангажуємося у справи міжнародної допомоги і розвитку. Така допомога, незалежно від наміру донорів, може інколи загнати якийсь народ у стан залежності або навіть створювати ситуації локального домінування і здирництва в країні. Справжня економічна допомога не повинна мати інших прихованих цілей. Вона має стосуватися не тільки урядів зацікавлених країн, але також локальних суб’єктів господарювання, активістів громадянського суспільства, заангажованих у справи культури, включно з локальними церквами. Програми допомоги повинні у щораз більшій мірі нести на собі ознаки програм, доповнених низовою участю. Адже правдою є те, що найбільш цінним багатством, яким володіє країна-акцептор допомоги з розвитку, є людський ресурс: це – справжній капітал, який потрібно примножувати, щоб забезпечити найбіднішим країнам справді незалежне майбутнє. Потрібно також нагадати, що економічною сферою, в якій країни, що розвиваються, найбільше потребують допомоги, є дозвіл і сприяння тому, щоб їхня продукція поступово виходила на світові ринки. Це зробило б можливим їхню повноправну участь у міжнародному економічному житті. У минулому дуже часто економічна допомога сприяла лише тому, щоб продукція цих країн виходила тільки на маргінальні ринки. Часто це було пов’язано з відсутністю справжньої потреби в цих продуктах: тому необхідно допомогти цим країнам у вдосконаленні якості їхньої продукції та у кращому пристосуванні до попиту. Крім того, дехто часто побоювався конкуренції імпортних продуктів (здебільшого сільськогосподарських) із економічно бідних країн. Потрібно, однак, нагадати, що для цих країн можливість виведення на ринки їхніх продуктів дуже часто означає гарантію їхнього виживання у коротко- або довгостроковій перспективі. Справедлива і врівноважена міжнародна торгівля в аграрній галузі може принести вигоди всім: як стороні пропозиції, так і попиту. Виходячи з цього, необхідним є не лише надати цій продукції комерційного спрямування, а й також встановити правила світової торгівлі, які б підтримали цю тенденцію та посилили фінансування допомоги з розвитку, аби сприяти продуктивності економіки країн, що розвиваються.
59. Співпраця задля розвитку не може обмежуватися лише економічним виміром, вона повинна стати доброю можливістю для культурних і людських зустрічей. Якщо суб’єкти співробітництва в економічно розвинутих країнах, як це іноді буває, не вбачають важливості у власній та чужій культурній ідентифікації, а також ідентифікації, яка базуються на людських цінностях, то вони не зможуть зав’язати жодного серйозного діалогу з громадянами бідних країн. Якщо до кожної культурної пропозиції вони підходять байдуже і без розпізнавання, то вони не будуть у стані перейняти відповідальність за їхній справжній розвиток [Пор. Павло VI, Енцикліка Populorum progressio, 10. 41: l.c., 262. 277-278]. Технологічно розвинені суспільства не повинні плутати свій технологічний розвиток із нібито культурною вищістю, вони повинні відкрити в собі іноді забуті чесноти, які дозволили їм розцвітати під час історичного розвитку. Суспільства, що розвиваються, повинні залишитися вірними всьому тому, що є дійсно людським у їхніх традиціях, уникаючи автоматичного нав’язування собі механізмів глобалізованої технологічної цивілізації. У всіх культурах присутні особливі та різноманітні етичні співзвучності, які є виразом самої людської природи, бажаної Творцем, і які етична мудрість людства називає природнім правом [Пор. Бенедикт XVI, Промова до учасників Міжнародної Теологічної Комісії (5.10. 2007): Insegnamenti III, 2 (2007), 418-421; те ж, Промова до учасників міжнародного Конгресу на тему природного права, організованого Папським Латеранським Університетом (12.02.2007): Insegnamenti III, 1 (2007), 209-212]. Таке загальне моральне право є міцним підмурівком для будь-якого культурного, релігійного і політичного діалогу, воно не дозволяє багатоманітному плюралізму різних культур відступати від спільного пошуку правди, добра і Бога. Тому згода на акцептацію цього права, виписаного в людських серцях, становить передумову будь-якої конструктивної суспільної співпраці. У всіх культурах присутні тягарі, від яких потрібно звільнитися, а також темряви, з яких потрібно виходити. Християнська віра, яка втілюється в культури, переростаючи їх, може їм допомогти зростати у взаємній близькості та солідарності, з користю для загального всесвітнього розвитку.
60. У пошуках рішень для актуальної економічної кризи допомога задля розвитку бідних країн має трактуватися як справжній інструмент створення багатств для всіх. Чи зміг би якийсь інший проект допомоги передбачати таке суттєве зростання вартості, зокрема й для світової економіки, як підтримка народів, які ще перебувають у початковій або в не дуже прогресивній фазі свого економічного піднесення? З цієї точки зору, економічно більш розвинуті держави зроблять усе можливе, щоб виділити більші обсяги свого валового внутрішнього продукту на допомогу для розвитку, дотримуючись зобов’язань, наданих на рівні міжнародної співдружності. Вони можуть також зробити це, ревізуючи свою політику допомоги та соціальної солідарності, використовуючи принцип субсидіарності та створюючи досконаліше інтегровані системи соціальної допомоги за активної участі приватних осіб, а також громадянського суспільства. Таким чином, можна навіть покращити справу соціальної допомоги і сприяння та водночас зекономити кошти, призначені для міжнародної солідарності, зокрема усуваючи марнотратство й фінансові зловживання. Система соціальної солідарності, що характеризується ширшою участю та органічністю побудови і є менш бюрократичною, але не менш скоординованою, дозволила б спрямувати ці досі дрімаючі енергії на благо солідарності між народами.
Вигідним для розвитку могло б також стати ефективне застосування так званої фіскальної субсидіарності, яка дозволила б громадянам вирішувати питання розподілу і спрямування податків, які вони виплатили державі. Якщо при цьому вдасться уникнути партикуляристичних спотворень, то це сприятиме активізації низових форм соціальної солідарності, з очевидною вигодою з боку солідарності для розвитку.
61. Ширша солідарність на міжнародному рівні проявляється насамперед у подальшому створенні (навіть в умовах економічної кризи) ширшого доступу до освіти, яка, крім того, є істотною умовою дієвості міжнародної співпраці. Вживаючи поняття "освіта", ми маємо на увазі не тільки вишкіл або підготовку до праці – хоча і перше, і друге є важливими чинниками розвитку, – але всеохопне формування особистості. У зв’язку з цим потрібно наголосити на певному проблемному аспекті: щоб виховувати, потрібно знати, що таке – людська особа, і розуміти її природу. Утвердження релятивістського бачення цієї природи породжуватиме серйозні проблеми для виховання, особливо для морального виховання, формуючи її розширене трактування в універсальному вимірі. Піддавшись такому релятивізму, всі стають біднішими. Зі свого боку, це справлятиме негативний вплив на дієвість допомоги найбіднішому населенню, яке потребує не лише економічних чи технічних ресурсів, але й також педагогічних методів і засобів, які б підтримували особу в її повноцінній людській реалізації.
Для розуміння цієї проблеми варто використати приклад міжнародного туризму [Пор. Бенедикт XVI, Промова до єпископів Таїланду з візитом ad limina (16.05.2008): Insegnamenti IV, 1 (2008), 798-801], який може стати істотним чинником економічного розвитку і культурного зростання, але може також перетворитися на інструмент здирництва і моральної деградації. Актуальна ситуація створює екстраординарні можливості для того, щоб економічні аспекти розвитку, тобто грошові потоки і становлення локально важливих бізнесових починань, сполучалися з культурними аспектами, а передовсім – із освітніми. У багатьох випадках саме так і трапляється, однак дуже часто міжнародний туризм перетворюється на антивиховне явище і для туриста, і для місцевого населення. Останнє часто стикається з аморальними й навіть перверзійними діями щодо себе, як, наприклад, у випадку так званого сексуального туризму, жертвами якого стає щоразу більше людей, навіть у молодому віці. Прикро констатувати, що доволі часто це відбувається за підтримки локальних властей, при замовчуванні урядів країн, звідки походять туристи, і за участі багатьох співробітників туристичної галузі. Навіть якщо не брати до уваги таких збочень, то все одно міжнародний туризм доволі часто стає споживацьким і гедоністичним, як виїзд, організований у спосіб, типовий для країн походження. А отже, він не сприяє справжній зустрічі осіб і культур. Тож потрібно подумати про іншу модель туризму, здатну пропагувати справжнє взаємне пізнання, не звужуючи простору для відпочинку і здорової розваги. Тому необхідно підтримувати туризм такого типу, який розвивається завдяки тісному зв’язку з досвідом міжнародного співробітництва і на благо розвиткові.
62. Коли ми говоримо про інтегральний людський розвиток, варто звернути увагу на явище міграції. Це явище шокує з огляду на маси втягнутих у нього осіб, гнаних суспільними, економічними, політичними, культурними й релігійними проблемами, з огляду на драматичні виклики, перед якими постають окремі нації та міжнародна спільнота. Ми можемо сказати, що є свідками соціального феномену епохального характеру, який вимагає сильної та далекоглядної політики міжнародного співробітництва. Лише тоді його вдасться сприйняти адекватним чином. Таку політику потрібно розвивати, починаючи від тісної співпраці між країнами, з яких походять мігранти, і країнами, до яких вони прибувають. Політику цю повинні супроводжувати відповідні міжнародні рішення, здатні гармонізувати різні законодавчі норми для того, щоб у майбутньому захистити гарантії потреб і прав мігрантів, їхніх сімей, а водночас і суспільства, в яке вони прагнуть інтегруватися. Жодна країна не повинна вважати, що їй вдасться самостійно вирішити міграційні проблеми нашого часу. Всі ми бачили, який тягар страждань, втрат і надій супроводжує міграційні потоки. Нам відомо, наскільки тяжко це явище піддається впорядкуванню. Проте, очевидним є й те, що іноземні працівники, попри складнощі, пов’язанні з їхньою інтеграцією, роблять своєю працею значний внесок у господарський розвиток країни, що їх прийняла, а також у розвиток країни походження завдяки фінансовим переказам. Очевидно, що таких працівників не можна розглядати суто як товар або звичайну робочу силу. Тож із ними не слід обходитися, наче з яким-небудь іншим фактором виробництва. Кожен іммігрант є людською особою, яка як така має непорушні фундаментальні права, які повинні поважати всі й у будь-якій ситуації [Пор. Папська Рада до справ Душпастерства мігрантів і подорожуючих, Instr. Erga migrantes caritas Christi (3.05.2004): AAS 96 (2004), 762-822].
63. Під час розгляду проблем розвитку потрібно звернути увагу на безпосередній зв’язок між бідністю і безробіттям. У багатьох випадках бідність стає наслідкомпорушення гідності людської праці. Мова йде як про обмеження її можливостей (безробіття, часткове безробіття), так і про вихолощені "права, які з неї виникають, особливо право на справедливу зарплатню і гарантії особи працівника, а також його сім’ї" [Іван Павло II, Енцикліка Laborem exercens, 8: l.c., 594-598]. Тому ще 1 травня 2000 року мій святої пам’яті Попередник Іван Павло II з нагоди Ювілею людей праці закликав до створення "глобальної коаліції на благо гідної праці" [Іван Павло II, Промова після Служби Божої з нагоди Ювілею людей праці (1.05. 2000), 2:Insegnamenti XXIII, 1 (2000), 720], підтримуючи стратегію Міжнародної Організації Праці. Таким чином, він висловив рішучу моральну підтримку цій меті, яка уособлює прагнення сімей у всіх країнах світу. Що означає слово "гідність" стосовно праці? Воно означає роботу, яка в кожному суспільстві стає проявом відчутної гідності кожного чоловіка і кожної жінки; воно означає вільно обрану роботу, яка дозволить працівникам – і чоловікам, і жінкам – робити свій посильний внесок у розвиток спільноти; означає роботу, яка передбачає, що працівники будуть шановані й залишаться за межами будь-якої дискримінації; означає роботу, яка дасть можливість задовольняти потреби сім’ї, здобувати дітям шкільну освіту, щоб вони самі не були змушені працювати; означає роботу, яка дозволить працівникам вільно організовуватися й вимагати, щоб їхній голос був почутим; означає роботу, що залишає достатньо простору для пошуків власного персонального, сімейного і духовного коріння; означає роботу, яка забезпечить гідні умови працівникам, які виходять на пенсію.
64. Розмірковуючи над темою роботи, варто також нагадати про нагальну потребу, абипрофесійні спілки робітників, які Церква завжди заохочувала й підтримувала, відкрили себе для нових перспектив, що з’являються у робітничих середовищах. Галузеві професійні спілки, вознісшись над власними галузевими межами, повинні потурбуватися про нові проблеми нашого суспільства. Я маю на увазі, наприклад, комплекс питань, які вчені, що займаються суспільними науками, виявили в конфлікті між особою-працівником та особою-споживачем. Необов’язково потрібно поділяти тезу про остаточний перехід від центральної ролі працівника до центральної ролі споживача. Та все ж видається, що й тут є простір для нового профспілкового досвіду. Глобальний контекст, у якому здійснюється робота, вимагає також, щоб загальнодержавні професійні зв’язки, які переважно обмежуються захистом інтересів своїх членів, спрямували свій погляд також на тих, які до них не належать, а особливо на працівників у країнах, що розвиваються, де соціальні права часто порушуються. Захист цих працівників, започаткований також через відповідні ініціативи щодо країн походження, дозволить професійним спілкам чітко продемонструвати справжні етичні й культурні підстави, які дозволили їм стати вирішальним чинником розвитку в різних суспільних і робітничих контекстах. Завжди залишається актуальним традиційне вчення Церкви, яке закликає до розмежування ролі та функції між професійними спілками і політикою. Це розмежування дозволить профспілкам виявити у громадянському суспільстві якнайсприятливіше середовище для своєї діяльності щодо захисту і підтримки робітничого світу, особливо на користь експлуатованих працівників, скрутного становища яких часто не помічають очі розсіяного суспільства.
65. Потрібно також, щоб фінанси як такі перейшли стадію необхідного оновлення структур і способів функціонування, адже їх хибне використання зашкодило реальній економіці. Фінанси повинні знову стати інструментом, спрямованим на найефективніше продукування багатств, а також на розвиток. Уся економіка й усі фінанси, а не тільки деякі їхні сектори, повинні використовуватися як інструменти за етичними мірилами, щоб створити таким чином відповідні умови для розвитку людини і народів. Без сумніву, було б корисно, а в деяких обставинах і необхідно, започатковувати фінансові ініціативи, в яких домінує гуманітарний вимір. При цьому не слід забувати, що вся фінансова система повинна бути скерована на підтримку справжнього розвитку. Перш за все потрібно, щоб намір творити добро не протиставлявся наміру підвищувати ефективність виробництва продукції. Особи, що керують фінансовою політикою, повинні заново відкрити для себе етичні засади своєї діяльності, щоб не зловживати цими витонченими інструментами, які можуть служити для обдурювання вкладників. Благий намір, прозорість і пошук добрих результатів узгоджуються між собою й у жодному випадку їх не слід розділяти. Якщо любов є мудрою, то вона зуміє знайти спосіб, щоб далекоглядно і справедливо розпорядитися заощадженнями, як це переконливо доводить досвід кредитних товариств.
Як юридичне регулювання фінансового сектора з метою охорони слабкіших суб’єктів і перешкоджанню скандальним спекуляціям, так і спроби створити нові форми фінансування, призначені для підтримки проектів розвитку, являють собою позитивний досвід, який потрібно підтримувати й поглиблювати. При цьому необхідно наголошувати на відповідальності інвестора. Також досвід мікрофінансування, що має своє коріння в розмірковуваннях і у творах громадських гуманістів – я маю на увазі насамперед виникнення Банків Милосердя, – потрібно посилювати і вдосконалювати, особливо в тих моментах, де фінансові проблеми можуть стати драматичними для багатьох найбільш вразливих верств населення, щоб оберігати їх від здирництва і розпачу. Найслабші суб’єкти потрібно готувати для захисту від здирників. Так само бідні народи потрібно навчати, як почерпнути реальну вигоду з мікрокредиту. Таким чином, шанси на зловживання у цих двох секторах будуть суттєво звужені. Оскільки і в багатих країнах існують нові форми бідності, мікрофінансування може конкретно посприяти виникненню нових ініціатив і секторів, які б принесли користь вразливим верствам суспільства, навіть у фазі його можливого збідніння.
66. Взаємні всесвітні зв’язки посприяли виникненню нової політичної влади – владиспоживачів та їхніх об’єднань. Йдеться про явище, якому треба сприяти, оскільки воно має позитивні елементи, і яке також належить вивчати, аби уникнути непотрібних перебільшень. Добре те, що люди усвідомлюють, що купівля є не просто економічним актом, тут завжди присутня моральна дія. Отже, споживач несе чітку соціальну відповідальність, яка поєднується із суспільною відповідальністю світу бізнесу. Споживачів потрібно постійно готувати [Пор. Іван Павло II, Енцикліка Centesimus annus, 36: l.c., 838-840] до ролі, яку вони повсякденно виконують і яку вони можуть виконувати, шануючи моральні засади, без шкоди для господарської раціональності, що її супроводжує акт придбання. Саме в ці часи, які ми зараз переживаємо, коли наша купівельна спроможність може спадати, а це нас підштовхує до більш помірного споживання, потрібно в галузі закупів обрати інші дороги, наприклад, форми кооперації покупців, як от товариства споживачів, які функціонують ще з XIX століття, зокрема й завдяки ініціативі католиків. Окрім того, було б корисно підтримувати нові форми комерціалізації продуктів, що походять із бідних регіонів планети, щоб забезпечити виробникам гідну платню за умови існування дійсно прозорого ринку. Таким чином, виробник здобуде не тільки більший заробіток, але також кращу освіту, професійні навички і технології. Але це має бути пов’язано лише з економічним досвідом задля розвитку, а не з ідеологічними поглядами певних партій. Активна роль споживача, за умов, що він не буде маніпульованим через об’єднання, які насправді не є його репрезентантами, стала б бажаним фактором економічної демократії.
67. У контексті нестримного зростання всесвітньої взаємної залежності, а також в умовах глобального наступу рецесії, щоразу сильніше відчувається нагальність потреби реформувати і Організацію Об’єднаних Націй, і міжнародні економічні й фінансові структури, щоб таким чином концепція сім’ї народів набула конкретної форми. Існує також невідкладна потреба пошуку новаторських форм, щоб запровадити в життя принципи захисної відповідальності [Пор. Бенедикт XVI, Промова учасників Генеральної Асамблеї Організації Об’єднаних Націй (18.04.2008): l.c., 618-626], а також визнати за біднішими народами право реального голосу під час ухвалення спільних рішень. Це виглядає необхідним саме у світлі політичного, юридичного і економічного порядку, який би спрямовував міжнародну співпрацю на шлях солідарного розвитку всіх народів і сприяв би їй у цьому. Існує невідкладна потреба у справжньомусвітовому політичному авторитеті – на чому наголошував ще мій Попередник, благословенний Іван XXIII – для управління всесвітньою економікою, для санації господарств, яких торкнулася криза, для запобігання поглибленню кризи і дисбалансів, які з цього виникають, для реалізації справи остаточного роззброєння, а також гарантування безпеки і миру, для забезпечення охорони навколишнього середовища і регуляції міграційних потоків. Діяльність такого авторитета повинна регулюватися правовими нормами, які базуються на принципах субсидіарності та солідарності, бути спрямованою на забезпечення спільного блага [Пор. Іван XXIII, Енцикліка Pacem in terris: l.c., 293; Папська Рада "IUSTITIA ET PAX", Компендіум соціального вчення Церкви, 441], бути заангажованою у справу справжнього інтегрального людського розвитку, бути інспірованою цінностями любові у правді. Крім того, такий авторитет повинен бути визнаний усіма, володіти ефективною владою, щоб гарантувати кожному безпеку, справедливість і поважання його прав [Пор. ІІ Ватиканський Собор, Душпастирська Конституція про Церкву в сучасному світі Gaudium et spes, 82]. Зрозуміло, що він повинен володіти такими повноваженнями, які б змусили усі сторони підпорядковуватися його рішенню, а також забезпечили б йому впливові позиції на різних міжнародних форумах. Якщо цього не відбудеться, то міжнародне право, попри відчутний поступ на різних напрямках, наражалося б на ризик, що умовою його дотримання буде рівновага сил між найсильнішими. Інтегральний розвиток народів і міжнародна співпраця вимагають, щоб було встановлено вищий ступінь міжнародного порядку субсидіарного характеру для управління процесами глобалізації [Пор. Іван Павло II, Енцикліка Sollicitudo rei socialis, 43: l.c., 574-575] і щоб нарешті було запроваджено відповідний суспільний порядок, узгоджений із моральним порядком, а також встановлено зв’язок між моральною і соціальною сферою, між політикою та економічною і громадською сферою, який вже окреслений у Статутах Організації Об’єднаних Націй.
ЗМІСТ (1-9)
ВСТУП (1-9)
І. ПОСЛАННЯ POPULORUM PROGRESSIO (10-20)
ІI. ЛЮДСЬКИЙ РОЗВИТОК У НАШІ ЧАСИ (21-33)
ІII. БРАТЕРСТВО, ЕКОНОМІЧНЕ ПІДНЕСЕННЯ І ГРОМАДЯНСЬКЕ СУСПІЛЬСТВО (34-42)
ІV. РОЗВИТОК НАРОДІВ, ПРАВА І ОБОВ’ЯЗКИ, СЕРЕДОВИЩЕ (43-52)
V. СПІВРОБІТНИЦТВО ЛЮДСЬКОЇ СІМ’Ї (53-67)
VI. РОЗВИТОК НАРОДІВ І ТЕХНОЛОГІЙ (68-77)
ЗАКІНЧЕННЯ (78-79)
13.02.2013