1. Любов у правді, яку Ісус Христос засвідчив своїм земним життям, а особливо своєю смертю і воскресінням, є основною рушійною силою справжнього розвитку кожної людини і всього людства. Любов – "caritas" – це надзвичайна сила, що спонукає людей до мужнього та самовідданого ангажування на полі справедливості та миру. Це сила, яка має свої початки у Богові – одвічній Любові і абсолютній Правді. Кожен знаходить своє добро, приймаючи план, який Бог має щодо нього, щоб у повній мірі його здійснити: бо у тому плані знаходить свою правду, а приймаючи її, стає вільним (пор. Ів. 8:22). Тому захист правди, пропонування її з покорою і переконанням, а також свідчення про неї в житті є необхідними і незамінними формами любові. Бо вона "втішається спільно з правдою" (1 Кор. 13:6). Всі люди зазнають внутрішнього імпульсу справжньої любові: любов і правда ніколи їх не залишають цілком, оскільки є покликанням, вписаним через Бога в серце і розум кожної людини. Ісус Христос очищає і звільнює від наших людських обмежень пошук любові, а також правди, і відкриває перед нами у всій повноті ініціативу любові та проект справжнього життя, який підготував нам Бог. У Христі любов у правді стає Обличчям Його Особи, а для нас покликанням полюбити наших братів у правді Його проекту. Він бо сам є Правдою (пор. Ів. 14:6).
2. Любов [caritas] є основою соціального вчення Церкви. Вся відповідальність і кожне зобов’язання цієї науки черпають із любові, яка, згідно з навчанням Ісуса, становить синтез усього Закону (пор. Мт. 22:36-40). Становить вона правдиву сутність особистих відносин з Богом і ближнім; є не тільки основою відносин на мікрорівні: дружніх, сімейних, малої групи, але також і на макрорівні: суспільних, економічних і політичних. Для Церкви – сформованої Євангелієм – любов є всім, оскільки, як навчає св. Іван (пор. 1 Ів. 4:8,16) і як я нагадав у своїй першій Енцикліці, "Бог є любов’ю" (Deus caritas est): усе походить із Божої любові, все сформовано нею, і до неї все спрямовано. Любов є найбільшим даром, який Бог передав людям, є Його обіцянкою і нашою надією.
Я свідомий того, що існують помилкові дороги, і що любов – як то бувало і буває – втрачає свій сенс, як і того, що з цим поєднаний ризик неправильного розуміння любові, вилучення з неї етичного змісту чи принаймні труднощів із її правильною оцінкою. У суспільних, юридичних, культурних, політичних і економічних сферах, тобто в контекстах, більш заражених на небезпеку цього роду, легко стверджують її невелике значення для інтерпретації і керівництва моральною відповідальністю. Звідси потреба поєднати любов із правдою не тільки у напрямку, вказаним св. Павлом,"veritas in caritate" ["по правді та в любові" – пер. І. Хоменка, "правдомовні в любові" – пер. І. Огієнка. – Z] (Еф. 4:15), але також і у зворотному і доповнюючому напрямку –"caritas in veritate". Правду треба шукати, знаходити і висловлювати в "економіці" любові, але, у свою чергу, любов треба розуміти, цінити і нею жити у світлі правди. Таким чином не тільки ми слугуватимемо любові, освітленій правдою, але ми даємо правді вірогідність, вказуючи її силу свідчення і переконання у конкретному громадському житті. Не є це нині малозначиме, сьогодні, коли в суспільному і культурному контексті релятивізують правду, часто взагалі не звертають на неї увагу і не бажають визнати її існування.
3. Завдяки цьому тісному зв’язку з правдою любов можна визнати автентичним виразом людства, а також як елемент людських стосунків, що має фундаментальне значення, у тому числі й публічної природи. Тільки в правді любов спалахує і може жити справжнім життям. Правда є світлом, що надає любові сенс і цінність. Світло це є світлом розуму і віри, завдяки якому розум пізнає природну і надприродну правду любові: відкриває сенс давати її, приймати і причащатися. Без правди любов дегенерує в сентименталізм. Любов стає пустою оболонкою, яку наповнити можна в довільний спосіб. У культурі без правди існує ризик викривленої любові. Стає вона жертвою випадкових емоцій і поглядів, зловживаним словом, яке деформується аж до протилежного значення. Правда звільнює любов від вузьких доріг емоційності, що позбавляють її реляційного та суспільного змісту, і від фідеїзму, що позбавляє її людського та універсального бачення. Любов віддзеркалює у правді персональний вимір і водночас публічну віру в біблейського Бога, що є одночасно "αγάπη" [агапе] і "λόγος" [логос]: Любов’ю і Правдою, Любов’ю і Словом.
4. Оскільки любов повна правди, людина може зрозуміти багатство її цінностей, може нею ділитися і спілкуватися. Правда є ж бо λόγος, що творить διάλόγος, отже, спілкуванням і причастям. Правда, дозволяючи людині вийти з кола суб’єктивних думок і відчуттів, дає їй можливість руху поза культурними та історичними обмеженнями, як і дає можливість знайти спільність в оцінці вартостей і сутностей. Правда відкриває і єднає наші інтелекти в λόγος любові: ось християнське свідоцтво і доказ любові. У нинішньому суспільному і культурному контексті, з його поширеною тенденцією до релятивізації правди, переживання любові у правді призводить до розуміння, що вибір християнських цінностей є не тільки справою корисною, але необхідною для творення доброго суспільства та справжнього, інтегрального людського розвитку. Християнство любові без правди можна легко поміняти на сукупність добрих відчуттів, корисних у суспільному співжитті, але в цілому маргінальних. Тобто не було б уже справжнього і відповідного місця для Бога у світі. Любов, позбавлена правди, зводиться до вузьких і приватних стосунків. Вилучається з проектів і процесів творення людського розвитку універсального характеру, в діалозі знання і дії.
5. Любов-милосердя [Caritas] – це любов прийнята і дарована. Вона є "благодаттю" (cháris). Її джерелом є криштальна любов Батька до Сина, у Святому Дусі. Це любов, яка з Сина спливає на нас. Це любов творення, завдяки якому існуємо; це любов спокути, завдяки якій ми є наново створені. Це явлена і втілена любов Христа (пор. Ів. 13:1), а також "влита в серця наші Святим Духом" (Рим. 5:5). Люди, будучи адресатами Божої любові, стали її суб’єктами і покликані, щоб стати інструментами благодаті, щоб поширювати любов Божу і творити мережі любові.
Цій динаміці любові прийнятій і жертовній відповідає соціальне вчення Церкви. Є вона"caritas in veritate in re sociali": проголошенням правди Христової любові в суспільстві. Ця наука є служінням любові, але у правді. Правда зберігає і виражає звільняючу силу любові у щораз нових подіях історії. Є одночасно правдою віри і розуму, одночасно в розрізненні та об’єднанні двох сфер пізнання. Цієї правди потребують: розвиток, суспільний добробут і належне розв’язання серйозних суспільно-економічних проблем, що тривожать людство. Ще більш потребують того, щоб ця правда була люблячою і про неї свідчили. Без правди, без довіри і любові до правди немає свідомості і суспільної відповідальності, а суспільна діяльність стає залежною від приватних інтересів і логіки влади, призводячи до поділу суспільства, а тим більше суспільства, що прямує до глобалізації, в такі важкі моменти, як нині.
6. "Caritas in veritate" це принцип, навколо якого зводиться соціальне вчення Церкви; цей принцип приймає форму дії в орієнтаційних критеріях моральної дії. Хочу особливо звернути увагу на два з них, в особливий спосіб пов’язаних із діяльністю на користь розвитку в суспільстві, що прямує до глобалізації: йдеться про справедливість і загальні блага.
Перш за все, справедливість [Ubi societas, ibi ius]: кожне суспільство опрацьовує власну систему справедливості. Любов перевершує справедливість, оскільки любити значить дарувати, жертвувати щось своє іншому; але ніколи любові немає без справедливості, яка спонукає, щоб дати іншому те, що є його, що йому належить із причини його існування і дій. Не можу "дарувати" щось іншому від себе, якщо йому не дам насамперед те, що йому належить згідно зі справедливістю. Хто любить інших, перш за все справедливий щодо них. Справедливість не тільки не чужа любові, не тільки не є альтернативною чи паралельною дорогою любові: справедливість неподільно пов’язана з любов’ю [Пор. Павло VI, Енцикліка Populorum progressio, (26.03.1967), 22: AAS 59 (1967), 268; пор. ІІ Ватиканський Собор, Душпастирська Конституція про Церкву в сучасному світі Gaudium et spes, 69], супроводжує її. Справедливість є першою дорогою любові, як сказав Павло VI, є її "якнайменшою мірою" [Промова з нагоди дня розвитку, Богота, 23.08.1968: AAS 60 (1968), 626-627], становить інтегральну частину цієї любові "ділом і правдою" (1 Ів. 3:18), до якої заохочує апостол Іван. З одного боку, любов домагається справедливості: визнання і ставлення з повагою до законних прав окремих осіб і народів. Вона прагне будувати міста людини згідно з правом і справедливістю. З іншого боку, любов перевершує справедливість і доповнює її згідно з логікою дару і пробачання [Пор. Іван Павло II, Послання на Всесвітній день Миру 2002: AAS 94 (2002), 132-140]. Місто людини виростає не тільки завдяки зверненню до прав і обов’язків, але ще більше і в першу чергу завдяки відносинам безкорисливості, милосердя і сопричастя. Любов об’являє в людських стосунках завжди також і Божу любов, даючи теологічну і спасінницьку цінність усіляким заангажуванням справедливості у світі.
7. Потрібно також мати на увазі загальні блага. Любити когось, це значить прагнути йому добра і ефективно діяти з цією метою. Окрім індивідуальних благ існують блага, пов’язані із суспільним співжиттям: загальні блага. Це добро "всіх нас", що складаються з окремих осіб, сімей, а також проміжних груп, що об’єднуються у суспільній спільноті [Пор. ІІ Ватиканський Собор, Душпастирська Конституція про Церкву в сучасному світі Gaudium et spes, 26]. Не є це добро, яке шукають заради нього самого, а з огляду на осіб, які належать до суспільної спільноти і які тільки в ній можуть дійсно та більш ефективно досягти свого добра. Бажання загального блага й ангажування на його річ являє вимогу справедливості та любові. Старатися задля загального блага означає, з одного боку, дбати, а з іншого – користуватися сукупністю інституцій, що творять із юридичної, громадської, політичної і культурної точки зору структуру громадського життя, яке таким чином приймає форму поліса [pólis], міста. Тим ефективніше ми любимо ближнього, що більше діємо на користь загального добра, що відповідає також його, ближнього, реальним потребам. Кожен християнин покликаний до цієї любові згідно зі своїм покликанням і своїми можливостями впливу в полісі. Оця інституційна – ми можемо також сказати політична – дорога любові є не менш характерна і переконлива, аніж любов, що безпосередньо стосується ближнього, поза інституційними посередництвами в межах полісу. Коли любов оживляє заангажованість у справу загального блага, вона, заангажованість, має більшу цінність, ніж виключно світське і політичне заангажування. Як кожне заангажування у справедливість, воно вписується у свідоцтво Божої любові, яке, діючи в часі, прокладає шлях до вічності. Коли земна діяльність людини черпає натхнення з любові та підтримується нею, то це спричиняється до розбудови спільного міста Божого, до якого спрямована історія людської родини. У суспільстві, що знаходиться на дорозі до глобалізації, загальне благо і заангажування у його справу мусять прийняти вимір усієї людської родини, тобто спільноти народів і націй [Пор. Іван XXIII, Енцикліка Pacem in terris (11.04.1963), 68-70: AAS 55 (1963), 257-304], щоб сформувати місто людини в єдності та мирі, роблячи його у певній мірі передчуттям очікуваного міста Божого без бар’єрів.
8. Публікуючи в 1967 р. Енцикліку Populorum progressio, мій шановний попередник Павло VI прояснив велику тему розвитку народів блиском правди і світлом Христової любові. Ствердив він, що свідоцтво Христа є першим і основним чинником розвитку [Пор. ПАВЛО VI, Енцикліка Populorum progressio, 14: l.c., 264] і залишив нам завдання йти дорогою розвитку всім нашим серцем і всім нашим розумом [Пор. ПАВЛО VI, Енцикліка Populorum progressio, 82: l.c., 297], тобто з жаром любові та мудрістю правди. Це споконвічна правда Божої любові, нам дарована благодать, відкриває наше життя до дару і уможливлює надію на "розвиток цілої людини і всіх людей" [Пор. ПАВЛО VI, Енцикліка Populorum progressio, 42: l.c., 278], на перехід "із менш людських умов життя до умов, більш гідних людини" [Пор. ПАВЛО VI, Енцикліка Populorum progressio, 20: l.c., 267], що реалізується подоланнями труднощів, які невідлучно зустрічаються на дорозі.
Після понад сорока років від часу публікації Енцикліки я прагну скласти честь і вшанувати пам’ять великого Папи Павла VI, піднімаючи його повчання проінтегральний людський розвиток і крокуючи дорогою, визначеною цим навчанням, щоб його зробити актуальним нині. Цей процес актуалізації розпочався від ЕнциклікиSollicitudo rei socialis, яку Слуга Божий Іван-Павло II бажав увіковічити публікацієюPopulorum progressio з нагоди її двадцятої річниці. До того часу нагадуванням у такий спосіб було відзначене лише Rerum novarum. Через понад двадцять років я висловлюю своє переконання, що Populorum progressio заслуговує вважатися за "Rerum novarumсучасності", що прояснює дорогу людства у напрямі до поєднання.
9. Любов у правді – caritas in veritate – це великий виклик для Церкви у світі поступу і поширення глобалізації. Ризик наших часів полягає у тому, що фактичній взаємній залежності між людьми і народами не відповідає етична взаємодія сумлінь та інтелектів, наслідком якої міг би бути правдиво людський розвиток. Лише завдякилюбові, освіченій світлом розуму і віри, можливо досягнути більш людських і гуманістичних цілей розвитку. Поділ благ і ресурсів, що є джерелом справжнього розвитку, не гарантується всього лише технічним прогресом і чисто відносинами корисливості, а потенціалом любові, що долає зло добром (пор. Рим. 12:21) і відкривається до взаємності сумління і свободи.
Церква не може запропонувати технічних рішень [ІІ Ватиканський Собор, Душпастирська Конституція про Церкву в сучасному світі Gaudium et spes, 36; Павло VI, Апостольський Лист. Octogesima adveniens (14.05.1971), 4: AAS 63 (1971), 403-404; Іван Павло II, Енцикліка Centesimus annus (1.05.1991), 43: AAS 83 (1991), 847] і є "якнайдалі від втручання в уряди держав" [Павло VI, Енцикліка Populorum progressio, 13]. Має, однак, місію здійснення правди – у кожний час і за різних обставин, для суспільства виміру людини, її гідності та покликання. Без правди людина приречена на емпіричне і скептичне бачення життя, нездатне піднятися понад πρᾶξις [праксіс], оскільки не цікавить її дослідження цінностей – а деколи навіть значень – завдяки яким могла б оцінити їх і спрямувати себе. Вірність людині вимагає вірності правді, яка як єдинагарантує свободу (пор. Ів. 8:32) і можливість інтегрального людського розвитку. Тому Церква шукає її, невтомно проголошує і визнає її, якщо десь проявляється. Цієї місії правди Церква не може зректися. Її соціальне вчення становить особливий елемент цього проголошення: вона є службою правді, рятівній правді. Відкрите на правду, що походить із будь-якого джерела знання, соціальне вчення Церкви приймає її, складає докупи фрагменти, в яких її часто відшуковує, і стає її медіатором у завжди новому житті спільноти людей і народів [Пор. Папська Рада "IUSTITIA ET PAX", COMPENDIO DELLA DOTTRINA SOCIALE DELLA CHIESA (2.04.2004), 76].
ЗМІСТ (1-9)
ВСТУП (1-9)
І. ПОСЛАННЯ POPULORUM PROGRESSIO (10-20)
ІI. ЛЮДСЬКИЙ РОЗВИТОК У НАШІ ЧАСИ (21-33)
ІII. БРАТЕРСТВО, ЕКОНОМІЧНЕ ПІДНЕСЕННЯ І ГРОМАДЯНСЬКЕ СУСПІЛЬСТВО (34-42)
ІV. РОЗВИТОК НАРОДІВ, ПРАВА І ОБОВ’ЯЗКИ, СЕРЕДОВИЩЕ (43-52)
V. СПІВРОБІТНИЦТВО ЛЮДСЬКОЇ СІМ’Ї (53-67)
VI. РОЗВИТОК НАРОДІВ І ТЕХНОЛОГІЙ (68-77)
ЗАКІНЧЕННЯ (78-79)
13.02.2013