Понад три тижні у виставковому залі Музею народної архітектури та побуту у Львові можна було оглядати серію витинанок «Хресту твоєму поклоняємось, Владико», приурочену до 250 річчю церкви в с. Кривка. Автор – відома в нас і за межами України львівська художниця Ярослава Мотика.
Мені пощастило. Можливо, трохи більше від інших. Бо я мала змогу особисто познайомитись з цією чудовою жінкою, образ якої запам’ятовується на все життя. Не перебільшую. Але це не моя заслуга. Я вчилася з донькою п. Ярослави, Мар’яною, на відділі кераміки. Мене ще тоді, в студентські роки, дивувала та легкість, виваженість і досконалість ліній, пластики, форми, які в Мар’яни виходила наче заввиграшки. Мені ж, щоб досягти схожого результату, потрібно було прикласти зусилля. Зрозуміла все, коли вперше потрапила в гості до подруги.
Наче музеєм ходила світлими покоями, щільно завішаними давніми образами, уламками дерев’яних іконостасів, врятованих з вогню… полиць зі дзбанками, гладущиками…Та найбільше мене вразили кілька скульптур, що стояли на підлозі. Лаконічність, досконалість і мінімалізм у всьому: шліфований шамот, доволі проста форма, білий колір, незначний рельєф і два мальовані пасочки чорного кольору. Лялька. Але те, що я бачила, ляльку нагадувало дуже умовно, тож, ризикуючи видатись невігласкою, не стрималась і спитала:
– Що це?
– Спляча лялька, – одразу відповіла п. Ярослава, наче чекала на таке запитання.
Я всміхнулась. Таки правильно відчитала. Жінка нагнулась, акуратно, наче тримала в руках немовля, підняла скульптуру і обережно поставила її на стіл. Наче живу погладила долонею, змітаючи невидимий порох.
– То лялька, – повторила. – Спляча лялька. Колись в дитинстві страшенно любила бавитись ляльками. Але які тоді ляльки? То шматкою іншу шматку загорнеш, то з кульбаби ляльку зробиш, то з качана кукурудзи. А ще пам’ятаю, як з дівчатами ходили ловити жаб. В селі, де я жила з мамою, двома братами і бабцею (батько пропав безвісти під час війни) була річка, а там тих жаб, хоч греблю гати. Так от, брали ми ті жаби, клали їх на великий листок лопуха, обережно сповивали як маленьку дитину і нитками перев’язували, щоб не розмотались. І так ми їх колисали, поки ті… квакали. Як тільки-но яка переставала квакати, то ми її відпускали, а замотували іншу. І ту знову колисали, допоки квакала.
Ярослава Мотика, "Хлопчик у лісі", фрагмент композиції "Казки мого дитинства", 1980.
Та скульптура мені потім цілу ніч снилася… А на закінчення п. Ярослава показала те, над чим працювала останнім часом – свої витинанки. Я бачила витинанки раніше. Народні. Сама тяла сніжинки… але те, що побачила тут – вразило. Чорна графіка строгих ліній на білому тлі. Великий формат. Від тих роботах, легких на перший погляд, бо паперових, наче ажурних, бо тятих, війнуло такою глибиною і спокоєм, що захотілось їх торкнутися.
– Це хрести. А в парі до них роблю церковні орнаменти, – спинила жестом художниця. - Їх ще потрібно допрацювати і оформити. Обіцяла священнику, що до ювілею нашої церкви зроблю виставку.
Мені захотілось поспілкуватись, взяти інтерв’ю в цієї загадкової жінки, котра так природно здатна у своїй творчості поєднати дитячі спогади, східний мінімалізм і наші традиції. Мені захотілось поділитись нею зі всіма: і з тими, хто ще її пам’ятає, хто забув (бо дуже давно Ярослава Мотика не мала персональних виставок і не брала участі в групових), і з тими хто не мав можливості з нею познайомитись. І ось вона в мене в гостях. Відчиняю двері а на порозі стоїть… жива скульптура. Висока жінка з чорним волоссям. Чорний колір вбрання підкреслює лаконізм форми. Окремо – лише світлі плями долонь, якими творить, і обличчя, яким приймає цей світ. П’ятнадцять разків дерев’яних коралів, пофарбованих теракотовим кольором, збирають усю композицію в одне ціле і творять настрій свята, минулого і теперішнього. А ще художниця в цю мить є схожою мені на тонкі і високі народні скульптури з… Африки. Маю в блокноті занотований план питань. Задаю перше… і останнє. Далі п. Ярослава говорить сама. Іноді виструнчує спину і говорить наче по писаному, а іноді, дивлячись у велику вітрину вікна, поринає у спогади. Я її не перебиваю. Хай говорить. Якщо пощастить, то, уважно слухаючи, отримаю відповіді на усі запитання.
– Мама працювала ланковою в колгоспі. Бабця була весільною господинею, народною повитухою: приймала і дітей, і телят. Знала багато пісень. Малою я багато співала. Поженем пасти корови, і як зачнем співати. То так і до вечора. Батько пропав. Нас мали вивезти в Сибір, тож влітку протягом двох тижнів, ховаючись, ночували в полі. Я з мамою, а брати з бабцею по різних боках. Так і врятувались. Релігія – зі сім’ї… родина моя була побожною. Змалечку знала, що життя – від Бога. Але на релігійну тематику мало було в мене робіт. Так, поодинокі… графіка «Матір божа». Витинання – хобі. Робота починається з ескізу, далі макет… а потім точний до міліметра рисунок в оригінальному розмірі. Якщо бачу помилку – викидаю. Думка як блискавка: якщо дещо змінити в макеті – вийде орнаментальний хрест. Тоді з’явилась ідея зробити серію. Після першого хреста залишилось відчуття задоволення.. Кам’яний хрест, залізний… Відразу побачила, де можна втілювати – на браму, решітку… Ідеї брала з народної вишивки. Козацький… Виходив цвинтар. Хотілося щось іншого… Почала думати, з’явилась ідея дерева життя… стилізованого, бо підпорядковане технології… Далі... світло. Духовне. Сяйво над головою, німб. Боже світло – сонячний промінь. Далі надихнулась свічками з Люрду.
Одного разу на сповіді говорила про те, що чомусь нічого не міняється, тобто, нічого не направляється , якщо приходжу до церкви з тими ж гріхами, що й перед тим… Говорила, що намагаюсь бути ближче до Бога – роблю роботи з хрестами, які не знаю куди дати. Священник зацікавився і запропонував зробити виставку. Прийшов додому, роботи йому сподобались… Творів було мало, вирішила добавити орнаменти… П’ять робіт – веретена, далі зірки… З’явилось світло небесної зірки… До кожної роботи молилася, при різьбі – молитва, перед роботою – молитва, і в кінці дня – молитва. Напис «Христос» робила місяць. Шукала орнаментальне рішення напису. Альфа і омега. Якогось ранку з Божою допомогою склалась робота. Але коли спакувала, щоб везти на виставку, побачила помилку. Розпакувала роботу і до третьої години ранку виправляла її. (І тут, стишивши голос, всміхнулась. За мить продовжила). – Коли запакувала роботи в машину, то зітхнула з полегкістю, що вдалось закінчити роботу.
Японський садок Ярослави Мотики.
Слухаю уважно співрозмовницю, а сама переглядаю підготовлені запитання: Чому папір, а не глина? З яким би ще матеріалом ви б хотіли попрацювати? Що вас надихає? Чи погоджуєтесь з тим, що у ваших роботах багато східного, японського? До вас до дому, наче до музею чи храму, люблять приходити творчі люди. Знаю, що часто гостите різних львівських знаменитостей, серед яких художники, музиканти, колекціонери... Знаю, що й Валерій Шевчук (до речі, мій улюблений письменник) любить бувати у вас. Як мислите, що їх так вабить? Наче підслухавши, продовжує.
– Дев’яності. Потягнулась до чорного… Одяг, графіка. Навіть кераміка. Почала добавляти чорний колір. Розписувати, немов падаючими тінями… Витинати почала теж чорно-біле. А спочатку був колір. Щодо корлекції: якось потрапила з чоловіком до Ярослави Музики, художниці, колекціонерки і коли побачила, що в неї розкішне зібрання давнини вдома, то відразу у це закохалася. З того часу ми з чоловіком збираємо колекцію народного мистецтва. Звідти й Гавареччина. Донька, Мар’яна, змалечку всюди їздила з нами. Вона там виросла. На тих основах. Зараз в Гавареччині вже тих старих майстрів нема. Все змінилось. Якось почули, що одна пані продає емалі Ярослави Музики (на той час вже покійної). Захотіли купити. Архітекторка, яка ті емалі мала, слабувала і, щоб скрасити життя, робила витинанки. Емалі не купили (виявилось дуже дорого) але, прийшовши до дому, не повечерявши, толком не роздягнувшись, сіла тяти. Тяла багато і вперто. Отримувала колосальне задоволення. З часом з’явився мій власний спосіб витинання.
Брати мої виросли без освіти. Я після семи класів пішла вчитись на кравця. За зиму пошила сукенку. Але після реформи добавилось ще три роки освіти. Вирішила продовжити і закінчила 11 класів. До останнього класу прийшов новий учень. Якось спостерегла, як той, замість слухати вчительку, змалював до зошити портрет Пушкіна. І таким той малюнок видався мені гарним, що я не стерпіла, і спитала, звідки так вміє. Відповів, що малювати вчиться у школі у Львові. Мене то захопило. Завжди любила малювати. До дому не йшла – летіла. Хотіла спробувати, чи то й у мене таке вийде. Сіла. Не знала з чого почати. Почала з надбрівної дуги. Потім око. Потім друге. Рот, вухо. Вийшло добре. Був наче усміхнений. Почала робити копії, малювати все підряд. Брали на виставки, в газети. Вирішила поступати. Брат повіз до Львова.
Принесла свої малюнки у приймальну комісію. Тоді там був п. Оверчук, скульптор. Подивився, покрутив в руках мої роботи, а там все, що я на той час змалювала: портрети письменників, космонавтів… Спитав, чи вмію малювати з натури. Що таке «з натури»? – спитала я. – Те саме, що ви робите, тільки малювати треба не з портрету, а з живого. Беріть брата і малюйте. Я зажурилася, а в другому кінці сиділа секретарка, і біля неї стояв чоловік. Як ми вже виходили – наздогнав. Подивився малюнки і сказав, що веде студію на Стефаника, вечірні курси. Дав адресу. Добиратись зі Львова до дому треба було пішки три кілометри через ліс, і вночі було страшно. Боялась вовків, але так хотіла малювати, що пересилила страх.
Ярослава Мотика, "Вовк", фрагмент композиції "Казки мого дитинства", 1980.
- Першого разу малювали череп. Але для мене викладач поставив гіпсову голову. Поставив і пішов. Я посиділа і почала малювати. Так як досі. Почала з ока. Намалювала одне, друге, носа. Трохи затінювала. На перерві діти зібрались навколо мене і зачали сміятися. На той регіт прийшов викладач. Подивився уважно і сказав дітям, щоб перестали, що в мене дуже правильні пропорції, що я зуміла правильно підібрати співвідношення відстаней. Велів продовжувати, а сам знову пішов. До кінця заняття появилось ще вухо і пів голови. Все не змістилось. Тоді щойно п. Кристопчук розказав, що малювати треба від загального, а потім переходити до деталей. Тож малюнок мені пішов. З живописом було гірше. Довго не могла второпати, що таке рефлекс. Не могла зрозуміти, як то один предмет відбивається в іншому. Вчитель пояснював-пояснював, нарешті спитав, чи зрозуміла? Я про всяк випадок ствердно кивнула. Тож він запропонував намалювати натюрморт вдома з того, що там є. Я поставила кілька мисок, гладущик, але ніяких червоних і синіх плямок на білих тарілках не побачила, тож їх і не намалювала. Приношу, а він – а де ж рефлекси? Ви ж казали, що бачите. І давай знов пояснювати. Того року до інституту так і не вступила. Живопис здала на два.
Вступила на другий рік на моделювання. Товаришка, до якої пристала, вирішила покинути моделювання, бо не хотіла обшивати чужих людей. Вона пішла на кераміку. З другого курсу я також пішла на кераміку, бо скучала за колежанкою. Любов до стилізації проявилась вже в інституті. Мені то дуже добре вдавалось. Після інституту потрапила на ювелірну фабрику. Навчилась робити перстені. Навіть кілька відзнак отримала, але чоловік намовив зайнятись керамікою. Так я потрапила на фабрику (Львівську кераміко-скульптурну). В той час мене надихала Африка (то я таки не помилилась, коли побачила її в дверях). Японія. Їх вірші. Танки… і сади. З першого знайомства з мистецтвом Японії полонив лаконізм і естетика малого. Тоді ж вирішила – не буде у мене городу при хаті – буде сад. І таки він є. Навіть до журналу приїздили знимкувати.
- Мій сад, хоч і переважно кам’яний, щораз інший. Зібрала гербарій з сухих листків. Вони чудові. Надихає старе дерево. Камінь. Зараз роблю прикраси з каменю. Не на шию, на стіну, – сміється.
Питаю, що її тішить, а що засмучує?
– Що тішить? Що засмучує? – перепитує. – Я навіть ніколи не ставила таких запитань. Навіщо? Майже все тішить. Дивлюся у вікно – бачу природу і то мене тішить. Я в природу залюблена з дитинства. Я у всьому бачу Бога. І це також мене тішить. Працюю для душі – тоді тішить. Йду з чоловіком, бачу сміття, і мене то дратує. А чоловік каже: не дивитися. Складно. Розумію – те що створив Бог – досконале і геніальне. Фіксую думки в коротких віршах. Почалося з ностальгії за селом, за простором, за природою…
Питаю, чи може сказати про себе, що щаслива?
– Чому ні? – усміхається. – Наче все мала. Мала виставки у Франції, Італії… отримувала престижні нагороди, відзнаки. Москва купувала мою кераміку. Тоді це було неабияке визнання. Є щастя. Щастя – бо розпрацювала свою душу. Змогла втілити багато ідей. Хоч би ця остання виставка. Це не просто виставка на релігійну тему, в цій темі мої особисті переконання. Тема робіт – хрести і різні доповнення до них, взяті з нашого християнського життя, з наших традицій, з моїх спостережень і роздумів. Я вважаю, що саме переконання і є дуже важливим фактором в творчій роботі. Тоді автор є справедливим в душі і серці перед глядачем. А якщо ця робота має ще й художні якості (стиль, форма, композиція і техніка виконання), то це все разом й творить художній твір.
Розходитись не хочеться. Але пора прощатись. Ярославі Мотиці вдалось віднайти свій шлях до Бога. Через мистецтво, через пісню, через любов до світу. Вона таки щаслива. Бо це усвідомила. Кожен з нас, безперечно, має свій шлях. Але спілкуючись з тими, хто його знайшов, простіше побачити свій власний і… прийняти. Це і є основна місія митця. Вказувати шлях. Моя співрозмовниця, водночас проста і таємнича жінка, з цим впоралась.
28.10.2013