Ірена Карпа — українська письменниця, співачка та телеведуча. Автор понад 10-ти книг, блоґерка, соліст групи «Qarpa». Була ведучою на каналах ICTV, MTV Ukraine, Інтер, Новий канал. Напередодні концерту у Львові публікуємо львівську розмову з непередбачуваною Карпою про її любов до рослин, кольорів, меблів та краси.
Маркіян Прохасько: Ви вмієте ходити по рейках?
Ірена Карпа: По рейках? Звичайно! Господи! У нас в Яремчому не так далеко від дому була залізниця, і ми могли з подругою йти по колії через село в школу. Ми ж круті були — жили в п’ятиповерхівці. Ще можна було по штриці ходити в ліс. Ці місця були впізнавані, тільки якщо ти йдеш по штриці. А ще в художній школі нас водила на колію вчителька — щоб пояснити, що таке перспектива.
М. П.: Ви більше любили ходити по рейці чи по шпалах?
І. К.: Як коли. Коли втомлювався по одному — йшов по іншому. Але напевно по рейці, хоча й по шпалах було цікаво — вони були надщерблені й поламані. От навіть зараз я дуже добре пам’ятаю це відчуття. Уявлялося, що якщо йти дуже довго, то дійдеш аж до Франківська. Це для мене була якась Земля Обітована. А ще — що в хорошу погоду може бути видно не лише Надвірну, а й Франківськ.
М. П.: У вас є якісь вміння, про які ніхто не знає?
І. К.: Я люблю вазони. Я абсолютно нічого про них не знаю, але я можу дуже довго дивитися, що у мого вазонка виріс новий листочок, і я від цього буду щаслива — від якихось таких простих речей. Взагалі мені подобається, коли у мене багато вазонів, а саме дерев. У мене була араукарія, яку, на жаль, я залишила на літо у знайомої, і вона там померла. Знайомі знали, що я так люблю араукарію, що дуже довго приховували те, що сталося, й казали, що з моїми всіма деревами все добре. А тут на маєш — здохла араукарія. Але загалом у таких людей, як я, зазвичай квіти не мали би рости, бо я їх поливаю через раз та й взагалі ніколи ніякого стосунку до землі не мала, але, попри те, фактично весь час цвіте фіалка, яка розцвіла, коли я повернулася з літа. Вона була вже така-собі, аж раптом пускає квіти на зло всьому. Але це не вміння. Хіба що вміння радіти тому, що в мене є вазони. У всіх є вазони.
М. П.: Ви їх самі садите чи купуєте, чи Вам дарують?
І. К.: Одна дівчина мені дарує вазонки на концертах. Вони без пересадки й без нічого дуже класно ростуть — це ця дівчина із хорошою енергетикою. При чому, мені говорили: «Вона дарує тобі щось таке невмируще. Хай тобі фіалку принесе». І вона подарувала фіалку, яка також цвіте безперестанку. І це класно.
А ще я вже можу бути ветеринаром. Я спокійно колю собак, можу чистити їм вуха. Це вже практикою зумовлені речі. Спочатку в мене був собака, який швидко помер, ще цуценям. Мені тоді було років з 10, і я так мріяла про пса. Потім років у 12 в мене був пес, який прожив доволі довго. І зараз маю третього собаку. Перших двох мені купували, а цього я знайшла. Він у мене вже років 5.
М. П.: Часто із псами щось стається, що їх потрібно лікувати?
І. К.: Це просто порода така. Коли я підібрала цього собаку, він був дуже хворий. Його викинули саме через те, що він хворів. Відповідно, це була мабуть найбільша інвестиція в моєму житті. Якщо не рахувати дітей, то стільки, скільки було витрачено часу, душевних сил на цього пса — я не знаю, чи я ще хоч чимось так переймалася, аж поки не знайшовся лікар, який виписав таблетки за 17 гривень, які допомогли, і не треба було вже нічого вигадувати та бідного пса мучити. У мого собаки просто дуже рідкісний ген — вона шоколадна, у таких псів щенят немає, зате є додаткові алергії і все таке.
М. П.: Ви на чомусь граєте?
І. К.: Я співаю, але не граю. Та й загалом, я автор-передавач. Я дійсно не можу нічого вигадати мозком. Музика просто звідкись приходить, а я її наспівую, і її записують ті, хто може хоч якось зіграти. Я вчилася грати на бас-гітарі. Був у нас в групі період, коли ми з Олегом Артимом виступали вдвох. Тоді співав він, але я вирішила, що краще буду співати я. Мені ж дуже важко грати двома руками також і на фортепіано, й на чому-небудь. Непросто концентруватися на інструменті, коли співаєш — або одне, або інше.
М. П.: Ви пробували грати на якихось інструментах лише приватно?
І. К.: На якихось барабанах. Насправді, я дуже захоплююсь людьми, які класно грають. Хоча у мене з цим не дуже. Зате мені вдається відносно нормально малювати, адже я закінчила художню школу. Якщо 7 років вчити, то навіть собаку можна навчити малювати (усміхається). У дитинстві мені дуже подобалося писати та малювати, і не могла визначитися, що ж я хочу робити більше. Потім зрозуміла, що гарно малює ще багато дітей, а деякі малюють краще, ніж я. Але на той момент ніхто не писав...
М. П.: Ви продовжуєте малювати для себе?
І. К.: Для себе — так. Останнім часом не дуже часто. Я люблю наїв-арт. У дитинстві я була фанаткою Приймаченко. Спершу малювала дивних звірів, а потім вчителька сказала: «О! Ти наша маленька Приймаченко!» Зараз же малюю щось мексиканське. Мені хотілося дуже яскравих кольорів. Коли я перший раз була вагітна, то почала малювати ширму — це була повільна робота, хотілося кольорової терапії. З другою дитиною я вивчила іспанську мову. Діти, до речі, теж дуже різні. Якщо з першою я стрибала на восьмому місяці на концертах, співаючи важку програму, то з другою вчила іспанську, ходила на шопінг в Барселоні — і такі вийшли діти: перша кричить «Мамо, міліція! Ховаймося!», а друга відмовляється рушати з місця — 2 роки людині, а вона заводить істерику, якщо її не пришпилиш у кріслі: «Прищепи мене, прищепи!!!».
М. П.: Чи ви малюєте вугіллям, ручкою або олівцем, чи лише фарбами?
І. К.: Ескіз спершу олівцем, але у мене з графікою, з рисунком було не дуже. Живопис — це моє. А найкраще йшла прикладна і станкова композиція. Тому я, в основному, бавлюся з кольорами. Я, на жаль, не візуал. Не дуже мислю образами — мені зі словами легше. Через це я не можу ніяк придумати кліп. Що показувати, щоб було одночасно гарне і щоб зачіпало людей? Я люблю красу, коли вона вже є, або ж подобається бачити її у потворних речах. Наприклад, я живу в нормальному будинку сталінських років. А навпроти мене стоїть така хрущоба. У мене є така вправа: щодня намагаюся побачити у ній щось красиве: як сонце у неї на стіні заграло. В основному, це хмари, але це махлювання — «не дивись на небо, небо завжди нормальне». Роблю це, бо ось мій робочий стіл, мої вазонки, а навпроти така туалетна плитка. Тут у Львові навіть здається нема такого потворного. Це київський стайл, коли дім у плиточці тілесного кольору.
М. П.: А Ви в’яжете щось дітям?
І. К.: Ні, в’язати я не вмію взагалі. За потреби могла би шити. Якісь практичні речі, типу чохла для карімата, я в своєму житті шила. У мене мама — інженер-технолог швейної промисловості, тому якісь ази в дитинстві вона мені дала, і я це, звичайно, описала в книжці: коли мама шила замість мене всякі-там фартушки та спідниці. Якось мене запросили на олімпіаду з праці, і мене охопив жах, а мамі було дуже страшно, що весь обман викриється, адже це все вона замість мене робила, а я її зганьблю, бо нічого не вмію робити.
М. П.: Які у Вас хобі?
І. К.: У мене є таке дурне хобі: я звідусіль тягну старі меблі. З Непалу я притягла двері, дві половинки дверей, і мій кум зробив мені із них шафу. Він дуже мучився, щоб вивести шашіль. Але це було дуже прикольно, бо це двері з теренів якихось племен, куди туристи не особливо-то й ходять. Ті двері якісь були такі наївні, кострубаті. Мені казали: «Боже, та ти в Яремчому на сувенірному ліпше би купила», але в тих дверях було щось дуже класне. Сестра каже, що у мене трохи здвиг, бо хати своєї не маю, а уявний простір весь час заповнюю: то якийсь стіл із мангового дерева із Делі притягну, то якусь тумбочку, то столик монастирський з Тибету... якісь такі штуки. Насправді можна відноситися до речей і до обстановки, в якій ти живеш, легковажно, але, як це не дивно, навіть деякі горнята нас переживуть. Тому дійсно немає сенсу жити серед потворного, у якихось радянських жахіттях. Коли ти в зйомній хаті, то ти мусиш миритися із цими чужими потворними сервантами, килимами — це дійсно страшно. І дійсно важко знайти просто чисте помешкання без всього. У Києві всі кажуть: «Ага. От тобі тєлевізор». Кажеш, що хотів би це все викинути. Вже навіть завішуєш це все якоюсь тканиною. Тому без речей, які справді твої, і мають свою історію, дуже важко. Я би взагалі хотіла запустити лінію якихось бюджетних меблів, які люди могли би підфарбувати так, як вони хочуть, щось із ними робити. А також лінію бюджетного дитячого одягу. Щоб це не було жлобство китайське, а щось адекватне. Але це якби у добі було 58 годин.
М. П.: Ви цікавитеся дизайном та інтер’єром?
І. К.: Швидше якоюсь декорацією. Але меблі я б конструювала. Я собі уявляю, як щось робила б зі стільцями. Мабуть хотіла би щось реставрувати. У мене є набір стільців 50-того року, який я врятувала, перш ніж бабуся продала хату. Це чеські крісла. Вони у доброму стані, і я їх пофарбувала у різні кольори — від білого до яскраво-жовтого. Тобто мені подобається працювати із формами, які вже є, і щось до них додавати. Та й з дизайну в мене є багато книг, бо я постійно змінюю щось у своєму уявному домі.
М. П.: А що Ви робите з тими усіма меблями, які у Вас накопичуються?
І. К.: В Яремче везу. Там батьки уже не знають, що робити. Я передала із Барселони стіл, якому десь років 70, важкий, з усіма шухлядами, дверцятами. Та ще батьки плачуть, що ті всі меблі не підходять одні до одних. Але на мою думку вони пасують. У Києві справді уже нікуди ставити — я не захаращую простір, у мене все на своїх місцях. Але вже все нове їде геть.
М. П.: А є проблеми при перевезенні?
І. К.: Головне, коли ти перевозиш щось важке, робити вигляд, що це фігня дуже легенька, яку я можу носити кожен день — це працює безвідмовно. Головне без «А можна це? А це нормально?» — з посмішкою, «ай, яка у вас гарна краватка!». І перевізники забирають чи то двері, чи то стіл довжелезний. Тобто мені ніхто не вірить, що я всі ті речі перевезла у літаку. Але це якраз у мене таке захоплення — вдавати, що негабаритні речі ти можеш підняти одною лівою. Однак, насправді у мене в Еміратах була проблема: мій кум віз скрипку. Він купив її десь в селі у горах, а в аеропорту не хотіли його з тією скрипкою пустити, аж поки якийсь нормальний пілот не сказав, що забере її собі в кабіну, «а потім віддам, не мучте чуваків». Може то хтось око поклав на скрипку, або що. Хоча вона така страшна доволі. Не мала би бути чимось привабливою для людей, які працюють охоронцями в аеропорту. А раптом хтось з них був естетом-антикваром?
М. П.: А Вам доводилося викидати швейцарські ножички?
І. К.: У аеропорту — було таке. Але попався дуже добрий митник у Борисполі. Він сказав, що візьме ножичок, ось його мобільний телефон. Коли ми б верталися, мали подзвонити, а він би віддав. Але ми забули зателефонувати. Хай користується на здоров’я, адже вже сам факт приємний. До речі, шкода, що я забула, бо це мені подарував дуже цікавий дядечко — друг мого тата. Але ножиками з того часу я затарилася добре; вони у мене є повсюди, бо ніколи не знаєш, коли тобі штопор знадобиться. Трапляється, є добра пляшка вина, а нема чим її відкрити. Тоді треба пхати всередину той корок — це якийсь такий облом. А після Балканів я вожу із собою в машині все необхідне — там у мене є спальник, намет, плед, вугілля, барбекю, ножик швейцарський, термогорня... Якщо мене десь застане ядерна зима — я виживу.
25.10.2013