Інопланетяни Європи

Нацисти масово винищували не тільки євреїв (Голокост), але й ромів (Пораймос). Прикметно, що останні зазвичай не здавалися без опору. А що ми взагалі знаємо про наших сусідів, циганів?

​

Із раннього дитинства мені здавалося, що смерть – циганка. Тлумачний словник української мови наводить цитати, які циганів переважно порівнюють з вечором, осінню. Чи пустинею, як у Шевченка.

А в нашій родині дорослі циганами лякали дітей.. Саме вони мали прийти й забрати мене, якщо я погано вчитимусь чи неґречно поводитимусь. Вочевидь, десь у їхньому таборі я й мав померти, як і всі нечемні діти. Я бачив циганів щодня: на базарі, на вулицях, часом вони ходили з будинку в будинок, просячи милостиню. Їжу чомусь не хотіли брати, їх цікавили насамперед гроші. Це може видатися банальним і заяложеним порівнянням, але так справді було: золотозубо сміялися, ремонтуючи нам ринви на будинку. Поводилися гучно, нахабно, жінки вдягалися кольорово й яскраво, чоловіки статечно походжали у чорних запилених костюмах і заношених, але білих сорочках. Фірма́.

У найкращому ресторані Виноградова тоді щонеділі грав циганський скрипаль. Під містом у них був свій невеликий табір, а неподалік – біля селища Королеве – уже ціле поселення. У Королеві знайдено найдавнішу в Центральній Європі стоянку первісних людей. Коли вчитель розповідав про це на уроках історії, демонструючи плакат із зображенням доісторичної людини, клас вибухнув реготом: ця циганська стоянка досі там стоїть!  

Отож, із самого дитинства роми в моєму світі посідали якесь важливе, але водночас і марґінальне місце. Натомість місце в автобусі поруч із циганом завжди залишалося вільним – щось подібне можна побачити в фільмах про апартеїд. Ясна річ, така практика в Закарпатті не мала під собою жодного політичного чи ідеологічного підґрунтя, йшлося радше про погорду, яку ґазди виявляли до «брудних волоцюг».

Втім, варто підкреслити, що я ніколи не стикався з агресією до циганів у Закарпатті. Погорда, насмішки, небажання подавати руку, – так, усе це було, але до насильства ніколи справа не доходила. Зрештою, роми настільки невід’ємні від образу Закарпаття, що кожен вважає їх «місцевими». А в нас із сусідами не сваряться.

У підсумку виходив незлецький коктейль – дуже часто схожий на той, який показує Кустуріца у своїх фільмах. Місцева газета «Відомості міліції» інформувала, що представники ромської національності «вкрали сто метрів мідного дроту», «вінки з цвинтаря», «сорок упаковок жуйок із ятки на базарі». Зловивши один раз, на них списували й інші злочини. Або змушували переводити китайців через кордон. Перевозити наркотики. Мабуть-таки, історія, яка одного разу змусила виноградівців заціпеніти від жаху, мала під собою реальне підґрунтя. Нібито один циган, який дуже хотів купити беемве (усім відома ромська хвалькуватість) продав спочатку одну свою нирку, а потім – і другу, не розказавши «чорним» лікарям про першу операцію. У довідці про смерть тоді буцімто написали – «гостра ниркова недостатність». І правда, дуже гостра.

Згодом, коли я почав цікавитися справжнім життям навколо, знову не було поруч  людини чи інституції, яка б розповіла мені більше про ромів. Уже пізніше й самостійно я довідався, що перші цигани в Україні з’явилися кілька століть тому саме в Ужгороді. Цікаво, що на парах із релігієзнавства в Ужгородському університеті нам нічого не розповідали про релігію, світогляд і вірування циганів. Тоді я зробив висновок, що у ромів просто немає релігії. Тепер-то я знаю, що це насправді в Ужгороді немає університету.

З першими віршами прийшло усвідомлення, що мало навколо нас таких насправді живих і цікавих людей, як роми. Їхня позірна дикуватість здавалася мені харизматичною, а головне – життєдайною. На відміну від нас, цигани не заскорузли в обіймах брехливої цивілізації, а живуть в гармонії з природою, музикою, собою, світом. У їхньому житті можливі справжні пригоди, справжня пристрасть, кровна помста, ножі й погоні, місяць і пісні. Це ідеалістичне сприйняття було настільки сильним, що я ладен був вибачити їм увесь крадений мідний дріт і цілу наркоторгівлю. Бо ж вони були справжніми поетами життя. Уявіть, яким було через кілька років моє здивування, коли я довідався, що слово «богема» польською мовою – циґанерія (cyganeria).

Із року в рік моє зацікавлення ромською тематикою лише зростало. Але виявилося, що в Україні немає жодної доброї книжки на цю тему. Тому розумію, що українці переважно циганів уявлять як щось середнє між екзотичною богемою й викрадачами мідного дроту. Ніхто не завдав собі клопоту пояснити нам, що цигани – це своєрідні інопланетяни Європи. Настільки самобутні, що пояснити їхній космос за допомогою нашого категорійного апарату майже неможливо. Вони по-іншому бачать світ, на свій особливий лад чують музику, по-своєму розмовляють зі своїми богами.

Адам Міхнік колись сказав, що українці стануть нормальною, дозрілою нацією тоді, коли дадуть раду зі своїми євреями, коли розрахуються зі своїм минулим. Можна лише додати до цього циганів, яких у 2001 році перепис нарахував 50 тисяч, а зараз цілком імовірно, що їхня кількість подвоїлася. Що ми знаємо про цих громадян України? Що нам відомо про їхню історію? Якщо у справі слововживання в українській мові етнонімів «єврей/жид» наразі інтелігентне середовище досягло хисткого компромісу, то у випадку «ром/циган» такого не сталося, бо й дебатів на цю тему не було.

Польщі, як відомо, у всьому пощастило більше, а зокрема – і в увазі до ромської спільноти. У наших сусідів є кілька авторитетних циганознавців, а дослідження на цю тему публікують не тільки тамтешні «Відомості міліції». Польська репортерка Лідія Осталовська («Ґазета Виборча») кілька десятиліть досліджує й описує ромів. Останньою її книгою є збірник репортажів «Циган – це циган», а перед нею Осталовська видала неймовірно важливу книжку про геноцид ромів в концтаборі Аушвіц – «Акварелі».

Власне в «Акварелях» репортерка блискуче описує певну розгубленість, яка виникла серед нацистів в Аушвіці – вони не могли собі дати раду з циганами, оскільки останні зовсім не піддавалися ходінню строєм, не розуміли, коли від них вимагали працювати, а звиклі до нужденного життя, легко призвичаювалися до відсутності їжі. У концтаборі ромам виділили окремий сектор, не голили голови й залишили весь строкатий одяг, і чоловіків, і жінок – на відміну від представників усіх інших ув’язнених національностей – поселили разом, в одному бараці, тобто і в Аушвіці вони жили спільним кочівним табором. Більше того, вони були єдиними, хто спромігся чинити опір нацистам. Осталовська описує ситуацію, коли озброєні автоматами есесівці забігли до стаєнь, в яких жили цигани: «Сподівалися плачу, хаосу. Панувала повна тиша. Цигани стояли навпроти відчинених воріт. У руках тримали ножі, лопати, залізні прути, ломи й каміння. Навіть не поворухнулися». Вражені цим небаченим досі в Аушвіці зухвальством, нацисти відступили.

Зрештою, книжку Осталовської можна переказувати довго й захопливо – настільки вона вражаюча. А можна й повністю перекласти, щоб українці змогли нарешті усвідомити –  хто ж поруч нас живе. Щоб не затягувати, скажу одразу: можете вважати цю колонку моїм публічним зобов’язанням перекласти й видати «Акварелі» наступного року в Україні. Мені завжди кортіло бути поруч із богемою, хай цього разу нею стане циґанерія.