Пропонуючи повитягати із фондів музею і виставити роботи з колекції легендарної франківської бієнале «Імпреза», я не очікував, що основним питанням, яке виникне в процесі, буде «А чи була Імпреза?...». Виявляється, покоління молодих, що тоді, на початку ‘90-х, щойно народжувалося на світ, навіть не уявляє можливості виникнення в провінційному містечку амбітного проекту – проведення міжнародної мистецької акції бієнале «Імпреза», що відбулося п’ять разів (1989, 1991, 1993, 1995, 1997) і вплинуло на розвиток артистичних процесів на десятиліття вперед.
А. Ментух, "Проникнення", 1989
Чим тоді була для Франківська «Імпреза» і наскільки вчасним був цей проект для України загалом, сьогодні можна згадувати і дискутувати безконечно. Зрештою, минулого року в івано-франківському видавництві «Лілея НВ» вийшла в світ книжка спогадів її учасників, членів журі, організаторів, співчуваючих («Імпреzа. Міжнародна бієнале». Видавництво «Лілея-НВ». Серія «Моє місто». №37. Івано-Франківськ. 2012). Невідомо чи це була реакція на світові тенденції моди на бієнале (більшість з тих, загалом майже двісті, що зараз є в світі, зароджувалися саме тоді), але факт залишається – «Імпреза» з’явилася ще в призабутому тепер СеРіСеРі. Про її несподіваність свідчить і той факт, що на неї, окрім художників, прибули посланці з Калінінграду та Львова для перейняття досвіду проведення подібної акції. Після цього проекту хвиля пішла Україною: «4 блок» у Харкові, «Інтердрук» та «Відродження» у Львові, «Пан Україна» в Дніпропетровську...
Завдяки «Імпрезі» тоді раптом стало виразно зрозуміло, як мистецтво може долати заштампованість колективної безсвідомості. Голова журі скульптор Емануїл Мисько зауважив: «Досі нам не дозволялося влаштовувати такі виставки з яскраво вираженим концептуально символістським напрямком. Це перше, що робить «Імпрезу-89» надзвичайною подією. Крім того, ми розбили ще один заскорузлий стереотип, створений нашою адміністративною системою, що мистецтво, як і вся країна, поділяється на престижні і непрестижні адміністративні зони, на районні, обласні, столичні рівні. При цьому, безумовно, якіснішим вважалося все «столичне»: від ковбаси й квартири до художнього твору. Мистецтво ніколи не корилося цим законам».
Опі Зоуні (Греція) «Здвоєний світ», папір, шовкодрук, 1989, перша премія
Варто пригадати, що художник в ті часи не мав таких можливостей для виставляння, як тепер. Існування виставкових залів СХ чи державних музеїв значно обмежувало простір для вільного мистецького висловлення. Пошуки альтернативних приміщень, що дозволялися епохою «перестройкі», більшою мірою були характерними для великих міст. Перша «Імпреза» проходила в залах тих же СХ та Художнього музею, але те, що вона демонструвала, лякало світського чиновника і не завжди було зрозумілим обивателю. В першу чергу мова йде про абстракцію. Чомусь вона була найдрастичнішим предметом суперечок. І це тоді, коли на дворі (навіть в совку) сміливо розгулював постмодерн, трансавангард та «нові дикі». Перша бієнале (зрештою і друга, і третя) увійшла в історію через легітимацію абстракції. Щоби це зрозуміти, достатньо ознайомитися зі складом журі бієнале. Одесити (Володимир Цюпко, Віктор Маринюк, Олександр Стовбур, Сергій Савченко, Валерій Басанець) та Андрій Ментух (Польща) відстоювали право на життя естетського декоративного живопису та графіки, що пропагували формаліські пошуки прекрасного. Жодної політики, іронії, ідеології. Треба також враховувати контекст, в якому це відбувалося: непевність політичної ситуації, зміну політичних парадигм, соціальне напруження...
Петро Гончар «Тополі котрих стає все менше», п. темпера, 1991, диплом журі бієнале
Найважливішим, що залишила по собі бієнале – колекцію подарованих і не повернутих вчасно робіт учасників виставок різних років. Тому сьогодні маємо унікальну нагоду подивитися на тенденції та стилістики, що панували в мистецькому просторі 20-25 років тому. Звичайно, цей зріз не претендує на всеохопність, радше, через суб’єктивність демонструє вибране. Тому виставка робіт з колекції міжнародної бієнале «Імпреза» тішить око обивателя камерністю і спокоєм. Незважаючи на три різні локації експонування, усі вони невеликі за розмірами і вміщують по 20, 30, 40 робіт, що, погодьтеся, дає можливість уважно і ретельно оглянути представлене навіть обмеженому часом поціновувачу.
Герман Геблер (Норвегія) «Т.К.1», шовкодрук, 1993, перша премія
Експозиції творів з колекції «Імпрези» не дотримуються послідовно-тематичного чи хронологічного викладу, тому у всіх трьох місцях можна бачити все, що бентежило уяву художників тоді: абстракцію, сюрреалізм, мінімалізм, концептуалізм, поп-арт, соціальну сатиру, постмодерн... На теперішній виставці український живопис того напрямку ілюстровано ліричною абстракцією від одеситів Володимира Цюпка та Сергія Савченка, киянина Миколи Малишка, іванофранківця Ярослава Яновського, Андрія Ментуха з Гданська, Володимира Стрельнікова (Німеччина). Цей блок потужно доповнює міжнародна графіка. Традицію пошуків гармонії між кольором і формою спостерігаємо у геометричних абстракціях Кацуо Сакогати (Японія), Германа Геблера (Норвегія), елегійно-ліричні у Володимира Любого (Україна), Масаші Атсутгіко (Японія), сповнені експресивності у Саші Прахової (Україна), Петки Овідоу (Румунія). Наближений до цього напрямку пластичний реалізм, що теж на перше місце ставить колористичні пошуки, але з елементами фігуративу, представлено полотнами львів’янина Сергія Гая, Ігоря Панчишина з Франківська, киянки Ніни Денисової, одесита Володимира Кабаченка, Тараса Пліща (Івано-Франківськ).
Антоні Девіс (Пн. Ірландія) «Великий перелом 5», літографія, 1993
Політичні, фінансові, технічні умови тих часів не дозволяли повноцінно представити живопис із-за кордону, а скульптуру чи інсталяцію й поготів. Тож найбільш різноманітними на «Імпрезах» були саме блоки графіки. Було на що глянути, потішити око багатством стилістичних підходів, технік, актуальністю тем, а найголовніше – високою культурою виконання, яка у графіці цінується понад усе. Мецо-тинто, офорт, акватинта, літографія, дереворит, ліногравюра, шовкодрук – в теперішню комп’ютерно-множильну еру ці слова звучать майже анахронізмом. Комусь друкована графіка видається архаїчним пережитком, мистецтвом минулого, що зовсім не асоціюється з сучасним графічним дизайном, типографікою чи розробками айдентики. Декому може видатися, що репродукування – це вид допоміжного продукту, яке либонь супроводжує творення оригіналу. «Йдеться однак про самостійний жанр мистецтва, що вирізняється широким спектром можливостей технічної реалізації й тим самим, специфічного висловлювання. Старі способи, як, наприклад, гравюра на дереві, неминуче сягають своєю історією в комплекс іконографічних і формальних загальних точок зору, які з цієї причини повинні бути іншими, ніж у молодої техніки, наприклад, шовкодруку чи офсету», - писалося в каталозі «Імпреза-95-Графіка». Строката різнобарвність графічних стилів і технік яскраво ілюструє стан свободи в сучасному мистецтві, тому експонування поряд прогресивного формалізму та ілюстративного фігуративізму не викличе, сподіваюсь, у глядача інших почуттів, окрім естетичних.
Традиційно вражали японці – як кількістю надісланих робіт, так і широтою технічних можливостей і безмежністю художніх фантазій. «Смію стверджувати, що ті перуанці, єгиптяни або шведи, які прислали свою графіку на кожну з минулих «Імпрез», не стільки давали, скільки брали для себе. Японці, які розуміють і знають усе на світі, найкраще підтвердили цей здогад. «Імпреза потрібна світові як іще одна можливість великих географічних відкриттів у культурі», – писав Юрій Андрухович у 1995.
Гіроїші Мімура (Японія) «Праця 9103», акватинта, 1993
І на теперішній виставці робіт авторів з країни вранішнього сонця представлено найбільше. Від жартівливих офортів про людей, риб і птахів «Людина не може народитися птахом», «Діалог» та ін. від Кіото Сако до загадкової метафізики Куніто Нагаоки «ISEKI PY». Серія майстерно й вишукано виконаних кольорових офортів відтворює незрозумілі техногенні споруди, розташовані у залишках природного середовища. Що це: фантазії про позаземну цивілізацію чи екологічне попередження? Невимовна таємничість, що огортає ці аркуші, не відразу помітна, але закарбовується у пам’яті надовго. Подібні емоції навівають монохромні автолітографії американця Чарлза Мессея Молодшого. Дослідження метафізики звичних у повсякденні речей за допомогою можливостей ч/б літографії сповнені не меншої загадковост.
Кіоко Сато (Японія) «Людина не може народитися птахом», офорт, суха голка, 1993
Філософське осмислення буття ілюструє серія аркушів Ямашіти Тетзуо «Зіпсоване покоління», монохромне вирішення котрих вимагає довгого, вдумливого споглядання і співпереживання. Кожне нове покоління в тій чи іншій мірі претендує бути зіпсутим. І тільки чергове дозрівання «нового» покоління виправдовує гріхи молодості старших. Великі гуаші Наталі Голіброди (Україна) нагадують про живописну свободу та невимушеність у вирішенні завдань нового тоді покоління авторів (де вони тепер?). Немов ілюстрації до книжок, сприймаються оповідальні сюжети в листах Колібарова Дімо Колєва (Болгарія), Шонг Ї Дзіна (Китай), Єви Ридхаген (Норвегія). Опі Зоуні (Греція) демонструє у своїх шовкодруках можливості геометричної абстракції, поєднаної з фотоколажем, та дискомфортність людини у холодному оточені дизайну. Єгиптянин Гусейн Ельгебалі зробив основним зображальним елементом своїх робіт конфігурацію літер арабського скоропису, вибудуваних у формі пірамід: своєрідна рефлексія на дизайнові вправляння з культурними стереотипами. Палімсести Тала Охели з Ізраїлю ілюструють святе письмо, полегшуючи його розуміння. Колекція концептуальних листівок Володимира Єршихіна та Вячеслава Машніцкого (Україна) намагається пробудити своєю іронічно-дзенівською порожнечею світ фантазій та уявлень глядача.
Опанас Заливаха «Plenus venter non studet libenter (повний шлунок не радо вчиться)», об’єкт, 1991
Триптих темперою Петра Гончара «Тополі котрих стає менше» у наївний, але переконливий спосіб ілюструє актуальну тему екології у всіх її аспектах. Як і мінімалістична реді-мейд скульптора Василя Татарського (Київ) «Ситуація». «П’єта» Ганни Ющук зі Львова демонструє сучасний підхід до трактування класичних мотивів канонічного іконопису. А картини Назара Гулина «Ескіз до розпису печери 1, 2» в грайливо естетський спосіб відтворюють археологію знань. Об’єкт Опанаса Заливахи з довгою назвою «Plenus venter non studet libenter (повний шлунок не радо вчиться)» – такий собі мистецький жест старого майстра в бік «молодих і невихованих», покоління котрих представляє робота Тараса Табаки (Ужгород) «Будні» та асамбляжі Петра Старуха (Львів) «Юдит і Олоферн» та «Бля, тут шось не так»: відв’язні, нашвидкуруч зліплені з колажів, живопису, предметів артефакти, що уособлюють протистояння і непорозуміння різних поколінь, естетик, філософій і життєвих доль митців.
Олексій Борисов «Іван-Франко-Іван», п., о., 1997
На завершення про одну з найкращих, як на мене, робіт виставки, живопис «Франко-Іван-Франко» харків’янина Олексія Борисова. Намальована спеціально для «Імпрези» у 1997 році, картина симптоматична та актуальна дотепер. Поєдинок з армреслингу поміж західняком Іваном Франком, вимученим, втомленим інтелектуалом та східняком Іваном Піддубним, міцним, впевненим у собі красенем-здорованем судить строго, але справедливо (ми ж знаємо) еспанський диктатор Франсиско Франко Баамонде, еталон європейського тирана. Погляд класика літератури відведено вбік. Борець, навпаки, поїдає очима суперника. Після перегляду професійних боксерських боїв в Україні всім відома сила такого погляду. Відбувається це дійство на тлі, точніше, майстерно вписано у сюжет однієї з найзагадковіших картин італійця Джоржіо де Кіріко «Misterio e malinconia di una strada». Силует дівчинки, яка грається обручем, та зловісна тінь від фігури невідомого (пам’ятника?), що лягає (крокує) назустріч. Абсурдність ситуації очевидна і невблаганна. Нонсенсовність баченого сперечається з безглуздістю того, що ми проживаємо. А поза всім – метафізика. І скажіть після цього, що мистецтво не випереджає дійсність, не комбінує пророчі припущення, не програмує майбутнє?
«Імпреза» давно відгомоніла, а твори залишилися. Ще відтоді стало зрозуміло, що місцевих, «локальних» сил ніколи не вистачить на організацію чогось масштабного, навіть у Києві. Не кожна країна наважиться собі таке дозволити без підтримки держави чи приватного капіталу. В Україні ж подібні ініціативи навіть сьогодні, через двадцять з гаком років по «Імпрезі», доводиться буквально нав’язувати чиновникам. Те, що країна і дотепер не знаходить для себе власної концепції економічного, ідеологічного, культурного розвитку, окрім «бананового капіталізму», яскраво демонструє її креативну недолугість. Держава мала би бути ґарантом збереження теми сучасного мистецтва, тих робіт, яким потрібен до пори до часу господар. Отже питання заснування музею сучасного мистецтва в Івано-Франківську на часі.
«Загалом "Імпреза" була дуже амбітним проектом, що дав можливість Івано-Франківську на певний час стати лідером у загальноукраїнському художньому процесі, – писав художник Ростислав Котерлін. – Хоч що не кажіть, а це відчувається й тепер».
«Будь-яке мистецьке явище живе тоді, коли суспільство реагує, критика та експерти аналізують. Тоді все було потужно, красиво, сильно, – каже Мирослав Яремак. – Тепер – час відкату, смаки зіпсовані кітчем, ґламуром, снобізмом».
Цими цитатами ще двох учасників «Імпрез» хотілося б завершити огляд виставки. А всіх, хто ще не побував на ній, запросити до участі – дивіться і вам відкриється. Більшість робіт слугуватимуть вам своєрідним камертоном. Чудова нагода перевірити свої смакові рецептори.
Петро Старух «Бля, щось не так», об’єкт, 1993
Експозиції виставки
ЦСМ (вул. Шевченка 1) – 13.00-18.00 (субота, неділя)
Музей мистецтв Прикарпаття (м-н Шептицького 8) – 10.00-17.00 (понеділок)
Краєзнавчий музей (пл. Ринок 4) – 10.00-17.00 (понеділок)
Статистика виставки: живопис – 34, графіка – 48, скульптура – 5, асамбляж – 4.
Країни (графіка): Австрія, Бельгія, Болгарія, Греція, Данія, Еспанія, Єгипет, Ізраїль, Ісландія, Італія, Китай, Литва, Німеччина, Польща, Пн. Ірландія, Росія, Румунія, США, Україна, Чилі, Японія.
18.10.2013