Вчора у польському Ґданську свої дев’яносто четверті уродини відзначив Андрій Ментух. Унікальний художник, відомий діяч української громади Польщі, людина-історія, людина-подвиг, людина-приклад. Патріот-українець, який не боявся відстоювати свої принципи, коли боялися інші. Герой, життєвий шлях якого тягне на роман рівня «Тигроловів» Багряного. Лауреат премії імені Василя Стуса, кавалер державної нагороди України – ордена «За заслуги». Його полотна прикрашають приватні колекції на Батьківщині й далеко за її межами, регулярно з’являються на виставках, а нині дорого продаються на благодійних аукціонах-зборах на потреби ЗСУ.
Для мене пан Андрій – не просто «мій» митець (хоча, мабуть, зі штуки й почалася наша дружба, адже світ живописного твору дорівнює внутрішньому світу його творця), а й непересічний інтелектуал, безкомпромісний волелюб, незмінний натхненник і дорогий приятель, без якого наше з Левком Захарчишиним проживання в Ґданську втратило б значну частину сенсу – ту, яка в оперті на велич українського духу й таланту. Пишатися своїми серед чужих – особливо важлива річ для життя на еміграції, нехай невимушеній і тимчасовій.
Ґуґл має що розповісти й показати про Андрія Ментуха та його роботи, хоча не все і недостатньо. Його біографія і доробок склали б грубезний том або й кілька, але мені дуже хочеться цей триб’ют до уродин митця пов’язати з нашими сьогоднішніми велетнями духу – захисниками України. Сподіваюся, історія пана Андрія надихне наших ветеранів.
На питання, як почувається в день уродин, пан Ментух спочатку трохи нарікає на війну, вік і зиму, але, продовжує, найбільше його тішить те, що пам’ять і умисл залишаються ясними та що він ще може працювати. Каже, що останнім часом багато співає: зранку, ввечері, навіть уночі, коли прокидається. Питає, чи заспівати для мене. Звісно ж!
"Чи ти чула, дівчинонько,
Як я тебе кликав,
Через твоє подвір'ячко
Сивим конем їхав?"
Пан Андрій співає шість строф низьким голосом, ледь надтріснутим, але жвавим – це про такий кажуть, що не втратив молодецького запалу; я, як завжди, хаотично записую за ним слова. На жаль, не знаю тієї пісні.
– Ого-го, та звідки вам знати! Цю пісню співав батько, коли мені було сім років. За кілька років прийшли москалі і найперше взялися за нищення культури й традиції серед дітей. У школі ми вже мусили вчити «У затейника Тимошки ходят руки по гармошке».
У 1944-му на лісозаготівлю біля села Карів Рава-Руського району до п’ятнадцятирічного Андрія прибігла сусідська дівчинка з батьківським наказом не повертатися додому, бо до них прийшли «треті совіти» (третій арешт батька), щоби вивезти родину на Сибір. Хлопець разом із десятирічним братом перейшли до родини на Закерзоння, на польський бік. Натоді підліток вже трагічно втратив праву руку. Спав завше, навіть за морозів, у соломі в стодолі, допомагав родині, пізніше працював у господаря – а потай від усіх, відібраний спеціальною колегією, робив графічні зображення для «Вісника» УПА. Невдовзі, після операції «Вісла», Андрій потрапив на північ Польщі. Якогось дня полишив наймитувати і прийшов до Триміста вчитися на художника. Був прийнятий на стипендію: спочатку до ліцею, потім до академії. По завершенні навчання заробляв проєктуванням оздоблення будинків, освоїв кермо (донедавна сам їздив автом, щоліта – з родиною до України), напівтаємно відвідав батьків у сибірських таборах, навчився їздити на ровері, нартах, грати на гітарі, полонив серце найкрасивішої дівчини Ґданська – королеви краси медакадемії, одружився з нею, відремонтував будинок для родини, виростив двох синів. І завжди малював. (Нагадаю, що за кожним словом цієї схематичної оповіді – неймовірна пригода). Усе це – з протезом замість правої руки. Чи це не унікальний випадок?!
– Пане Андрію, а що б ви порадили українським захисникам, які отримали важкі поранення й попри фізичні обмеження зараз намагаються віднайти себе в цивільному житті?
– Треба волі.
– Розкажіть, будь ласка, як ви втратили руку? – вперше питаю напряму.
Пауза. За майже вісім років знайомства ми провели немало годин разом, коли я просто записувала біографію пана Андрія чи слухала його розмисли про мистецтво й життя. Ми з чоловіком і сином не раз святкували Різдво у Ментухів і майже щороку – одинадцяте грудня. Із задоволенням часом хвалюся в певному товаристві, що пан Андрій мене любить. Ще більше завжди розхвалюю дружину пана Андрія, шляхетну пані Астрід, правдиву ґданчанку, батько якої визнавав єдине громадянство – Вільного міста Ґданська: німецькомовна з народження, заради коханого Астрід вивчила українську й навчилася робити такі вареники, як колись його мати. На чотирнадцять років молодша за чоловіка, пані Астрід і зараз з ранку до вечора в русі й виглядає як справжня леді. А все ж пан Ментух завжди уникав моїх натяків на розповідь про втрату руки. Пауза затягується – здається, нарешті я почую ту історію. Та знову ні.
– Не люблю про це говорити. Але можу розповісти вам, як я навчився грати на гітарі.
Під час нашої попередньої телефонної розмови пан Андрій здивував мене оповіддю про те, як у студентські роки за спів під власний акомпанемент на гітарі став переможцем конкурсу молодих талантів у Ґданську. Більше того, підробляв собі на життя як учасник гурту, що виступав на вечірках і весіллях. А грати на гітарі з протезом замість руки навчився, каже, «тому що дуже захотів».
– Пане Андрію, а які паралелі наведете між воєнним часом, який ви пережили, й теперішньою війною?
– Я пережив п’ять літ війни. Тоді можна було втратити не тільки руку, а й голову. Було багато небезпечних речей. Усе було в підпіллі, законспіровано. Те, що діялося на українських землях тоді, можна порівняти хіба з тим, що зараз відбувається на окупованих росією територіях – як людей забирають лише за українську позицію, катують чи вбивають. Тепер вважаю за ціле щастя, що я втратив тільки руку.
Усе своє життя пан Андрій ділив між польським Ґданськом за волею долі й Україною за вибором. Каже, що заздрить нам, бо вже не має здоров’я поїхати до України. Мені він завжди це каже взимку: так ніколи й не звик до пронизливого холоду Балтики. Я ж сподіваюся, що вірний своїй землі митець-стоїк ще навідається до Львова на якусь чергову виставку своїх творів. Наразі він далі малює – задля перемоги!
12.12.2023