І.
Коли за часів польської держави українську землю вважала Польща своєю, польською землею, та се відповідало тодїшним полїтичним і социяльно-економічним відносинам. Елєментом, який мав горожанські права в державі, був на українській земли елємент польський, коли рівнозначно український елємент, селянство, був позбавлений горожанських прав. Земельна власність на українській земли була так само польська, при чім з тим польським землеволодїнєм було получене володінє над остаючим в панщизняних відносинах українським селянством. Отже Поляк репрезентував українську землю в виконуваню горожанських прав, Поляк володів землею в приватно правнім розуміню, розтягаючи те своє володїнє і на панщизняне українське селянство, — ergo українська земля була польською землею.
З упадком польської держави з української землї зникла польська державна власть, одначе полїтичні і социяльно-економічні відносини остали менше більше ті самі аж до знесеня панщини з її наслїдками в сфері приватного і публичного права. З хвилею, як український селянин став земельним власником і рівноправним горожанином держави, відпали основи, на яких Польща могла вважати українську землю своєю, польською землею: польський елємент став на українській земли національною меншістю.
Правда, полїтичний устрій австрийської держави віддав політичне панованє в Галичинї в руки польської шляхти, тої самої, в якої руках остала велика часть земельної власности в українській части краю. Але се все таки вже не давало підстави вважати Східну Галичину польською землею. Польське полїтичне панованє, яке виконувала шляхта, було очевидним наслїдком полїтичного упривілєйованя великої земельної власности і тому в міру демократизациї полїтичного житя повинно було уступати місця в користь українського народу. Так само велика земельна власність в міру социяльно-економічних реформ в користь селянства повинна була переходити з польських рук в українські, в руки українського селянства.
Одначе сїй природній еволюциї політичних і социяльно-економічних відносин на українській земли в користь українського народу Поляки старають ся всїми силами перешкодити, старають ся сотворити нові, новочасним відносинам відповідаючі основи, які давали би їй право вважати Східну Галичину польською землею.
В области полїтичного житя сї польські заходи зводять ся до того, щоби і при демократизациї виборчого права польська Західна і українська Східна Галичина творили один полїтичний орґанїзм, в якім польський елємент мав би перевагу, потрібну до вдержаня польського полїтичного панованя над українським народом.
Висловом сих заходів є теперішна виборча ординация до парляменту, яка, хоч оперта на загальнім, рівнім, безпосереднім і тайнім виборчім праві, признає українському народови, який творить 42 прц. населеня краю, тільки 26.4 прц. галицьких мандатів до парламенту; натомість 73.6 прц. галицьких мандатів признано Полякам, хоч вони (без Жидів) творять тільки 46.5 прц. населеня краю. Ся польська перевага ще яркішe кинеть ся в очи, коли візьмемо на увагу саму Східну Галичину: польська меншість Східної Галичини має змогу вибрати 30 послів до парляменту, коли український нарід, який тут творить подавляючу більшість, може вибрати тільки 28 послів.
Ту саму тенденцію бачимо тепер при виборчій реформі до галицького сойму: і тут Поляки хочуть вдержати свою полїтичну перевагу в супереч чисельному відношеню обох народів краю.
Одначе Поляки дуже добре знають, що штучне вдержанє польської полїтичної переваги над нашим народом на довший час неможливе. І тому вони старають ся силою своєї теперішної полїтичної власти сотворити нові, новочасним відносинам відповідаючі основи, на яких могли би оперти свою полїтичну перевагу.
З історичного й етноґрафічного становища Східна Галичина є українська територия і на тій основі ми домагаємо ся утвореня з неї окремого українського краю з всїми правно-державними управненями, які признає краям правно-державний устрій Австриї. Проти сього нашого домаганя виступають Поляки з твердженєм, що з історичного становища Східна Галичина є польська земля, бо вона була складовою частю польської держави. Одначе вони самі дуже добре розуміють, що таке псевдо історичне становище, яке зачинає історию української землї від панованя Польщі, іґноруючи її історию перед польським панованєм, має дуже ілюзоричну вартість. І тому, щоби забезпечити ся перед подїлом Галичини, старають ся вони змінити вигляд Східної Галичини, так, щоби відпали основи, які дають нам право вважати її українською землею.
Східна Галичина є українською землею, бо на нїй компактною масою живе українське населенє, яке мимо вікової польської неволї і польонїзацийних заходів від часу конституцийної перебудови Австриї в 1860—67 р. вдержало ся тут як національна більшість, серед якої польсько-жидівські меншости творять тільки чужо національні острови. Отже всї польонїзацийні заходи Поляків ідуть в тім напрямі, щоби змінити сей стан, щоби так скріпити польський елємент в Східній Галичинї, щоб відпали основи, на яких ми говоримо про компактність українського населеня і про його подавляючу перевагу в Східній Галичинї, натомість щоб сотворити основи, на яких можна би говорити, що Східна Галичина є териториєю з національно мішаним населенєм, і то так, що польське населенє чисельно рівне з українським, а економічно і культурно має над ним перевагу.
До сього має послужити Полякам передовсім кольонїзация Східної Галичини польським селянством з Західної Галичини. Кольонїзация має сотворити польські центри, які разом зі спольщеними містами стиснули би зелїзним ланцухом українське населенє і що раз більше розростали ся його коштом. А паралельно з кольонїзациєю має йти польонїзация, яка головно при помочи школи має більшим польським центрам давати засоби до польщеня українського населеня, а слабі польські центри скріпляти так, щоб вони не тільки не асимілювали ся до українського окруженя, але згодом мали силу асимілювати те окруженє.
І кольонїзация Східної Галичини польським селянством з Західної Галичини і польонїзацийні змаганя при помочи школи починають набирати що-раз більше признак плянового походу Поляків на українську землю в ціли відібраня їй українського характеру, так щоб українське населенє її, наскільки не спольщить ся, остало без землї, було зведене до значіня розсипаної на чужій земли національної меншости. Польська кольонїзация Східної Галичини і польонїзация її при помочи школи мають за ціль відібрати нам землю, так, щоб ми перестали бути нациєю в повнім розуміню, стратили ту найважнїйшу основу, яка дає нам право домагати ся признаня нашого народу окремим політичним орґанїзмом, господарем на своїй власній земли.
Сї кольонїзацийні і польонїзацийні змаганя Поляків розглянемо докладнїйше в дальших статях.
[Дїло, 13.10.1913]
ІІ.
Новочасна еволюция аграрних відносин відбуваєть ся в тім напрямі, що запас землї в краю іде на заспокоєнє земельного голоду місцевого населеня.
Клич: "земля для тих, що обробляють її своїми руками і своєю працею на ній здобули собі до неї право" — є не тільки кличем радикальних аґрарних реформаторів, але також показчиком напряму еволюциї аґрарних відносин. Чим було надїленє селян землею при внесеню панщини, як не частинним здійсненєм того клича? Чим як не здійснюванєм того клича є факт, що скрізь, де проявляєть ся земельний голод селянської маси, той голод заспокоюєть ся коштом великої земельної власности, чи то шляхом "природної" еволюциї, значить, без інтервенциї держави, чи — де сього вимагають відносини — шляхом аґрарного законодавства?
Одначе така еволюция аґрарних відносин рівнозначна з усуванєм основ польського панованя над нашим народом, і тому Поляки всї свої змаганя обертають на спиненє тої еволюциї і поверненє її на свою користь.
Доки польська шляхта була така всесильна, що не бояла ся утрати свого полїтичного панованя в краю, доти її змаганя в области аґрарних відносин мали чисто неґативний характер; польська шляхта обмежала ся тим, що не переводила ніяках аґрарних реформ, які могли би вийти на користь українського селянства; а що основи економічного істнованя селянства підрізано при зношеню панщини, то польська шляхта спокійно ждала, як воно що-раз більше упадає і стає невільником дворів.
Доведене до руїни українське селянство почало з початком 1890-их рятувати ся еміґрациєю. Польська шляхта різко виступила проти еміґрації, боячи ся втратити дешеві робочі руки. Але вшехполяки, які тоді були ще радше ідеольоґічною ґрупою нїж полїтичною партиєю, вже тоді почали звертати увагу на те, що еміґрациї українського селянства не треба спиняти, бо вона явище корисне для Поляків. Відплив українського населеня з рідної землї має подвійну користь і для польської справи: поперше відношенє між польським і українським нарідом укладаєть ся на польську користь; подруге на земли, опущенїй українськими еміґрантами, треба оселяти польських селян, спроваджених з Західної Галичини і так при помочи кольонїзациї перемінювати Східну Галичину в польську землю фактично, без чого полїтичне панованє Поляків і в міру демократизациї державного устрою не дасть ся вдержати.
Але українське селянство знайшло в собі досить сили, щоби оперти ся руїні, на яку його засудила полїтика польської шляхти. Воно почало власними силами відроджувати ся. Страйками і зарібковою еміґрациєю вибороло собі лїпші умови на двірських ланах; побіч сього почав ся парцеляцийний рух, який уможливила відповідна орґанїзация кредиту. Польська велика земельна власність почала зникати, її місце почала займати українська середна і дрібна власність.
Се явище викликало панїку серед польських полїтиків. В мить повстала теория, що велика земельна власність на українській териториї Галичини се "польська земля", яка не сьміє за жадну ціну переходити в українські руки, що парцеляция її повинна відбувати ся тільки в користь спроваджених з західної Галичини польських селян. Таким чином в міру зниканя великої земельної власности в східній Галичинї росла би польська середна і дрібна власність, а також зростало би польське населенє, бо на місци кождого двірського обшару виросло би — і побіч істнуючого українського — польське село. Сї польські села разом з спольщеними містами стиснули би таким міцним польським ланцюгом українські села, що в тім ланцюгу український елємент що раз більше нидїв би в користь польського. Особливо, що польські села на розпарцельованих двірських обшарах представляли би елємент заможний і культурний, а українські села нищені земельним голодом і упослїджені культурно, стали би збірниками бідного й темного аґрарного пролетарияту.
Не треба богато розводити ся, щоби виказати всю фалшивість твердженя про "польський характер" великої земельної власности в східній Галичині. Запанувавши над землями галицько- володимирського князївства, польські королі "правом" завойовника роздавали руські землї польським вельможам, – а завойованє є фактом, а не правом. Та хоч сї землі на основі "права" завойованя стали власністю польських вельмож, то обробляв їx своїми руками український селянин, який своєю віковою працею здобув собі до неї вічне право. Досить він наплатив ся їм данини, що його праця годувала цілу Польщу на його земли — польських плянтаторів і їх слуг, польську культуру, польське полїтичне панованє — але права до землї, на якій його віковий піт праці, нїхто йому не сьміє відмовляти!
Щоби велика земельна власність в Східній Галичині не перейшла в українські руки, Поляки проголошують як патріотичний наказ, що польський дїдич не сьміє продати своєї землї в українські руки, і орґанїзують плянову кольонїзацию великої земельної власности в Східній Галичинї польськими селянами з Західної Галичини. Що на тім польський дідич зробить в додатку добрий інтерес, бо ціна землї йде анормально в гору, се також треба мати на увазї.
Проти ceї польської кольонїзацийної навали, яка — як видно з покликів польської популярної преси — після теперішної крізи зі скріпленою силою готовить ся насунути на нашу землю, мусимо й будемо боронити ся. Аґрарні відносини в Східній Галичинї мусять бути законодатним шляхом управильнені в користь нашого селянства. А поки на се прийде слушний час, остає нам до розпорядимости цілий ряд способів самодїяльности і самооборони, які мусять спричинити, щоби в одної сторони наші селяни могли вибувати землю великої земельної власности, а з другої, щоби польським кольонїстам з Західної Галичини відійшла відвага й охота йти кольонїзацийною навалою на нашу землю. Хто хоче відібрати нам нашу землю, позбавити наш нарід териториї, той наш найважчий ворог, і се він мусить відчути.
Автори польських кольонізацийних плянів нехай приймуть до відомости, що відібрати собі землї наш нарід не дасть, хоч-би боротьба за землю мала прибрати найгрізнїйші форми. Земля положена на нашій національній териториї, віками оброблювана нашими руками, є наша й остане наша!
[Дїло, 14.10.1913]
ІІІ.
Коли кольонїзаційна полїтика Поляків має за ціль скріпити чисельну силу польських меншостий в східнїй Галичинї і з розсипаних польських острівців зробити ланцюг до що-раз більшого здавлюваня українського населеня, а рівночасно пересунути відношенє економічної сили між польським і українським селянством на польську користь, — то їх шкільна полїтика має за ціль з одної сторони скріпляти польський елємент культурно, з другої спиняти культурний розвиток українського елєменту.
Національно чужа школа має і для пануючої і для поневоленої нациї подвійне значінє, — очевидно, для пануючої нациї in plus, для поневоленої in minus: по-перше спиняє культурний розвиток поневоленої нациї, яка з національно-чужої школи не може користати для піднесеня своєї культури; по-друге є серед поневоленої нациї денаціоналїзуючим чинником. До того треба додати пересуненє культурного відношеня між обома нациями на користь нациї пануючої.
Про способи й результати польської полїтики в области шкільництва не потребуємо говорити; се річи дуже часто обговорювані й аж занадто відомі. Натомість нїколи не буде за богато звертати увагу нашої суспільности на ту небезпеку, яка грозить нам від тої польської полїтики в области шкільництва і ставити їй перед очи конечність боротьби проти тої небезпеки.
Очевидно, що в тій боротьбі треба використати всї способи, які нам дає держава. Через парлямент і сойм, як також через хід інстанций мусимо по-перше змагати до того, щоби були береженї постанови істнуючих законів, які промовляють в нашу користь, по-друге до того, щоби шкільне законодавство реформувати в нашу користь.
Одначе сих заходів за мало. Їх мусить доповнити акция суспільности, яка по-перше підперла би голос нашої репрезентациї, по-друге самодїяльностю і самообороною протидїлала би польській небезпеці на поли шкільництва до часу, коли та небезпека буде усунена відповідним шкільним законодавством.
Та акция суспільности мусить бути дуже ріжнородна, відповідно до наших потреб на поли шкільництва. Отже віча й манїфестациї, які осьвідомили би нарід і обявляли би його волю; орґанїзациї, які берегли би наших національних прав в области шкільництва і вели би боротьбу проти польонїзациї і польонїзаторів наших шкіл; закладанє приватних шкіл там, де сього вимагає потреба, в ціли охорони українських дітей перед польонїзаційним впливом польських шкіл — і т. д. і т. д.
Треба признати, що на поли боротьби проти польонізациї і польонїзаторів наших шкіл ми зробили дуже мало. Коли Чехи в боротьбі проти нїмецької народної школи, Поляки в боротьбі проти нїмецької і росийської школи зуміли зорґанізувати страйковий і бойкотовий рух шкільних дїтий і їх родичів, — ми в сїм напрямі не поклали навіть перших кроків, не спопуляризували ідеї страйку і бойкоту як способу боротьби проти польонїзацийної системи в области шкільництва.
Або боротьба з польонїзаторами нашої школи!
Краківський Czas з великим вдоволенєм цитує з росийської Сіверо-Западної Жизн-и опис положеня учителя-Росиянина в польськім селї. "Від першого дня побуту в польськім селї є він засуджений на голод. Утікають від нього як від зачумленого. Просить продати кусень хлїба, — відповідають категорично: "Є, але не продам!" Махай, нещасний педаґоґу, 10 і до 15 верст до найблизшого місточка по заспокоєнє найконечнїйших потреб, бо инаше здохнеш з голоду. Два роки перебідував учитель, навчив ся від біди по польськи і по пережитих невигодаx усьвідомив собі, що в його навчаню нема нїякого сенсу, бо в зимі збираєть ся 8—10 осіб і на тих ксьондз дивить ся нерадо. Прибув раз там епископський візитатор. Ведений цікавістю послухати проповідника, пішов також учитель, одначе гірко того жалував. По тім факті майже два тижнї не ночував у школї, бо населенє недвозначно заявило йому, щоби виносив ся, бо инакше може се дуже сумно скінчити ся."
Так відносять ся польські селяни до русифікаторів своєї школи. Краківський Czas, реклямуючи ті способи боротьби, дав ясне сьвідоцтво тій полїтичній правді, що в боротьбі нациї проти небезпеки, яка загрожує їй зі сторони пануючої нациї, велике значінє мають особисті акти потяганя до особистої відповідальности інїцияторів і виконавців плянів, звернених на знищенє нациї.
Се повинна тямити й наша суспільність в боротьбі проти польонїзацийної навали, яка заливає наші села і при помочи польонїзацийної системи в шкільництві змагає пляново до того, щоби на нашій земли затриюмфувала польська культура.
[Дїло, 18.10.1913]
18.10.1913