Отрясши з себе сарматські сніги, в яких загребав мало-що не цілу "велику армію", Наполєон в 1813 р. спробував знова щастя. Відгомоном того факту була формальна повінь воєнних проклямаций і всяких офіцияльних циркулярів, пусканих з найвисшої канцеляриї у Відни также до нашої Галичини. Поминаю такі, що були подиктовані потребами воєнної мобілїзації. Дали cя вони важко відчути нашому населеню, дарма, що воно вже було настроєне на високий тон австрійського патріотизму і вже тодї дослугувало ся авансованя на Тирольців Сходу. Та не менше заворушували настрій загалу ті численні відзиви правительства, що були сиґналами про стан воєнного барометра.
Вже 26 серпня вислано з Відня до галицької ґубернії наказ, котрий у вересни через ординарияти подано до відома духовенству для виконаня.
"Відомо всякому, що чоловік завсігди повинен величати і благати Бога, звертати ся до Нього зі своїми потребами, взивати Його помочи, бо Він є один, котрий всяке зло може зовсїм відвернути від нас, а часто й ущасливленє цілого загалу полишає молитві одного праведника".
Висловом такої засади починав ся ординариятський циркуляр адресований до деканатів у вересни. Покладаючи ся на ту засаду, найяснійший монарх у хвили, коли війна між нами і Франциєю вже почала ся, коли наступив розлив крови страшний, але конечно потрібний для забезпеки правительства і спасеня добра країни, хоч і уповає на своє могуче оружє, одначе більшу надію покладає в молитві до Господа Бога. Тому і взиваєть ся духовенство з вірними до відправи богослуженя в ціли упрошеня в Бога успіхів для австрийського оружя, закінченя поневільної війни, приневоленя неприятеля до тревалого і з давна даром вижиданого мира для добра релїґії і загалу та наверненя на дорогу правдивих, що блудять.
Цілих пять недїль лунали під зводами наших міських і сільських церков "ектенїї во время брани". Аж знова в жовтни пішов по деканатах ординариятський циркуляр з порученєм, щоби додавати до них і подяку за осягнені побіди — гимн сьв. Амврозия. І коли перше при співаню ектенїї не в одного вривав ся голос на згадку про батька чи сина, на згадку про мужа чи брата, покликаних на непевне поле битви, то инакще вже плило з грудий "Тебе Бога хвалим". То було "zum Tode betribt", а тут "himmelhochjauchzend".
І коли висші офіцияльні круги в ціли упрошеня благословенства для австрийського оружя вимагали від кождого вірного по 5 Отченашів і по 5 Богородице, то вони були за скромні в своїх вимаганях. В осени 1813. р. не впало тільки листків з наших дерев, кілько молитов принесено Богови по наших українських селах на інтенцию щасливого кінця війни.
І так більше нїж пів року, мало що не рік складав народ крім данини крови і крім данини гроша также данину серця, данину сердечних почувань. Нїчим було в порівнаню з нею навіть добровільне ставленє полку сволїжерів, до котрого на зазив правительства зголосило ся богато наших поповичів з початком 1814. р. Наш народ складав ту данину щиро.
Не менше щиро поквапив ся він на зазив правительства виявити свою радість ізза упадку "неприятеля вітчини". Було то по 16. червня 1814 р., в часї триюмфальних торжеств, устроюваних по цілїй Австриї, в церквах і поза церквами, в релїґійних і сьвітових формах.
Урядник віденського маґістрату, Иосиф Россі, аж два спорі томи виповнив описами обявів патріотичного ентузиязму в численних місцевостях усїх австрийських країв. Другий том його публїкациї п. з. "Denkbuch fur Furst und Vaterland" (вид. у Biдни 1815 p.) говорить нам богато й про нашу Галичину, бо аж на 45 сторонах в 90-тьох шпальтах. Столиця краю, Львів, на першім місци. А дальше инші міста і місточка, села і присїлки, навіть найдальші від сьвіта закутини на нашім карпатськім Підгірі і глибоко в горах заховані житла. Довгий-предовгий був би реєстр осіб, що взявши участь в "парадах", постарались о публичне проклямованє своїх імен і своїх актів патріотичної радости. Але тих мас нашого простолюдя, що в таких оказиях уміють здобути ся лиш на "вдовині лепти" — їх не поназивано в пропамятній книзї, вони безіменні. І чи могли ж вони видержати конкуренцию з тими, що все були майстрами в робленю парад, пусканю фаєрверків, устроюваню ілюмінаций, фабрикованню транспарентів з білими орлами та назначуваню всего, що дасть ся назначити, червоно-білими кокардами? Та помимо того слїди безіменної маси виступають у парадах 1814 р. виразно; тим виразнїйше, чим більше заслонюють її перед нами блискучі імена.
Львів на зазив свойого бурмістра Франца Антона Льоренца устроїв "торжество мира" 29. червня. Всї цеха і стоваришеня, вся шкільна молодїж з професорами, ц. к. ліцей, обі духовні семинариї, все духовенство, біле і чорне, з катедральними соборами, маґістрат, ґенераліция з війсковою залогою — словом все, що жило у Львові, поспішило до костела Домінїканів. Відси під проводом вірменського архиепископа перенесено ся процесіонально до лат. катедри дорогою обсадженою шпалїрами війска, при грі дзвонїв і вистрілах з армат. В лат. катедрі понтифікальна Служба Божа, нїмецька проповідь, відспіванє гимнів, амврозиянського і державного, а все пореплїтане сальвами ц. к. артилєриї і міщанської мілїциї. Не бракло й жидівських pendant-ів.
Те все було з рана. Вечером усі публичні й приватні будинки ілюміновано. В театрі сьвяточна штука, а перед нею ілюмінованє цісарського портрета на сценї й цісарський гимн. Маґістрат устроїв на площи триюмфальну браму з Марсом і Мінервою, з фавнами на пеґазах, в римськім стилю, а плянти на валах вдовж обвішав лямпіонами. Різнокольорові лямпіони мінили ся сьвітлом і з ратушевої вежі, а в ратушевих вікнах лишали ся герби алїянтів: Австриї, Росиї, Прус, Анґлії. Нептунова керниця на ринку перемінила ся в водограй, що стріляв водою на три сяжнї в гору, окружений сьвітлами.
(Конець буде.)
[Дїло, 15.10.1913]
(Конець)
Маґістратови були помічні в ілюмінацийних працях інспектор будівництва Ант. Кінштетер рисунком, а проф. унїв. Ган латинськими написами. Малюнки вийшли з під кисти маляра Ант. Лянґа і помічників аматорів. Майстром осьвітленя і штучних огнїв був пан Фабер, котрого штука на одній триюмфальній брамі заблисла в 2500 лямпіонів. Такими артистичними силами не розпоряджав звичайний смертний чоловік: Тому навзаводи з маґістратською ілюмінациєю могла йти ще хиба штука ц. к. дирекциї архитектури й будови доріг, котрої творцем був Юрий Ґлоґовський. Він списав ся так славно, що транспарент його помислу удостоїв ся увічненя в ритовинї на міди, поміщеній у відбитці в Denkbuch-у. Була то также робота в клясичнім римськім стилю — зображенє Мира і його благодатий. Клясичними помислами на меншу скалю були й десятки инших транспарентів на домах урядників, купців, професорів. Дехто пописував ся знанєм чужих мов; маґістратський радник Фестенбурґ здобув ся на сентенциї в 10 мовах, в польській і росийській, єврейській і сирійській та в ріжних західно европейських. Лиш перукар Фридр. Валїс не піддав ся шабльонови. Його транспарент представляв воєнне обозовище, де союзні жовнїри напивають ся в маркетанки. Такеж виставив і один шинкар. Написи на транспарентах були й віршами. Тут було поле до попису саморідним поетам. Та перші їx виступи осталися й послїдними. Навіть автори специяльних од і кантат, панове Мінстерфельн, Рейхерт і инші не здобували пізнїйше місця на нїмецькім Парнасї. Друки їх належать нині до білих круків.
Ну, а що ж наші, львівські Українці?
Їх не богато. Може й не всї попали в Denkbuch. Та я їх умисне поминув, щоби сказати про них разом.
Найдостойнїйше виступив знаний нам вчений, ректор духовної семинариї, канонїк Іван Лаврівський. В пропамятній книзї звертаєть ся особлившу увагу на його транспаренти й написи. „Транспаренти складали ся з живописно представлених образів, що виражали алєґорично осягнену побіду, вигляди на щасливу будучину і блискучі чесноти нашого наймилостивійшого володаря; на написи-ж зложили ся в части досконалі й відповідні уступи з римських і грецьких авторів, а в части ориґінально скомпоновані латинські вірші, які задля свойого сильного вислову і краси слова безперечно заслугували б на дословне передрукованє, одначе за-про недостачу місця не можуть тут бути подані”. Притім Лаврівського названо “знаним з його широких відомостей". Шість лїт пізнїйше таксамо виразив ся про нього Юлїян Нємцевич*.
Тільки із ширшої та повної пієтизму посмертної згадки знаєть ся професора моральної теольогії о. д-ра Иосифа Ярину (+ 15. вересня 1817 р.). В тій згадці, котру професор істориї д-р Мавс посьвятив покійному товаришеви дня 11. падолиста 1817 р. на львівськім унїверситетї**, сказано, що о. д-р Ярина, уродивши ся сином сьвященика в Радоцинї, вчив ся в Бардїєві, Кошицях і Відни, став у 25 році житя професором унїверситету, віддавав ся приватно студіованю Канта і Фіхте, вчитував ся в поезиї Шілєра та з запалом говорив про потребу і значінє національної літератури й сам трібував писати вірші. На жаль, помер в 29 році житя. Він на звеличанє сьвята мира постарав ся о два транспаренти, з яких один зображав триюмфальний похід Його Величества цісаря з написом:
Orbis amor, Caesar, Victor laurea aeeipe vоta,
Doctor ас auditor, quae TIBI sacra fecit.
Другий транспарент представляв Сатурна, Мир, Чесноту і Щастє і був также заосмотрений відповідним написом.
Таксамо й віцеректор духовної семинариї о. Іван Тредерович виставив у себе транспарент, де був уміщений Ґенїй з пальмовою віткою і рогом обильности — персоніфікация щастя з написом.
Професор біблїйних студий на львівськім унїверситетї, бувший вихованець віденського конвікту, а пізнїйший ґенеральний вікарий львівської диєцезиї, о. Мартин Барвінський, що также мешкав у духовній семинариї, обмежив ся на траспарентовий напис, але грецький; розумієть ся, величав цісаря.
Не так блискучо, як у Львові, а все таки позначно сьвятковано торжество мира на провінциї. Була штучні огнї і сьвітла, були тріюмфальнї брами і луки і транспаренти, греміли моздїрі, гуділи дзвони, товпив ся народ по церквах і в процесиях. Розумієть ся, богатїйша і в впливовійша Польща вела всюди перед, як і у Львові. Українцям найчастійше роблено таку концесию, що їx церкву призначувано на збірний пункт, відки в процесиях все переносило ся на “паради” до костелів. Так було в Янові під Львовом, в Болехові, в Кутах і в численних инших містах і місточках східної та західної Галичини. Тільки в перемиській катедральній церкві відбула ся офіцияльна Служба Божа, так само як і в латинській катедрі; вечером Перемишляни балювали; купець Затварницький звернув загальну увагу на вивішений у своїм вікнї вінець з написом “Vivat Franciscus I.” і з кількома віршами.
В деяких закутках Українці не мали польської конкуренциї. Там вони самі пописували ся, як вміли.
В косівськім після церковної відправи громади за порадою старокосівського пароха о. Ілиї Витневського, роздали харчі між 40 убогих.
В Сопові о. Дмитро Сїнґалевич по Службі Божій погостив людий з доокрестних громад коштом своїм і дїдича Каєтана Торосевича.
В гірськім сїльци Жидовську незаможний парох, о. Василь Константинович власним коштом ілюмінував церкву і стягнув нарід на величаву вечірню, підчас котрої виголосив патріотичну проповідь.
І инші українські місцевости зазначили память хвилі переважно філянтропійними актами — милостинею, на котру Львів, здаєть ся, забув — занятий фаєрверками.
Можна-б до поданого докинути ще кілька дрібниць. Можна-б і з польських манїфестаций на провінциї виловити дещо характеристичне для тодїшнього часу, таке приміром, як транспарент кс. Лєвандовського в Долинї, на котрім Поляк подавав руку Австриякови. Розумієть ся, той Поляк, котрий недавно, бо в 1809 р., після занятя Львова польськими союзниками Наполєона голосив “проч з Австрияками", стручував уланською пікою австрийського орла з публичного будинку, малював митроп. Ангеловича в фелонї під шибеницею за вірність Австриї, а ілюмінованими транспарентами величав Наполєона, побідника Австриї***. В 1814 р. той Поляк був уже австрийським патріотом. Чи направду? Питанє може зайве. Вже в тім самім 1809 р. по відзисканю Львова Австриєю лат. арцибіскуп Кіцкий робив ілюмінацию. А чому її робив, те розказав Л.Сємінський в Noworocznik-y Demokratyczn-ім (вид. в Парижи 1842 р.). За те 15-лїтна панна Пузинівна ножем порізала йому транспарент, а самого вилаяла, про що й пущено тоді насьмішливий вірш по Львові.
--------------------------------
*) Нємцевич зробив Лаврівському візиту в духовній семинариї у Львові 1820 р. В своїх споминах каже про нього, що він є “любителем польської літератури і наміряв писати історию руської церкви в Польщі". Оглядав у нього збірку старинностий: ерекцию лаврівського монастиря з 1262 р., рукописне Rozmyślanie о żywocie Jezusa Chrystusa з XIV. ст., ерекцию львівських Бенедиктинок, Юзефовичеву історию Львова в рукописи і инше. (Podróże historyczne, Париж, 1858, ст. 442, 444).
**) В українськім перекладї о. Антона Добрянського видруковано її в “Перемышлянинѣ на годъ 1855”.
***) Die Stadt Lemberg im Jahre 1809, Львів 1862 ; — Dr. В. Pawłowski: Lwów w 1809 r. Львів 1909.
[Дїло, 16.10.1913]
16.10.1913