Демократія пережила багато криз. Виборним урядам треба менше дбати за задоволення бажань груп інтересів та більше за справді добре управління
Пастка довіри: історія демократії у кризові часи від І Світової війни до наших днів. Девід Рансімен. [The Confidence Trap: A History of Democracy in Crisis from World War I to the Present, David Runciman] Princeton University Press
Країна демонів: демократичне лідерство та проблема слухняності. Стейн Рінґен [Nation of Devils: Democratic Leadership and the Problem of Obedience, Stein Ringen]. Yale University Press.
Того тижня, коли призупинив свою роботу федеральний уряд США, дві нові книжки про демократію пролили нове світло на начебто вичерпану тему. Жодна з них не повторює про те, як поширюється демократія або чому демократії зазнають поразки. Натомість, вони зосереджуються на тому, як працює демократія в Америці та Великобританії, і чому вона там не працює. Обидві книжки підкреслюють ефект розбещення великими грошима у політиці. Їхні діагнози справляють гнітюче враження, але не закликають читачів впадати у відчай. Девід Рансімен хоче, щоб люди не мали зависоких очікувань від демократії. Стейн Рінґен нагадує читачам, що демократіям потрібні уряди і що урядам треба підкорятися.
Основними мішенями в книжці Рансімена є фальшиві обіцянки та надмірні надії. Невдачі у демократіях є такою самою нормою, як і успіхи. Рансімен, як історик ідей, мислить великими періодами. Демократія живе, і завжди жила, у кризових ситуаціях. Іноді кризи м'які, а іноді вкрай важкі. У кожному разі, демократії, будучи гнучкими, зазвичай, якось дають собі раду. Рансімен наголошує на цьому "якось". Кризи не відкривають великих істин. І демократії не вчаться багатьом речам на кризах. Демократії самі по собі складні для розуміння та непрозорі, що частково пояснює коливання у них настрою від захвату до відчаю і навпаки. Якщо не помічати цього, то можна потрапити у "пастку довіри", про яку власне йдеться у назві його книжки.
Рансімен ілюструє свої думки сімома критичними епізодами: непередбачуваною війною (1918 р.), несподіваним спадом (1933 р.), загрозами для повоєнної Європи (1947 р.), можливим знищенням світу під час Кубинської ракетної кризи (1962 р.), стагфляцією (1974 р.), короткочасним тріумфалізмом (1989 р.) та фінансовою кризою (2008 р.). Підсумуйте їх, і ви отримаєте задовільний перелік викликів, що стоять перед сучасними демократіями. Так чому ж вони повторюють помилки? Що дивно, як для історика, але Рансімен припускає, що ігнорування помилок минулого є сильною стороною демократій. Старі проблеми повторюються, але майже ніколи у тій самій формі. На відміну від автократій, які є "фаталістичними" та негнучкими, демократії розраховують, що майбутнє буде інакшим. Розрахунок на безперервні зміни, іншими словами, допомагає демократії пристосовуватися та якось давати собі раду.
Якщо все це звучить самовдоволено, то "Пастка довіри" закінчується тривожним діагнозом викликів, що стоять перед Великобританією та США: зростання нерівності, зростання дефіциту бюджету, зміни клімату, дедалі сильніша потуга Китаю. На те, що відбувається зараз, Рансімен не має ані похмурої, ані веселої точки зору. Він доходить висновку у вигляді припущення: якщо демократія знову якось дасть собі раду, то, це, мабуть, здивує нас усіх. Тому що саме так завжди, зазвичай, і працює демократія.
Рінґен пише як колишній професор державного управління, що колись також працював в уряді. Його "Країна демонів" зосереджується на Великобританії та США, кидаючи час від часу погляд на Південну Корею та Скандинавію. Головною думкою книжки є те, як важко демократії досягти доброго державного управління – наскільки це є життєво важливим для неї.
Саме словосполучення "добре державне управління" викликає незгоду. Воно натякає на минулу епоху, коли хтось давав накази, а інші корилися їм. Прокиньтеся, каже Рінґен. Ця епоха так ніколи і не закінчилася. Уряди досі роздають накази. Громадяни повинні, як і раніше, підкорятися їм. Активісти Чайної партії, праві лібертаріанці та ліві анархісти помиляються, думаючи інакше. Самоврядність є ілюзією. "У демократії, – пише Рінґен, – ми контролюємо наших правителів, а вони керують нами." Нездатність розуміти це просте розмежування між нами та нашими правителями, призводить до плутанини.
Актуальним питанням для Рінґена є не те, якою має бути роль держави та уряду – більшою чи меншою, а те, як уряд може бути ефективнішим. Добрий уряд демонструє своє лідерство, здобуває довіру та задобрює держслужбовців. Він змушує йти на взаємовигідні поступки платників податків та "розпорядників капіталу і робочих місць". Це практично мистецтво. Поганий уряд підриває довіру, що, у свою чергу, руйнує демократію. Британські та американські громадяни, живучи, як може дехто вважати, зовсім не у взірцевих демократіях, страждають, на думку Рінґена, від кричущого "поганого правління", у якому він звинувачує як ліві, так і праві уряди.
Одним з очевидних симптомів є надмірна централізація влади. У Великобританії, зауважує він, Маргарет Тетчер послабила роль кабінету міністрів, підпорядкувала собі державних службовців та керувала за допомогою неформальної кліки. Через це Британія стала беззахисною від другого симптому поганого правління – "епідемії поганих законів". У 1997-2010 рр. нові лейбористи створили, наприклад, три тисячі нових типів кримінальних злочинів. Безконтрольне законотворення надокучає також Сполученим Штатам. У "роздутому, непридатному для розуміння" податковому кодексі, з яким доводиться давати собі раду американцям,було 1,4 млн слів у 2001 році і 3,8 млн. слів є зараз.
Проблеми демократії є, проте, як розповідає Рінґен, набагато глибшими. Ще гіршою є відмова від справедливості як суспільного ідеалу та ерозія довіри до уряду. Він вважає, як і Рансімен, що зростання нерівності за доходами та відносної бідності чинять серйозний тиск на демократичні уряди у Великобританії та США. Рінґен покладає ще певні надії у цій сфері на Великобританію, у якій він досі бачить «політичну культуру» демократичного лібералізму, з її відданістю одночасно ефективності та справедливості. Оцінюючи демократію в Америці, Рінґен близький до розпачу. Ніщо, окрім тотального переписування конституції, не компенсує багатьох років, протягом яких накопичувалася шкода та розлади демократії, – вважає він. Навіть для цього існують перешкоди, – визнає він. Для такого переписування необхідна підтримка більшості, але чи можна очікувати, що хворий зцілить хворого?
"Країна демонів" видає сухі епіграми. Вона нагадує читачам про те, як пропозицією політики – правом та урядом – часто нехтують заради галасливого попиту, який опанували для себе виборці та лобісти. Вона повертається до класичної традиції у політичній думці, що дотримувалася точки зору правителів, а не громадян. Демократичні правителі, як вважає Рінґен, повинні менше дбати за задоволення бажань великих грошових мішків та груп інтересів серед виборців, та більше за справді добре управління. Так, це звучить вимогливо та ідеалістично. Але це демократія для дорослих.
Picking up the tab
The Economist, 05.10.2013
Зреферував Омелян Радимський