Програма поли­тично-народного становища, змагань і дїятельности Русинів

Головною точкою загальних зборів „Народної Ради“ була програма поли­тично-народного становища, змагань і дїятельности Русинів, яку именем провизоричного видїлу представив зборам голова товариства проф. д-р Олександер Огоновскій. Він так промовив: „Свїтлий Зборе!
Піднимаючи нову политичну акцію в нашім товаристві, котрого задачею єсть об­няти цїлий галицко-рускій нарід — мусимо передовсїм ясно і докладно відповїсти на питаня: хто ми, чого бажаємо і до чого стре­мимо, зазначити ясно і всесторонно наше ста­новище, висказати нашу политично-народну програму, а то і з огляду на наших про­тивників та правительство. Для нас буде висказана ясно програма дороговказом на пути политичного житя, а для наших про­тивників і для правительства буде она по­ясненєм, з ким єсть тут дїло і чого від нас можна надїятись!

Наше политично-народне становище і ви­пливаюча з-відси програма дїятельности Русинів.

Ми, Русини Галицкі, первобитні жителі сеи землі, єсьмо частиною великого, 20-ми­ліонового народу (мало-)руского, самостійного посеред громади народів славяньских, о­кремого — як від народу польского так і россійского.

Свїдомі своєи индивидуальности народ­ної, котрої батьки наші кровю боронили, хочемо в хатї своїй своєи добутись прав­ди, і сили, і волї, стоїмо отже надовсе за охороною і розвоєм нашої народности, — ми народовцї.

Запоруку нашої будучности, яко наро­ду, хочемо шукати в розвою згіднім з духом часу і идеями віку, хочемо поступу, — ми поступовцї і либерали.

Правдивим либерализмом уважаємо лишь такій, котрий і противникови дає повну сво­боду, котрий до свободи і рівноуправненя допускає не лишь одиниці, але і народи, — противні ми отже всякому визискуваню сво­бід на користь поодиноких лишь кляс, партій або народів; исторія указує нам надто люд, яко підставу нашого народного биту і сили: ми хочемо оттак добитись правди для того люду, — ми демократи.
А наше мїсце в громадї народів сла­вяньских, наші границї етнографичні, наші досвїди историчні кажуть нам шукати иде­алу житя правно-политичного в федерализмї, — ми федералисти.

За судьбами тяжкими упала наша колиш­ня самодїльність громадска і самостійність державна, котра твердою грудею боронила Ев­ропу проти варварства Азії, — підтялась наша сила матеріяльна і спинився нашь роз­вій духовий; — всї злиднї не зломили од­накожь нашої народної сути: хоть обезси­лені матеріяльно і морально, не винародови­лись ми під гноблячою нас управою поль­скої шляхетчини, не утратили навїть нашої територіяльної відрубности під централистич­ною системою польскої политики. і прийшли під управу Австрії яко Княжество Руске.

Монархи австрійскі узнали і узнають нашу народність, а коли они надїлили нас свободами конституційними, коли основними законами державними признали нам повне право до розвою народно-политичного і коли державний устрій монархій по понеханю си­стем централизації і гегемонії піднявся задачї помиреня народів на підставї их рівноуправненя, то интереси наші стали ще більше схожими з интересом і силою ав­стрійскої держави, а наша справа повинна в Австрії і при помочи єи найти полагодженє справедливе. Хочемо отже свобідно розвива­тись під могучим покровом Австрії, а проте стоїмо ми Русини галицкі вїрно при престолї Габсбургів, бажаючи щиро скрїпленя австрійскої держави для власного добра.

Однакожь принцип рівноуправненя доси ще не увійшов для нас в дїло.

Конституція, з покликом: свобода для всїх і рівне право для всїх, — найшла нас, неволею вїковою зломаних, недоросли­ми до збереженя удїлу рівномїрного при спільній тій трапезї, правительство же не подало нам конечної охорони і підмоги.

Блудний либерализм лишаючій елементи не рівно сильні на долю свобідної конку­ренції, загнав нас в нужду остаточну, а централизм, що для піддержаня своєи геге­монії средствами не перебирав, здав нас і политично на перевагу елементів против­них нам, і так стоїмо ми нинї дуже ма­лими участниками тих прав і свобід кон­ституційних, якими другі народи австрійскої держави з давна вже хіснуються.

Краєвий статут з 1861 р. здав нас безпощадно на майоризацію через елемент польскій; нам віднята можність і в держав­ній репрезентації добитись заступництва сво­го, гідного достоїньству і значеню народу великого; у всїх тїлах автономичних чи неавтономичних ми упослїджені, не маємо оттак зовсїм нїякого впливу на хід і розвій справ державних чи краєвих, і з жалем мусимо дивитись, як для нас, а без нас видаються закони, потребам і интере­сам нашого народу просто суперечні, як навїть зарядженями административними Галичи­нї надається характер краю польского.

При такім станї рїчей, ми Русини не можемо стояти за ненарушимостею дотеперїшної конституцій, мусимо бажати змїни єи, именно же змїни виборчих ординацій від­повїдно до прав і интересів наших, — ми отже противники централистич­ної вїрноконституційности, і не ста­немо за правительством, котре конституцій­ної оборони прав і интересів наших не підійме.

Виперті на теперь з житя парламен­тарного, не хочемо животїти самою ласкою могучих. — будемо отже організу­вати у внутрї наші сили жизненні, щоб рука об руку силами сполученими имитись за двигненє нашого народу всїми другими способами, які подає нам конституція ще й по-за парлямен­тами. Хочемо при тім дбати, щоб нї одробини не уронити из прав уже добу­тих, піддержати права неговані, а добо­ротись належних нових; хочемо без по­мочи чужої подвигнути питому свою силу, щоби противників зневолити до пошанованя нашого достоїньства, а так дїйстну рів­ність з народами другими здо­бути.

До сеи працї, до твердого труду реаль­ного над добром власним, взиває мо нинї всїх патріотів, накликуємо их до солидарности.

Домагаючися свого, не бажаємо чужого; хочемо з другими поступати у любвї і згодї, і готові ми завсїгди запоручити на Руси елементам чужим всї права, які вяжуться з их майном і интелигенцією.

Ворожня мїжь нами а Поляками иде тілько из сего, що намь заперечують прав наших навїть на питомій нашій земли. Нехай залишать забаганок такого панованя, а буде мир.

Автономія, то форма первобитна наших звязків суспільних : стоїмо і нинї в принципї за нею, яко найприроднїйшою фор­мою управи: ми бажаємо однак автономії не тілько для територій, але і для звязків народних интересів: хочемо автоно­мії країв і автономій народів, — а доки не позискаемо тої дру­гої, не можемо одушевлятись для першої, бо без тамтої стає она гегемо­нією, а централизм краєвий, в котрого ру­ках средства винародовлюваня, не лїпшій для нас від централизму державного. В теперїшнім складї рїчей тратимо интерес і для питаня, чи рада державна чи сойми мати будуть більшій круг дїятельности, бо в нїчім не змїнить се долї нашої як довго нї там нї тут не маємо належного заступництва на­родного і обезпеки проти майоризації.

Для свого краю бажаємо добра і всїх условій економичного єго розвитку, на першім же мїсци ставимо обовязком на­шим оборону економичних интересів нашого селяньства і мало-мї­щаньства, они бо майже зовсїм занедбані, а через то і самі головні основи нашого народного житя і розвою підкопані. До до­бробиту веде по-при иншім просвїта; просвїта дає народам силу, будит і під­держує почутє гідности і чести народної, — „свїтло!“ буде про-те тоже окликом на­шим.

В теоретичних питанях куль­турних лишаємо кождому повну свободу пе­ресвїдченя, — але вїра і нарід, обряд і народність звязані у нас так тїсно з собою, що тих святощей лег­коважити не смїємо. Змїна обряду сполицила нашу шляхту, а руска церков зберегла нашу народність в найтруднїйших часах. Деякі експерименти на тлї совїсти противні суть нашому народови, — уважаємо их неоправ­даними і шкідними, — стоїмо отже за по­вагою і силою нашої церкви, і за єи ав­тономією, і будемо берегти, щоб єи під­лежачі дїла рїшались лишь єи духовними властями і згідно з давними правилами і звичаями без посторонного вмїшуваня.

То наша програма в начерку загаль­нім. Подрібности домагань наших і нашого дальшого поступованя дають випровадитись из примїненя єи до обставин фактичних, в яких находимось або находитись будемо. Найважнїйші потреби наші теперїшні були всенародно обговорені на вїчах з рр. 1880 і 1883. В нашім положеню дотичнім доси нїщо не змїнилося, — піддержуємо отже на теперь надовсе резолюції ухвалені вже на тих-то вїчах.

При всім тім годї однак не признати, що хочь-би зреализувались всї домаганя, ви­сказані в повисшій програмї, то все ще ми Русини не осягнули-б в Гали­чинї того, що належиться нам яко автохтонам сеи землї. Хочь-би вибо­роли ми для охорони наших прав виданє в дорозї конституційній закона о меншо­стях (Minoritätengesetz), то і сей закон не принїс-би нам ще того, до чого ми яко на­рід великій, повний жизненної сили і свї­домий своїх національних прав, змагати повинні і змагати мусимо.

Помимо закона о меншостях не будемо мати язика руского викладовим у всїх школах, урядовим у всїх урядах рускої части Галичини, — як того вимагає наша честь народна і справедливість для прав первобитних жителїв. Все то осягнути могли-би ми тілько через подїл Галичини на двї части: руску і польску.“

Такого подїлу домагались Русини в р. 1848. і бачили в тім одинокій можливий спосіб переведеня повної рівноправ­ности обох народів Галичини без взаимної кривди. В пропамят­нім письмї з Головної Ради Рускої в 1848 р. п. заг. „Darstellung der gegenwärtigen Zustände in Galizien“ — читаємо ось яке до­маганє: „Руска народність мусить на то на­ставати, щоби в рускій части Галичини ру­ска мова заведеною була у всїх властях, урядах, судах і у всїх школах, щоби отже признана була головною краєвою мовою і щоби всхідний обряд мав першеньство в краю, — а не може нїяк на то призво­лити, щоби нїмецка мова заступлена була польскою, як домагаєся того партія польска. З другої-жь сторони єсть зовсїм рїчею справедливою, щоби в мазурскій части Га­личини знайшла польска народність всї усло­вія свого розвою, а такожь признає руска на­родність всїм не-руским жителям рускої територія право — розвивати без нїяких перешкод свою народність, науку, литерату­ру, і дає им без нарушеня своїх прав рівноправність их язика і вїроїсповїданя. Такій національний розвій може осягнутись лише через подїл Галичини на руску і польску часть, і лише тою дорогою можна довести до повного ладу і супокою.“

Се слова меморіялу з р. 1848, се иде­ал политичний тогдїшних Русинів. Того идеалу — хоть він виразно не обнятий представленою висше нашою програмою — не можемо, думаю, ми Русини нїяк зрїкатися! Стан такій, якій можливий тілько по переведеню подїлу нашого краю і по запевненю нам на рускій територія не я­когось підрядного, хочь-би і конституційним законом меншостей обезпеченого, але доми­нуючого становища, — не перестане нїколи бути идеалом наших политичних бажань, бо тогдї лише зможемо ми оправдати то, що стверджує исторія, зреализувати завїтне пра­во нашої народности, що автохтонами і го­сподарями сеи землї, се — ми !“

Програму, виголошену головою „Народ­ної Ради“, вислухали всї зібрані з великою увагою і видно було, що вже від самого по­чатку влучила она до пересвїдченя всїх при­сутних, бо що-хвиля в знак згоди підно­сились голоси згоди і грімкі оплески, а одо­бренє програми виявилось найодушевленїй­ше при заявленю д-ра Ол. Огоновского, що Русини галицкі не можуть зрїкатись идеалу патріотів Головної Ради Рускої з 1848 р., висказаного в наведенім уступї их пропа­мятного письма, де мова о подїлї Галичини. Програму приняли збори однодушно, без дискусії, і, як сказано, з великим оду­шевленєм.

[»Дѣло« 7.02.1888]