Через дванадцять років після терористичної атаки 11 вересня її ефект не розсіюється, а навпаки посилюється
Осаму бен Ладена убили, проте якщо він мав рацію та існує шахідський рай, у нього є більш ніж достатньо причин святкувати річницю терористичної атаки, яку він організував супроти Сполучених Штатів 11 вересня 2001 р. Через дванадцять років ефект, справлений на невірних Заходу - як на уряди, так і на пересічних громадян – не розсіюється, а поширюється, вирішальним чином впливаючи на внутрішню та зовнішню політику Сполучених Штатів та Європи, обмежуючи свободи, підриваючи демократичні цінності, порушуючи людські права, породжуючи нові страхи та дилеми на Близькому Сході – особливо нині у Сирії – та створюючи раніше не знані клопоти кожному, хто піднімається на борт комерційного повітряного судна.
Жах, пережитий в Нью-Йорку та Вашингтоні, потім повторився у Лондоні та Мадриді, й тепер послідовникам Осами лишень достатньо поворухнути пальцем, аби посіяти замішання та паніку. Достатньо просто зробити телефонний дзвінок. Перехоплення минулого місяця розвідувальною службою послань між лідерами Аль-Каїди призвело до закриття понад двадцяти американських посольств в арабських країнах. Це був приклад – і зовсім не новий – того, як привид бен Ладена продовжує ширяти над колективною свідомістю Заходу: страх перед атомною війною часів холодної війни замінив страх перед тероризмом як визначальний фактор міжнародної політики.
От тільки у п’ятдесяті, шістдесяті, сімдесяті та вісімдесяті роки, до падіння Берлінського муру і згодом, той страх впливав на пересічного громадянина менш відчутно. Були такі, хто будували собі в саду бункер на випадок ядерного удару, та на щоденному житті того, хто хотів, аби параноєю забивали собі голову ЦРУ чи МІ6, це аж ніяк не позначалося. Людина заходила в громадську будівлю чи на велике підприємство, як у власний дім, і не повинна була дотримуватись заходів безпеки. Сьогодні, якщо ви забули, що на борту літака не можна перевозити тюбик зубної пасти чи пляшку води, вашу сумку перевірятимуть і вас обмацуватимуть з ніг до голови, наче ви кримінальний злочинець.
Впродовж шести років, коли я висвітлював у пресі війни в Центральній Америці вісімдесятих років, я постійно літав між Сальвадором, Гватемалою та Нікарагуа і ніхто у жодному аеропорту не перевіряв мене на предмет того, чи везу я з собою пістолет, гранату або пластикову вибухівку, не кажучи вже про страхітливий тюбик Колгейту. Нині усі ми потенційні терористи, і найбільше в Сполучених Штатах, особливо якщо ми є громадянами іншої країни.
Хоча уникнути цього не можуть і корінні громадяни західної держави, яка є найбільше схильною до параної, як це продемонстрував Едвард Сноуден, який «злив» інформацію ЦРУ і зараз шкодливо переховується в Росії, зі своїми викриттями про те, що державні секретні служби збирають приватну цифрову інформацію мільйонів американців. Той факт, що ця електронна версія, більш витончена, аніж агресивні методи, що їх використовувало Штазі, не спричиняє загального невдоволення чи хоча б дискусії серед більшості громадян країни, яка наполягає на тому, що є знаменом особистої свободи, зумовлений безпосередньо бен Ладеном. Як говорив письменник Джон Ле Карре в інтерв’ю, опублікованому минулої суботи у Financial Times, «схоже, не існує межі для порушень здобутих з такими труднощами свобод, які готові терпіти американці в ім’я боротьби з тероризмом».
І вони це терплять настільки, що лише невелика кількість громадян в Сполучених Штатах висловлює своє занепокоєння тим явним фактом, що їх уряд вдається до антидемократичних, ба навіть терористичних методів для того, аби здолати наступників бен Ладена. По один бік знаходяться невільники, без жодного процесу чи хоча б юридичних звинувачень ув’язнені на американській військовій базі Ґвантанамо, дехто з яких піддавався тортурам; з іншого знаходиться політика дронів уряду Барака Обами, розпочата ще Джорджем Бушем- молодшим.
Існують розбіжності в думках щодо кількості цивільного населення, яке загинуло внаслідок ракетних атак на ворожі об’єкти при допомозі невеличких безпілотних літаків, керування якими здійснюється з ЦРУ та Пентагону. Американський уряд офіційно визнав загибель 50 осіб, які «не були комбатантами». За словами інших загинули сотні невинних людей, що є більш ймовірним, оскільки в секретному звіті розвідувальних служб Пакистану, розголошеному нещодавно Лондонським бюро журналістських розслідувань, йдеться про 147 загиблих, які стали жертвами дронів між 2006 та 2009 рр., 94 з яких згідно з цим звітом були дітьми. Частота таких атак збільшилася, відколи Обама прийшов до влади у 2009 р., через що можна припустити, що діти продовжують гинути.
Найбільш безпосередніми та катастрофічними наслідками 11 вересня за межами Сполучених Штатів стали війни в Афганістані та Іраку. То були «необов’язкові» війни, особливо війна в Іраку, чий диктатор Саддам Хусейн не мав нічого спільного з бен Ладеном, а радше навпаки. Проте реваншистські настрої американського населення після терористичних атак в Нью-Йорку та Вашингтоні в сумі з присутністю у владі Джорджа Буша-молодшого та його войовничого сірого кардинала Діка Чейні зробили майже неминучими дві війни, в яких вирішили взяти участь і деякі європейські уряди.
Актуальним питанням поточного моменту є Сирія: запускати чи не запускати ракети у відповідь на вбивство невинних дітей снарядами, зарядженими не вибухівкою, а газом. Довіру до США та інших західних демократій поставлено на карту, говорить президент Обама. Та знову з мороку з’являється покійний Осама. Чи варто брати на себе роль морального авторитету для арабського світу, наражаючись при цьому на ризик ще раз розворушити осине гніздо ісламського тероризму? – запитують себе американці та європейці, налаштовані проти такого втручання. Й до того ж, чи не литимемо ми воду на млин тих сирійських повстанців, які відверто ідентифікують себе з Аль-Каїдою?
Сьогодні Сирія. Завтра це може бути Іран, Єгипет, Саудівська Аравія. І навіть якщо Захід цілком умиє руки від конфліктів на мусульманських землях, ми й далі спостерігатимемо вплив 11 вересня на наше життя – через щоденний, поступовий і, схоже, невмолимий наступ на наші свободи. Осама бен Ладен сміється зі своєї могили. І продовжуватиме сміятися ще багато років.
John Carlin
La larga sombra de Bin Laden
El País,11.09.2013
Зреферувала Галина Грабовська