Якщо спитати пересічного дрогобичанина, кого він знає з великих земляків, то отримаємо таку картину: переважна більшість назве Франка, дехто згадає Бруно Шульца. І навряд чи хтось подумає про Анджея Хцюка – «літописця» і міфотворця міжвоєнної Галичини та Львова, того, чиї історичні нюанси й ностальгійні емоції вже кілька десятиліть поспіль старанно переписують з одного краєзнавчого опусу в інший численні польські й українські науковці та популяризатори. Це не означає, що його внесок в історію менш вагомий, просто в Україні про польського письменника, який народився в Дрогобичі, а помер десь за обрієм світу, в Австралії, нині знають вкрай мало. Переклади його творів можна порахувати на пальцях однієї руки, в школах його не вивчають, місцева влада воліє його не помічати...
Минулого вік-енду відбулася чергова зустріч «Клубу любителів Галичини» у львівській кав’ярні «Штука». Приводом для розмови стали українські переклади Анджея Хцюка «Атлантида» та «Місцева земля», представлені перекладачкою Наталією Римською. За дивним збігом обставин, згадувати про міжвоєнну Галичину довелося у пітьмі. Невідомо з яких причин, але квартал, в якому розташована «Штука» (колишнє Краківське передмістя), щопівгодини відмикали від світла. Неприємним моментом вимушеної темряви стало значно урізане меню, бо замовити можна було хіба що сочок та пляцок. Ця прикрість відчувалася тим більше, що говорити про Галичину, тим більше міжвоєнну, без філіжанки львівської кави – жахливий моветон, який пробачити собі може далеко не кожен галичанин.
З огляду на тему, можна було сподіватися, що невеличка кав’ярня буде вщерть заповнена лише панами та панями поважного віку. Але ж ні, зійшлося й чимало молоді. Відсутність електрики в комплекті з осіннім вечором створили дуже романтично-настроєву атмосферу для читання й обговорення Хцюкових спогадів. Щойно почало сутеніти, на столиках з’явилися свічки, напівтемне a la сецесійне приміщення кав’ярні стало немовби казковим. В такі моменти часто втрачаєш відчуття часу, він ніби й продовжує рухатися, але не тут, а десь поряд. Таке відчуття приходить зрідка, і викликати його штучно не можна, тому залишалося тішитися з нагоди та насолоджуватися моментом.
Завдяки здатності людських органів чуття компенсуватися навзаєм, у сутінках очі розслабилися, а вуха, навпаки, стали чутливішими до нюансів. За таких умов намалювати в уяві Галичину початку минулого століття стало для мозку надлегким завданням. Перед тим, як перейти безпосередньо до твору, Наталя Римська розповіла про життєвий шлях Анджея Хцюка та про проблеми, які виникли під час пошуку видавця для українського перекладу. Як не дивно, але ні в Дрогобичі, ні у Львові ніхто не захотів видавати Хцюка. Видавців не спокусив навіть ґрант, наданий Польським інститутом. За словами Наталі, в одному з дрогобицьких видавництв свою відмову пояснили тим, що їм, мовляв, і Франка достатньо, а про Хцюка ніхто не знає, тому видавати його немає сенсу. Тож книжку галичанина про Галичину, і по суті, для галичан видали в Києві.
Після розповіді про епопею з видавничими перипетіями нарешті перейшли безпосередньо до Хцюка. За його біографією можна сміливо знімати пригодницький серіал. В його житті була війна, яка змусила покинути рідну Галичину, кількадесят різних професій, які довелося опанувати на чужині, безліч подорожей, які закінчилися на Зеленому Континенті. У всіх цих поневіряннях Хцюка підтримували ностальгійні спогади про рідній Дрогобич, в який повернутися фізично так і не вийшло через радянську окупацію. Втім, завадити Хцюку гуляти його вулицями в своїй уяві ніхто заборонити не міг. Спогади, написані в Австралії неповторною галицькою ґварою, з теплим гумором і щемким сумом, стали своєрідною Одісеєю – вічним поверненням Хцюка додому.
Вперше його «Атлантиду» опублікували у Лондоні 1969 року, її продовження «Місцева земля» вийшло друком там же через три роки. Фрагменти, прочитані Наталею Римською того вечора, торкалися доволі серйозних проблем. Зокрема, багато Хцюк писав про співжиття на одній землі українців, поляків і євреїв. Не буду розкривати всіх подробиць, бо з перших уст це все-таки звучить, себто читається краще. Торкаючись цієї теми, Хцюк у своїх судженнях доходить висновку: виродки не мають ані національності, ні релігії. Історії Хцюка аполітичні за своїм змістом, вони не мають у собі жодної ідеології чи ненависті, це скоріше – зріз реальності, з усіма її аспектами, як позитивними, так і неґативними.
Натомість є особи, які через деякі описані в цих книжках епізоди поспішають звинуватити автора в антисемітизмі. Але якщо ставити собі за мету знайти антисемітизм в тексті, то ніщо не завадить це зробити. Особливо коли це роблять з точки зору супертолерантності, яка панує зараз у світі. Обвинувачі Хцюка не хочуть миритися з тим, що слова, які зараз можуть нести образу, в часи, коли писалася книга, далеко не завжди її означали.
Те, що Хцюк «перетравиться» легко, стало зрозуміло вже на завершення зустрічі. Кілька Хцюкових оповідок, прочитаних того вечора Наталією Римською, стали своєрідним аперитивом перед повноцінним знайомством з півтисячами сторінок тексту, які я проковтнув за вихідні. За ті дві години на вулиці стало вже зовсім темно, в кав’ярню повернули електрику, яка, своєю чергою, жорстоко повернула нас у тривіальне «сьогодні». Питань Наталі Римській по закінченню зустрічі поставили небагато. Може, через те, що магія пітьми скінчилася, і люди вже не хотіли бути веденими, а воліли гуляти наодинці, нехай і чужими спогадами.
27.09.2013