В справі охорони памяток нашої старої культури.
Українська частина Галичина чим раз то більше убожіє памятками української старої культури. Цілий ряд тих памяток пропав уже безповоротно, знищений своїми ж таки варварами XIX.—XX. вв., цілий ряд їх опинив ся в руках чужих, навіть поза границями краю і держави. Фактів одного й другого, часом неймовірно драстичних, приносить наша і чужа преса доволі богато і часто, — ще більше доходить їх до відома управ наших музеїв і бібліотек дорогою приватною. Та супроти браку пієтизму до рідної старовини серед загалу нашого громадянства, супроти недоцінюваня, а то й нерозуміня вага згаданої старовини як національно-педаґоґічного чинника (та ще тут, на західних окраїнах нашої етноґрафічної території!) заходи поодиноких людий не в силі з'упинити сього оголочуваня нашої землі з памяток нашої старої культури, — оголочуваня, за яке прокленуть нас колись грядучі поколіня...
Правда, істнують закони, які беруть памятки старовини в опіку й оборону. Правда також, що істнують загально державні і краєві ц. к. консерваторські комісиї (у Галичині аж дві, східно- й західно-галицька), які мають обовязок хоронити спадщину віків. Та правда й те, що, не зважаючи на закон й ц. к. консерваторські комісиї, спадщина ся таки пропадає для нас, дуже часто — раз на все.
Розумієть ся, дальше так бути не може. Та ніякі закони й комісиї не охоронять нам памяток нашої старовини перед загладою, коли не хоронити-мемо їх в першій мірі — ми самі. На нас передовсім лежить у даній хвилї великий обовязок передати спадщину віків — вікам градущим, на нас тяжить велика, історична, відвічальність за її ненарушенє, за її цілість. Бо ми одержали її від наших дідів і прадідів, бо ми тепер її власники.
Так! Се правда. І коли власне „ми" (себ-то загал наш) того рода річий нині так драстично не доцінюємо, коли власне громадянство наше (однаково — селяни й інтелїґенция) не від чуває нинї згаданого великого обовязку супроти віків минулих, не сьвідоме відвічальности супроти віків грядучих — то тим більший обовявок і відвічальність лежить і паде на ті нечисленні, на жаль, серед нас одиниці, які вповнї сьвідомі того, що дїєть ся, які здають собі справу зі сумних (аж надто сумних!) відносин у нас під тим оглядом. Вони в першій мірі — не гаючи й хвилї — повинні між собою взаїмно порозуміти ся в тій справі й почати акцию, яка відносинам сим поклала б нарешті край.
[Дїло, 26.09.1913]
26.09.1913