Сирійському цивільному населенню можна допомогти так, аби це не призвело до апокаліпсису, яким нас лякають
На момент подання цієї статті — у понеділок зранку — майже немає сумнівів у тому, хто стоїть за хімічною атакою 21 серпня на околицях Дамаска, що стала причиною першого масового вбивства у цій війні проти цивільного населення, яка триває вже два з половиною роки. За винятком зграї «націонал-комуністів», які не пропускають нагоди дати волю своєму компульсивному ревізіонізму, всі оглядачі збігаються у тому, аби вказати на Башара аль-Асада та його режим як на авторів цієї бійні.
Також немає сумнівів щодо конечності відповіді: до неї зобов'язує мораль; її диктує справа миру; її вимагають прагматизм, найелементарніші esprit de sérieux та realpolitik. Рік тому Барак Обама назвав використання хімічної зброї червоною лінією, яку не треба перетинати, тож одне з двох: або його слово щось важить і тоді він зобов'язаний реагувати, або він цього не робить, сумнівається і лише ремствує на тих, хто пішов наперекір, і тоді ні його слову, ні його країні не буде віри, і залишатиметься лише чекати на інші втрати в Північній Кореї, Ірані, у клубі країн, які володіють чи хочуть володіти зброєю масового знищення і сприймають сирійський випадок як тест на рішучість демократій.
Й нарешті щодо питання законності втручання, яке заблокували в ООН держави-каналії та їх російський хрещений батько, — воно вже не на часі: хіба ми не опинилися в одній з екстрених ситуацій, передбачених міжнародним законодавчим органом, який у 2005 р. сформулював принцип відповідальності за захист? Хіба це не така сама ситуація, в якій перебував президент Саркозі, коли 10 березня 2011 р. сказав лівійським повстанцям, які прибули до Парижу, прохаючи його врятувати Бенгазі, що чекає на рекомендацію ООН, однак якщо її не буде, він вдовольниться альтернативним повноваженням? Хіба в історії не буває моментів, коли те, що класичні філософи називали «природним правом», бере гору над чинним правом та вимушеними компромісами?
Натомість справжньою проблемою є Росія.
Достеменна і темна загадка криється в причинах, які — всупереч будь-якій логіці, наперекір усьому світові і навіть (і це вже новина) наперекір частині її власної громадськості, зворушеній, як і решта планети, кадрами отруєних газами дітей, — можуть надихати російську владу так затято підтримувати явно злочинний режим.
Хтось скаже: «Чечня».
Хтось запитає: «Як убивці чеченців могли долучитися до тих, хто засуджує Башара Асада, не наражаючись на те, що міжнародна спільнота виставить їм рахунок за їхні власні злочини?»
Також кажуть про принципове неприйняття Кремлем усього, що може поставити під сумнів стару гітлерівсько-сталінську сентенцію: «Кожен є царем у своєму домі».
Очевидно, що усе це є безсумнівним.
Однак ця дивна поведінка, ця, зрештою, ірраціональна, майже абсурдна прив'язаність до режиму, який — і кремлівські вожді це, безперечно, знають — приречений найближчим часом зникнути, має інше пояснення, суть якого я вловив цього літа під час розмови з одним з російських високопосадовців, чиє інкоґніто я мушу зберегти.
Росія була колосом.
Колосом на глиняних ногах, та все-таки колосом, вплив якого ще донедавна поширювався на Кубу, В'єтнам, Центральну Азію, частину Балкан, Індію, Ірак та Єгипет, не забуваймо при цьому Центральну та Східну Європу, балтійські країни та Фінляндію.
Утім що нині залишається від цього зниклого царства, цієї зони впливу, рівних якій раніше не було, від цієї імперії, поряд з якою так звана американська імперія здавалася блідою та неоковирною копією? Нічого. Жодного домініону. Жодного протекторату. Навіть непокірної України. Навіть Куби, яка перебуває у сфері впливу Венесуели. Не залишилося нічого. Абсолютно нічого. Хіба що ота злощасна Сирія, яка в очах Путіна, колишнього аґента КГБ, ймовірно, уособлює останню прикмету втраченої величі.
Росія є хворою країною.
Росія є знесиленою країною, зовнішня торгівля якої є такою самою, як у Нідерландів.
А ще Росія є переможеною країною, яка тужить за впливом, від якого залишилася лише ця ще знесиленіша Сирія, за яку вона учепилась з такою самою безглуздою силою, з якою ослаблена Франція у п'ятдесяті роки чіплялась за Алжір, хоча й знала, що він непоправно втрачений.
Усіх тих, кому не до вподоби, що великою країною керують задиристі реваншисти, кого понукує досада, це пояснення може стривожити, і не без причини.
Та водночас воно мало би заспокоїти тих, хто знає, що коли хтось так відчайдушно надуває щоки, то це тому, що насправді він не має жодного контролю над перебігом справ.
А якби Путін виявився паперовим тигром? Таким собі стероїдним Попаєм? Шантажистом, який не ризикне поставити під загрозу Олімпійські ігри в Сочі? Занадто рано про це говорити. У ці миті напруженого очікування нема ані готового рішення, ані розв'язання, в якому не було б ризику. Тож кожному треба вирішити, де його табір і яка його ставка. Моя така, що сирійському цивільному населенню можна допомогти і врятувати, наскільки це ще можливо, репутацію та престиж міжнародної спільноти — так, аби це не призвело до апокаліпсису, яким нас лякають.
Бернар-Анрі Леві, філософ
Bernard-Henri Lévy
¿Qué quiere Rusia?
El País 02.09.2013
Зреферувала Галина Грабовська