Львів, 5. вересня 1938.
Положення на т. зв. Радянській Україні кидає свою тінь також на становище українства по цьому боці Збруча. До крайньо песимістичної оцінки стану річей на Совітській Україні причинюєтъся у значній мірі те, що московський центр свідомо ізолював Наддніпрянщину від світу і в такий спосіб унеможливив аутентичну провірку тамошнього положення.
Ніхто не стане сперечатися про те, що кровавий сталінський режім безоглядно й жорстоко здавлює кожний голосніший вияв свобіднішої думки свідомого українства. Навпаки, треба рахуватися з неодним ще ударом і неодною втратою, доки цей режім істнує, маючи до розпорядження штики чекістської поліції та апарат. Але йдучи за загальною думкою багатьох чужинців, що в останніх роках мали можливість ближче приглянутись до внутрішнього життя-буття совітщини й опираючись на повені офіціяльних совітських повідомлень про внутрішню боротьбу й анархію, яка там є буденним явищем, треба приняти, що большевицький режім, що большевизм як господарсько-політична система взагалі, стоїть над своєю могилою. Хто може сумніватися, що кінець большевицького режіму означатиме початок визволення національних, культурних, суспільних та господарських енергій і що у хвилині большевицького упадку один з перших зголосить своє право на самостійне життя український нарід Наддніпрянщини?
Одначе песимістична оцінка положення на Наддніпрянщині деякими українськими катами загачує власне в це місце. Мовляв, большевики знищили фізично усю відому з довоєнних та воєнних часів інтеліґенцію і, позбавивши народні маси таким чином проводу, унеможливлюють якийбудь національно-державний зрив Наддніпрянщини у хвилині катастрофи Совітів. Не довіряють також молодій совітсько-українській інтеліґенції, виключаючи спроможність і якубудь підготованість цієї інтеліґенції відіграти якусь позитивну ролю на руїнах Совітів.
Не легко боротися з цим песимізмом раз тому, що песимістична чи оптимістична оцінка може найти своє виправдання щойно на фактах, а по-друге тому, що за недостачею можливости особисто вглянути в совітські відносини, в діючі там явно чи підпільно сили, можна теоретично снувати ріжні-преріжні комбінації. Одначе, є певне одно, що український нарід на Наддніпрянщині таки не перевівся і, хоча живе серед дуже тяжких умовин, дає знати про своє життя хочби посередньою дорогою, як предмет і причини скажених атак совітської адміністрації та большевицької партійної бюрократії. І як у 1917 р. цей нарід, Сфінкс для Европи, зголосився, був до слова, хоч свідомої української інтеліґенції була тоді горстка, таксамо можна з певністю сподіватися, що українство Наддніпрянщини, яке перебуває і діє нині в большевицькій масці, зараз пригадає себе, як тільки зачнуть розвільнюватись путі большевицької диктатури. Більше того — треба не причини сподіватися, що кровава вакханалія сталінської адміністрациї супроти українства разом з господарським невільницьким режімом причинилися саме до національного освідомлення якнайширших мас українського народу Наддніпрянщини. Під поверхнею мальованої совітської дійсности істнує, бо того вимагають просто закони життя, інша "дійсна дійсніть", яка на Наддніпрянщині не може мати іншого змісту, як тільки тугу до звільнення зпід супрематії Москви до самостановлення на своїй землі. Істнування такої дійсности на Совітській Україні сиґналізують зрештою усі звідомлення большевицької преси, радія, промови большевицьких достойників та вироки й екзекуції судів...
Отже песимістична оцінка положення на Совітській Україні моглаб бути менше або більше шкідливою духовою власністю зневірених до життя людей, якби не те, що на цьому песимізмі, на зневірі у власний нарід, повстають цілі ідеольоґії. Бажання жертвувати частиною для рятування більшости, що вже нераз каламутила внутрішні українські відносини, не приносячи ніякої користи для більшости, тільки очевидну шкоду для тої частини, може в цій історичній стадії бути водою на чужий млин. Не кажемо вже про те, що те саме бажання ріжні ріжно розуміють і що воно може причинитися до ослаблення духової відпорности саме тої частини, що хоче зберегти себе для цілости.
Коли не пропало для українства Закарпаття, на яке ще довго до війни махнули були рукою як на пропаще навіть поважні українські діячі, а при трохи кориснійших обставинах приєдналося з молодечим ентузіязмом до творчого національно-культурного розвитку української нації, то є всякі підстави думати, що нема ніякої причини песимістично розцінювати майбутнє Наддніпрянщини.
Правда, в таких специфічних, незвичайно важких обставинах, в яких український нарід найшовся після війни на цілому просторі своїх етнографічних земель, є місце на всілякі духові та матеріяльні переживання. Від оптимізму до песимізму іноді короткий шлях. І коли навіть на англійській політиці, звичайно консервативно-зрівноваженій, побудованій на великому історичному досвіді, помічаємо в сучасній хвилині нервозність та імпровізацію, то чого дивуватися, що і в нас люди затрачують історичну перспективу? Тому нічого дивного, що одноденний настрій декого з наших громадян стає іноді чимсь у роді ідеольоґічного або світоглядного обявлення та не рахується з тим, чи те обявлення гармонізує з нашим власним українським національним інтересом на нині й на завтра.
[Діло]
06.09.1938