Часто цитують парадоксальний вислів, який приписують «залізному канцлеру» Німецької імперії Отто фон Бісмарку: «Війни виграють не генерали, війни виграють шкільні вчителі та парафіяльні священики». Неправда тут криється не у тому, що нема першоджерела фрази, і не у несподіваному протиставленні військових та цивільних. Навіть якщо граф-князь-герцог-прем’єр-міністр-рейхсканцлер таке десь і сказав, то ніколи упродовж усіх війн, які під його орудою вели німецькі держави, він як фізична особа, як батько двох синів, своєю родиною не брав участі у військових сутичках. Для нього війна завжди була шаховою грою, у якій полководці мірялися стратегічними та тактичними задумами. Тому ключовим словом у наведеній фразі є дієслово – «виграють». Війна – це гра. Для Отто Едуарда Леопольда фон Бісмарк-Шенгаузена. Чи було це грою для солдатів та офіцерів, які гинули на німецько-данській війні, на австро-пруській та французько-німецькій війнах, чим би вони не закінчилися? Гадаю, це питання риторичне.
Олександр Глотов
доктор філологічних наук, професор,
член Національної спілки журналістів України
Натомість у такій концепції вчителі і священики опиняються у позиції учасників цієї веселої забави. Зрозуміло, що не йдеться про те, чи ефективно клірики навчили майбутніх воїнів актуальних молитов, і чи у достатньому обсязі учні прочитали належні книжки і вивчили необхідні формули. Головним завданням церкви і школи є формування національного менталітету та готовності цей феномен відстоювати. Якщо військо завдяки діяльності цих соціальних інституцій має так званий «переможний дух», якщо працівники цих установ надали якісні послуги здобувачам освіти (ну бо святі отці теж вчителі, бо вони – пастирі), підготувавши їх до того, що вони не вагаючись йдуть у бій – за думкою Бісмарка вони виконали своє завдання. Усе ніби очевидно. І навіть генерали, яких позбавляють цим висловлюванням лаврів переможця, – вони теж випускники отих шкіл і парафіяни тих церков.
Тобто, як беззастережна умова перемоги у війні є наявність добре налаштованої церкви та гармонійно впорядкованої школи, які несуть саме ті цінності, які й дозволять нації за будь-яких умов здобути перемогу. Але ніхто не наважився перевірити достовірність заявлених передумов військової перемоги. Тобто, якими були системи шкільної освіти у державах-підписантах Версальського договору, що перемогли у Першій, наприклад, світовій війні: США (республіка), Велика Британія (монархія), Франція (республіка), Італія (монархія), Японія (монархія), Бельгія (монархія), після якої розпалися й перестали існувати чотири світових імперії: Російська, Німецька, Австро-Угорська і Османська? І наскільки спроможними для належного рівня войовничості були протестантська здебільшого американська церква, англіканська Британії, католицька Франції, Бельгії та Італії, язичницький синтоїзм Японії у порівнянні з російським православ’ям, османським ісламом та лютерансько-католицькою німецькою системою?
Навряд чи хтось подолає такий огром соціально-філософсько-психологічного завдання. Але саме зародження цього питання викликає сумнів в універсальності постулату. Адже комбінований феномен радянської школи і атеїстичної системи виховання в одній з держав переможниць у Другій світовій війні взагалі спростовує ідеологію бісмарківської максими. Тому що радянський патріотизм (а він таки був) базувався на певній ідеологемі вищості однієї соціальної системи над іншими – і це протрималося лише сімдесят років і наказало довго жити усім іншим. При тому що нацистська виховна система Третього рейху була близнюком комуністичного монстра – і програла ще скоріше.
Уся справа в історичному масштабі, у якому варто знайти спільні риси. Не дай мені Боже навіть пробувати шукати універсальний рецепт на успішну державу. Бо я пам’ятаю, що сталося з про́клятим радянським режимом Олександром Галичем, який сказав: «Не бойтесь хвалы, не бойтесь хулы, Не бойтесь мора и глада, А бойтесь единственно только того, Кто скажет: "Я знаю, КАК НАДО!" Кто скажет: "Идите, люди за мной! Я вас научу, КАК НАДО!" Ризикую цитувати мовою агресора, бо «Поема про Сталіна», як зрештою усе наспіване українським євреєм Гінзбургом, за його життя ніде на батьківщині не публікувалася.
Але відомо, і добре відомо, інше. Для розвитку ЦИВІЛІЗАЦІЇ одним з ключових елементів є ідея змагальності. Поступ, науково-технічний розвиток людства здійснюється внаслідок того, що перемагають найбільш продуктивні, найбільш ефективні способи виробництва та занепадають, програють ті, які на цьому етапі виявили свою неспроможність. Вони були відсталими або ж навпаки – випереджали свій час та його технічні можливості, але сутність цього процесу є безжалісною: переможець одержує все. І у цьому процесі олімпійський заклик «Citius, altius, fortius!» («Швидше, вище, сильніше!») безумовно має сенс. Історія людства бодай в одному тільки сегменті цивілізації – транспортуванні – від колісниці на одній осі до реактивного літака демонструє радикальність позитивних змін у способі життя завдяки переможній ході прогресу. Перегони між суспільством, яке мало ядерну зброю, та суспільством, яке такої зброї не мало, закінчилося програшом для останньої.
Натомість з іншою стороною людського життя – КУЛЬТУРОЮ, не все, як кажуть, так однозначно. Нікому наразі не пощастило бодай якимось чином довести наявність прогресу, тобто якісної зміни на краще, у сфері мистецтва. Трагедії Есхіла та Шекспіра відрізняються від сучасних фільмів жахів лише наявністю технічних аксесуарів, притаманних часу. Ромео може їздити на модерному кабріолеті та стріляти з револьвера, але сутність конфлікту між Монтеккі та Капулетті лишається тою самою, тобто – вічною. Колотнеча у родині Кайдашів дев’ятнадцятого століття абсолютно природньо перемістилася у реалії століття двадцять першого – і не стала від цього менш болючою.
Будь-який національний менталітет базується не на новаціях, а на традиціях. Формування європейських народів починалося з відродження, з поновлення, або й навіть – вигадування, старовинних традиційних текстів. І чим давніший той текст, чим довша та розгалуженіша історія народу, тим більше у цього етносу підстав для впевненої самоідентифікації. Тому практично у кожній країні світу живуть представники племені, що пережило сотні голокостів, але пам’ятає свій рід від Авраама. Недавно іспанські археологи вдалися до чергового святотатства, розкопали ніби могилу Колумба і виявили, що він таки був мараном. Тому московити вперто цупили історію та старі тексти сусіднього народу, щоби забезпечити собі місце у галереї самостійних а́кторів з родини державницьких племен.
Справедливості ради треба зазначити, що митці у всіх часах і у всіх народів також були людьми, яким не чужі людські слабкості, зокрема – амбіційність. Кожен поет, музикант та художник вважав, вважає та прісно буде вважати себе найкращим. І у митця завжди знаходиться група підтримки, яка настирливо лобіює проведення певних змагань, які легітимізують статус переможця у їхнього фаворита. Тому у стародавній Греції щороку проводилися перегони, такі собі Діонісії, де визначався найбільш популярний на той момент митець ліричного чи трагічного кшталту. Здебільшого йшлося про драматургів. То Софокл веде перед, то Еврипід, потім приходить час пишатися Есхілу – і так далі. Та от проблема: ніхто й ніколи з шанованих членів журі тодішнього не мав твердих аргументів на користь причин свого саме такого, а не іншого голосування. Бо їх не було. Все трималося на законах піар-кампанії: комедіограф Аристофан пише кумедну п’єсу про фальшивого на його думку філософа, що розбещує давньогрецьку молодь. Молодь, звісно, регоче на виставі, а от влада афінська вживає заходів належних. В результаті суд виносить вирок філософу Сократу – і той дисципліновано йде пити цикуту. Який шалений успіх драматурга!
Минали століття, людство поступово самоорганізовувалося, на початку ХХ століття прийшло до висновку, що питання кращого у літературі треба поставити на належну наукову основу – і хай якась академія щорічно визначає цього кращого письменника. І сто двадцять років поспіль Нобелівський комітет видає такий сертифікат якості черговому лауреату, з яких мала би за цей час скластися хрестоматія літератури ХХ та ХХІ століть, щоб її читали школярі та студенти усіх цивілізованих країн. Та ба яка прикрість: не складається така хрестоматія. Більше того, час від часу котяться хвилі скандалу: не тому автору дали премію, він взагалі свій твір вкрав. Або твір-лауреат не належить до красного письменства, але автор – відомий політичний діяч. Сварок набралося стільки, що на певний час комітет припинив свою креативну діяльність, бо зайшов у глухий кут.
У Радянському Союзі та пострадянській Україні склалася традиція вшановувати кращих з кращих серед інженерів людських душ різноманітними преміями. Вони носили різні імена – Сталінська, Ленінська, Державна, Шевченківська. Премії були гідними нагородами найбільш достойних, були ганьбою й соромом для підлабузників та пристосуванців. Їх скасовували та прославляли, від них відмовлялися та ними пишалися. У деяких країнах існували та продовжують існувати аналогічні відзнаки для працівників творчих професій: Пулітцерівська премія та Нойштадтська літературна премія у США, Премія Неллі Закс у Німеччині тощо. Впливу на читацькі уподобання, а тим більше – на перебіг літературного процесу жодна з цих нагород ніколи не мала. Це завжди було соціальною реакцією на певне саме соціальне явище: книжку, яка створює той чи інший прецедент. І не більше.
Був період у історії сучасних Олімпійських ігор, коли написання циклу віршів прирівнювалося до штовхання ядра, а музична композиція – до стрибка з жердиною. Тобто у програмі олімпійських змагань були перегони на кращого архітектора, кращого поета, драматурга, прозаїка, музиканта, художника. Ну наприклад, 1928 року на Олімпіаді в Амстердамі золоту медаль з «лірично-умоглядних творів» здобув польський поет Казімеж Вежиньський за збірку поезій «Олімпійські лаври». Чим досі пишається польська літературна спільнота. А родзинкою тої збірки є, як на мене, вірш цілком спортивний – «Пані – на старт»:
Кличе нас труба що грає,
і різкий кличе дзвоник.
Біжимо, сестри-дівиці
спартанок і амазонок.
Далі йде ретельний і мальовничий опис напружених частин тіл спортсменок, які милували око естетично стурбованого піїта. Післявоєнна частина життя автора, який не погодився з міркуваннями Сталіна щодо долі його батьківщини, пройшла за межами Польщі, але олімпійська збірка його досі популярна, бо ексклюзивна. Не забувають поета і на малій батьківщині – в українському Дрогобичі. У Польщі була ще й бронзова медаль: за роман «Олімпійський диск» Яна Парандовського на берлінській Олімпіаді 1936 року.
Але прийшов фініш і цим змаганням, бо виявилася надто низькою мотивація як авторів, так й реципієнтів (членів журі, глядачів, слухачів, читачів) на те, щоби раз на чотири роки раптом визначати найбільш «спортивного» митця, який здебільшого, окрім своїх суто спортивних уподобань, нічим визначним як правило не відрізнявся. І історія олімпійських чемпіонів у ліричних стрибках та музичних кидках на цьому завершилася.
Сфера ОСВІТИ, де власне й відбувається імплантація явищ культури у свідомість населення країни, завжди відзначалася виразним консерватизмом. У ній, як і у кожній з соціальних ніш суспільства, постійно нуртували різноманітні новатори та революціонери, які намагалися процес формування особистості поставити під контроль. Щоби ота людська квітка виростала саме такою, якою її бачить селекціонер від педагогіки. Але «вчитель» у історії людства – це перш за все провідник, тобто людина, що веде за собою. Вчителі-гуру, вчителі-ребе, вчителі-мулли – у різних соціальних системах вчитель є носієм комплексу цінностей, яку треба роз’яснити та затвердити у свідомості учнів. Головну роль завжди відігравала особистість вчителя, яку нічим іншим замінити було не можна. У переважній кількості випадків аксіологія конкретної соціально-історичної педагогіки (не має значення за великим рахунком педагогіка це Ісуса Христа чи педагогіка Антона Макаренка) спирається на постулати, які досить складно перевірити шляхом експерименту – і тому учні повинні вірити вчителеві на слово. Педагогіка формулює мету (умовно кажучи, царство боже чи комуністичне суспільство), використовує доступні засоби «батога і медівника» і пристосовує досягнутий результат до потреб суспільства.
Так було завжди і всюди. І з того часу як Аристотель водив своїх учнів-перипатетиків алеями Лікея, ведучи з ними бесіди про основи філософії, нічого принципово іншого у методиці викладання будь-яких наук не з’явилося. Педагогіка Монтессорі чи педагогіка Сухомлинського побудована на тих історично-соціальних обставинах, у яких опинилися вчитель і його учні. Якщо би Василь Олександрович опинився на місці Марії Олександрівни, він би робив власне те, що вона й робила. І навпаки. І думати, що існує якась універсальна, для всіх часів і народів, система навчання та виховання – є страшною ілюзією. І намагатися пристосувати Болонську систему (що вчинив у 2005 році тодішній міністр освіти Станіслав Ніколаєнко, заслужений, як то ведеться серед міністрів, плагіатор України) до українських реалій – було не просто злочином, це було гірше, бо це було помилкою. Тому що ключове слово Болонської конвенції – «мобільність», академічна мобільність студентів та викладачів, можливість студентам у процесі здобуття освіти пересуватися з країни до країни. Та при всьому тому, що зовнішніх ознак приналежності навчального процесу в Україні до основних положень Болонської декларації – хоч греблю гати: і кредитно-модульна система, і оцінки за ECTS, і бакалаврат з магістратурою, та нема того, що би надало можливість студенту через, наприклад, два роки навчання у Сумському університеті перевестися на третій курс до університету Геттінгенського. Бо у заліковій книжці нашого студіозуса буде як горохом насипано всіляких предметів, яких ніхто і ніде не вивчає у вищій школі. А профільні предмети туляться сирітками на узбіччі магістрального вектору здобуття вищої освіти. Я як вчитель середньої школи і викладач вищої за часи своєї роботи був свідком і учасником декількох реформ у системі середньої та вищої освіти, які впроваджувалися в Україні. І найнебезпечніше, що сталося внаслідок цього – це те, що ніхто з тих негідників ініціаторів цих реформ так і не сів у в’язницю. Це дає підстави тим, хто проводить нинішні реформи, від яких ревма ревуть педагоги усіх рівнів, думати, що й їм за це також нічого не буде.
Коли започатковувалася система освіти незалежної України, за основу брався базовий принцип з Конституції України – «Жодна ідеологія не може визнаватися державою як обов'язкова». Це було природньо, це був нічний кошмар усіх демократів – комуністична ідеологія. Не треба нам комуністичної ідеології, не треба нам ніякої ідеології – думали й казали батьки-засновники нової України. Тож ніякої й нема. Нема мети, нема цінностей, нема засобів досягнення. І на чому формуватися педагогіці? Якщо усі складові будь-якої педагогіки просто ліквідовані. Є квазі-соціальна мета: побудова незалежної України. Степан Бандера її будував, Степан Хмара її будував, Леонід Кравчук її будував, Леонід Кучма будував, Віктор Ющенко будував, Віктор Янукович будував – цілі бригади будівельників. І в результаті на перший курс закладів вищої освіти приходять студенти, які не вміють читати. Це медично встановлений факт. Якщо мене під присягою запитають, я назву імена.
У 2006 році президент Ющенко доповнив Закон України, підписаний президентом Кучмою у році 2000-му, у якому заснували Державну премію України в галузі освіти – за видатні досягнення в галузі освіти: дошкільна і позашкільна освіта; загальна середня освіта; професійна (професійно-технічна) освіта, фахова передвища освіта; вища освіта; наукові досягнення в галузі освіти. Естафету у 2010 році підхопив президент Янукович, який, на відміну від своїх попередників, був людиною високоосвіченою, тому поставив питання руба – і видав Указ, яким створив Положення про Премію та затвердив Комітет, до складу якого увійшли поважні люди, знавці освіти, на чолі з міністром Дмитром Табачником. Особливо вразила мене серед експертів така Йолкіна Людмила Володимирівна, Германівський сільський голова, Обухівського району Київської області. Процес пішов.
Запускався у дію принцип змагальності: вчителі і науковці-педагоги мали виборювати статус «видатного досягнення». Але ми пам’ятаємо, що у педагогіці, у навчанні часто-густо експеримент поставити просто неможливо, а тому визначити, де досягнення видатне, а де – ніяке, шансів просто нема. Та премію призначати треба. Бо є Закон, є Комітет, склад якого затверджений, є фінансування – виходу нема. Складалося враження, що золота ера української педагогіки, доба Василя Олександровича Сухомлинського, Віктора Федоровича Шаталова та Юдифі Львівни Львової повернулася.
І почалося. Освітяни України з трепетом душевним очікували, кого ж пані Йолкіна обере, пан Табачник благословить, а пан Янукович затвердить у статусі авторів видатних досягнень, що зрушать з безвиході закоцюблу у радянських анахронізмах систему української освіти. Сталося – у 2011 році Указ опублікований.
Не буду не те що аналізувати – іменувати усіх лауреатів не візьмуся, бо практично ніхто з них за ці роки так і не спромігся повести за собою натхненних їхніми ідеями вчительок до світлого освітянського майбутнього. Тож, не називаючи імен, пригадаю тільки, що у галузі «професійно-технічна освіта» премію здобув директор одного з кримських (хай їм добре буде) професійно-технічних училищ, який і дотепер там. У галузі «вища освіта» зазначена когорта адміністраторів одного з донецьких закладів вищої освіти, який з 2014 року тричі поміняв дислокацію (що не є винятком), але самі лауреати або лишилися у ДНР і вправно одержують заробітну платню у рублях, або ж взагалі забули про цей прикрий випадок своєї біографії. У галузі «наукові досягнення», тобто – у найвищій категорії взагалі стався історичний казус. У смертельному двобої зійшлися дві установи: Львівська політехніка і Приватний вищий навчальний заклад Харківський гуманітарний університет "Народна українська академія". Людмила Володимирівна примружилася на статус приватного закладу, Дмитро Володимирович знизав плечима – і премія відійшла до Львова. Правда, по дорозі до західної столиці вона втратила двох докторів технічних наук (ну бо ж Політехніка), а у переліку лишився один доктор наук медичних та нікому не відомий хлопець, який до того лишень вправно кермував службовим автомобілем, за що й здобув сто п’ятдесят тисяч гривень премії. А далі відбувся фейєрверк скандалів та крутих розборок, які завершилися вироком на вісім років ув’язнення для доктора медичних наук, якого визнано аферистом, і конфузом для самої премії. Так завершилася прем’єра Державної премії у галузі освіти.
Вже тоді мабуть варто було задуматися про доцільність самої ідеї змагань за те, хто «швидше, вище і сильніше» штовхне педагогіку у майбутнє. Ба ні. Аналогічні премії почали засновувати обласні та міські ради, ретельно шукаючи та знаходячи місцевих Песталоцці. Конкурси на вчителя року як почалися 1996 року, так і не можуть зупинитися досі. Але там є хоча б реальна фінансова підстава, бо переможці здобувають статус «Заслуженого вчителя» (з довічною доплатою) та одноразове винагородження. Професійні змагання кулінарів, перукарів та автослюсарів усюди в світі є стимулом для фахового зросту.
2012 року однак невтомна пані Йолкіна знову поназбирувала цілу жменю лауреатів, аж двадцять сім осіб, які одержали вже по двісті тисяч гривень. Не скажу поганого слова про жодного з тих достойників. Гадаю, що «Всеукраїнський освітній Інтернет-портал Острів знань» від того часу є саме тим джерелом, до якого припадають і освітяни, і учні, особливо у сфері «дошкільної та позашкільної освіти». Особливого аромату цій позиції надає наявність серед учасників особи майбутнього міністра освіти, який теж, як це стало вже звичним для очільників відомства, прославився плагіатом. Цілком очевидно, що з негласної подачі президента Віктора Федоровича потрапила до списку тема «Комплекс наукових досліджень проблем судово-правової реформи в Україні у 2001–2011 роках та їх використання у фаховій підготовці юристів», де значився президент Одеської юридичної академії, тригер Помаранчевої революції, широко відомий у народі як «Серьога Підрахуй». На цьому блискучому тлі блідо виглядали і «Навчально-методичний комплект «Диференціальні рівняння», і «Навчально-методичний комплект з фізики для середньої школи», і цикл робіт «Форми і зміст курсового підвищення кваліфікації керівних і педагогічних працівників закладів професійно-технічної освіти». От ніяк вони не тягнули на революційні відкриття і звершення. Максимум – на доповідь на районній нараді передового педагогічного досвіду, з виданням методички накладом 50 примірників.
У жовтні 2013 року, за місяць до початку Революції Гідності, легітимний президент видає Указ про чергових лауреатів. В зв’язку з тим, що попередні два комплекти виявилися аж надто конфузними, вирішено було вгатити з гармат великих калібрів. І тому у категорії «наукові досягнення в галузі освіти» розв’язали усі можливі проблеми темою «Філософія освіти: пошук пріоритетів» авторства ректорів провідних київських університетів, президента профільної академії, президента фінансового товариства, директора інституту магістратури, пошпорталися серед сяких-таких дійсно фахівців, соціологів-політологів – знайшли одного заступника міністра та одного професора провінційного університету (обидва незабаром чкурнули до північного сусіда, така халепа). З огляду на те, що від 1993 року у школах з українською мовою навчання обов’язкового предмету «російська мова та література» не існує, особливо актуальною у переліку лауреатів була премія за «комплект підручників «Російська мова» для 8 та 9 класів загальноосвітніх навчальних закладів з українською мовою навчання» авторства двох кримчан, один з яких зараз є ректором Кримського інституту післядипломної освіти, почесним працівником вищої професійної освіти Російської Федерації і прочая і прочая. Коротше, такий негідник, що тавра нема де ставити. Лауреат української премії. Такий гідний фінал каденції президента-утікача. Складається враження, що диплом лауреата премії в галузі освіти – це така перепустка у світ зради, злодійства та шахрайства. Осяяні ореолом лауреатства стають «освітянами в законі», вони починають жити не за законами суспільства та нормами моралі, а «по понятиям»
От здавалося б: три гучних постріли у порожнечу. Можна зробити висновки з точки зору здорового глузду. Це як з футболом. Є маса країн, де у футбол не грають. Ну от просто нема такої звички. І чудово живуть. І є країна, де після кожного програного на міжнародному рівні матчу усе населення впадає в депресію, ніби й не було десятиліть попередніх програшів, ніби наші завжди були майже чемпіонами світу, а тут раптом така несподіванка, «Аргентина-Ямайка 5:0».
Минає чотири роки і новий президент пише новий указ про нових лауреатів. Хто ж вони, ці герої Майдану? Ага, спершу створюється новий склад Комітету з присудження цих премій, де опиняються практично всі попередні лауреати, у тому числі ті, про яких йшла мова. Не моргнувши оком. І вони відважно голосують за своїх. За чергове дітище Малої академії наук «Науково-освітній Інтернет-портал "Тарас Григорович Шевченко"» – плацдарм дошкільної та позашкільної освіти, гегемон, можна сказати, просвітницької революції в країні. А один з членів комітету і колишній лауреат не посоромився протягнути сюди і свою дружину. Другий прорив у майбутнє – «Науково-теоретичні, методичні та технологічні аспекти комплексної ІТ - підтримки діяльності інноваційного університету», який очолює тодішній ректор оцього інноваційного університету, майбутній міністр і, як можна здогадатися, майбутній лауреат премії «Академічна негідність – плагіатор року». Аж шкода стає той Інтернет, де пасуться такі велетні духу.
Весь той час, нагадую, поки тривали на олімпійських висотах ці битви титанів – українська школа як була на узбіччі, так і продовжувала з останніх сил жевріти. Гул звитяг і поразок не долітав до зосередженої тиші класу, де вчительки намагалися якимось чином чогось навчити діточок. А влада хоче вписати своє ім’я у золоті сторінки історії, потрапити на шпальти Вікіпедії – тому The Show must go on!
2018 року, на завершення каденції, президент ще раз віддає наші з вами, платників податків, чималі гроші (не буду називати загальну суму аби не викликати всує прокльонів) за жмутки паперів з пафосними заголовками: «Освітня технологія "Радість розвитку" - партнерська взаємодія дорослих та дітей», «Науково-методичні засади та освітні технології розвитку ключових компетентностей в авторській школі "Акмеологічний ліцей"», «Розробка та впровадження інноваційних технологій навчання для підготовки кваліфікованих робітничих кадрів за професією "Зварник"», «Навчально-методичний комплекс "Класичні та сучасні методи обчислювальної та прикладної математики», «Реформування військово-медичної освіти України: теоретико-методологічне обґрунтування і практичне впровадження системи підготовки медичних фахівців для сил оборони та медицини катастроф». Я навіть схильний припускати, що усі ці подиву гідні люди, які власною працею здобули усі свої ступені та звання, дійсно не даремно їдять свій сумний викладацький хліб і дійсно хочуть, щоби хліб вчителів став менш гірким. І намагаються щось придумати для цього. І добре, що вони це роблять. Але чи допоміг у цьому благому намірі їхній статус людини, яка 2018 року першою добігла до фінішу на освітянських перегонах, підняла найважчу штангу педагогічного досвіду, переможно застосувала секретний удар у двобою з колегою-викладачем і тому стала на п’єдестал?
Я спілкуюся з вчителями середніх шкіл. Немає у практиці роботи методичних об’єднань шкіл рубрики «Аналіз досягнень передової педагогічної науки: проєкти, нагороджені Державною премією України у галузі освіти». У них своє весілля, у нас – своє. Як казав класик радянської гумористики: «Не для озеленення ці роботи». І у робочих програмах викладачів профільних дисциплін в педагогічних університетах нема графи «Лауреати Державної премії у галузі освіти – спеціальність «Фізика»/ «Математика»/ «Українська мова» тощо». Бо ані вчителі, ані викладачі ще з глузду не з’їхали, щоби рекламувати та пропагувати злодіїв, зрадників та пройдисвітів.
Діючий президент на початку своєї каденції, ще до епідемії, встиг осоромитися і видати і свій Указ, яким наказав «Державному управлінню справами забезпечити виплату грошової частини Державної премії України в галузі освіти» (по сто шістдесят тисяч цього року). Анонсували, що провідним головним болем вчителів від цього року буде «Нова українська школа», для адміністрацій закладів освіти – «забезпечення рівного доступу до якісної освіти осіб з особливими освітніми потребами», а з огляду наявності північного сусіда для усіх – «Педагогічна система вищого військового закладу освіти в контексті розвитку сектору безпеки і оборони України». Усе це мало би бути вирішене не в Адміністрації Президента, а в кабінеті керівника відповідного департаменту міністерства освіти і науки, після чого розповсюджено циркулярним листом за підписом заступника міністра – і все! Бо це суто адміністративні, внутрішні поточні питання, які навіть реформ не потребують, а лише – наявності здорового глузду та відповідних професійних управлінських навичок: сформулювати завдання, визначити виконавців та проконтролювати виконання. Ніяких фанфар, доленосних рішень, а лише буденна повсякденна робота з налагодження взаємодії ланок системи.
Підозрюю, що соціальна потреба у впровадженні змагального принципу до освітнього середовища формується на рівні закладів освіти, які є абсолютно залежними від державного фінансування. Навіть номінанти, не тільки лауреати премії, перебувають у більш виграшному становищі, коли настає ситуація державного замовлення. Реноме визнаного державою закладу (заслужені працівники, лауреати премії тощо) впливає і на репутацію серед потенційних здобувачів освіти. Є таке польське прислів’я – «Якщо невідомо про що йдеться, то йдеться про гроші».
Держава не вагаючись назвала освіту сферою послуг: «освітня послуга - комплекс визначених законодавством, освітньою програмою та/або договором дій суб’єкта освітньої діяльності, що мають визначену вартість та спрямовані на досягнення здобувачем освіти очікуваних результатів навчання» (Закон України «Про освіту», І, 1;18). В результаті вчитель у навчальному процесі виконує саме таку роль – надавача послуг, коли клієнт (учень та його батьки) завжди має рацію. У вчителя нема жодних важелів впливу на недбалого учня (якщо хтось думає, що учні геть усі ретельні і сумлінні, то грубо помиляється): виставлення низької оцінки трактується батьками як булінг, цькування учня, а адміністрацією школи – як свідоцтво недопрацювання вчителя, низький рівень його кваліфікації. Може, хтось із старшого покоління пам’ятає такий соціальний казус як «другорічник», яких було, зокрема, купа у моєму восьмому класі. Тепер примусити учня вчитися ще рік юридичної можливості нема. Ба навіть якщо випускник середньої школи у документі про освіту має, уявімо, з усіх предметів тільки незадовільні оцінки – він все одно де-юре є випускником з усіма юридичними правами.
Тож сучасна українська школа є такою собі яткою, яка від імені держави надає безкоштовні послуги. На відміну від державної, також безкоштовної, медицини освіта не має переліку послуг платних. На відміну від державної, також безкоштовної, правоохоронної системи освіта не має права на силові дії у випадку порушення прав людини, наприклад, того ж вчителя. За рівнем безправності освітні працівники успішно конкурують з бомжами.
І повертаючись до бісмарківської формули про шкільних вчителів та парафіяльних священиків, звертаюся до святих отців: «Агов! Як будемо вигравати війну?»
24.10.2024