Із книжки «Доволі дневі злоби його»
Будь-яке співтовариство, від племені до держави, отримує шанс на існування тільки в тому випадку, якщо члени цієї спільноти мають досить сильну мотивацію успішної реалізації себе як індивіда і як учасника соціуму. Краще бути здоровим і багатим, ніж учителем середньої школи. Ніхто з батьків не прагне до актуалізації для свого нащадка мрії про кар'єру креативного двірника в престижному районі з добре структурованим смітником. І переважна більшість освітніх концепцій побудована, як правило, на формуванні певного позитивно вмотивованого способу життя, який в результаті повинен створити приклад для успадкування і наслідування. На соціально збентежені науки і мистецтва, які залучаються як інструментарій творення суспільних цінностей, покладається тягар закріплення в ментальності співгромадян саме того історично неминучого результату, заради якого «варто було жити й працювати варто». Історики і психологи, поети і режисери ліплять потрібну цій геополітичній співдружності колективну картину успішного способу життя. Неважливо, як вона називається тут і тепер: американська мрія чи повість про справжню людину, загальнолюдські цінності або тисячолітній рейх. Головне, що член спільноти, який сприйняв цей образ як власний, забезпечується відчуттям приналежності до певної соціально вагомої традиції, яка гарантує як впевненість у собі, так і визнання оточення. Розуміння того, «що таке добре і що таке погано» – це основа і початок будь-якого соціуму, який базується хоч на Декалозі, хоч на Моральному кодексі будівельника комунізму.
І мистецтво з цієї точки зору стає саме тим каналом достовірної інформації, яка створює космогонічно та есхатологічно несуперечливу картину світу у цей історичний період. Нам пісня, як відомо, будувати й жити допомагає. І тому за будь-якої епохи домінуючою версією завжди було трактування літератури як підручника життя. «Могутній засіб ідейно-політичного і морального виховання народу у дусі передових громадських ідеалів»[1] – стверджували радянські методисти. «Художня література є своєрідним літописом людського суспільства, могутнім знаряддям людської культури, великим засобом виховання молодого покоління»[2] – вторують за ними нинішні молоді учені.
Тобто, з цього ніби то треба зробити висновок про те, що незалежно від часу і місця літературного процесу твори літератури служать передусім об'єктом для моральних, психологічних і естетичних рефлексій. А більшість існуючих педагогічних концепцій розглядає літературу саме як плацдарм для дидактичної, передусім – виховної, роботи. Разом з тим домінантною ідеєю виховання завжди було досягнення життєвого успіху.
І ось тут-то й виникає кричуща суперечність між дидактичним кредо «людини розумної» (homo sapiens) і фактичним становищем «людини, яка пише» (άνθρωποσ γραπτώσ – «антропос графтос»). Сімейне і шкільне виховання в усі часи метою своєї роботи бачило досягнення благополуччя, гармонії, успіху. Твори літератури в цьому контексті служили прикладом як позитивних, так і негативних героїв.
Проте громадський статус самого автора літературних творів як певної паралельної, вигаданої дійсності є очевидним виключенням в парадигмі соціальних ролей будь-якого суспільства. Тому що більшість письменників, з античних часів до сучасності, не були зразком моральності, не досягали матеріального успіху, більше того – і не прагнули цього.
Перелік драматичних доль багатьох класиків світової літератури викликає думку про те, що літератори, творячи етичний і естетичний ідеал, свою власну біографію очевидним чином проживали всупереч написаному. А порівняльний аналіз історико-літературного матеріалу підтверджує, що навіть приклади відносно благополучних письменницьких життєписів парадоксальним чином супроводжують ідею того, що творчій особі, «людині що пише», життєве благополуччя скоріш за все протипоказане.
Сократ (Давня Греція, 470/469 до н. е. - 399 до н. е.) випив цикуту (сік отруйної рослини) за вироком найдемократичнішого давньогрецького суду.
Аристотель (Давня Греція, 384 до н.е. - 322 до н.е.), видатний вчений і літератор, учитель самого Македонського, помер у вигнанні.
Джордж Байрон (Англія, 1788 - 1824), від матері, в дівоцтві – Гордон, який отримав спадок від шотландського короля Якова, а від двоюрідного дідуся – титул лорда, не знайшов визнання у своїй вітчизні і помер далеко від батьківщини.
Селянський син Оноре Бальса (Франція, 1799 - 1850) мріяв про вищий світ, тому став де Бальзаком, одружився на польській шляхтянці, вдові повітового провідника дворянства, не витримав такого щастя і волею божою помер через п'ять місяців після одруження.
Пустотлива муза Роберта Бернса (Шотландія, 1759-1796), що наплодив масу законних і не дуже дітей, за тиждень до смерті мало не привела поета до боргової в'язниці, не врятувала його від ревмокардиту і дифтерії, спровокованих важкою фізичною працею.
Наркоман і сифілітик Шарль Бодлер (Франція, 1821 -1867) був похований безіменним в могилі ненависного вітчима.
Автор «Декамерона» Джованні Боккаччо (Італія, 1313 -1375), добре розміркувавши, відрікся від дітища, що прославило його, мріючи про те, щоб усі про нього забули.
Звісно, був ще і Марон Публій Вергілій (Давній Рим, 70 до н.е. - 19 до н.е.), що вчасно прилаштувався біля меценату за прізвищем Меценат, за що отримав і хатинку в селі, і офіс у столиці. Але за це йому довелося усе своє творче життя прославляти верховного головнокомандувача, захоплюватися особисто товаришем Меценатом, вигадувати (у поганому значенні цього слова) історію своєї країни, в яку так ніхто й не повірив. Українці потім з неї пародію зробили. Вийшло не набагато смішніше, ніж у Вергілія.
Поль Верлен (Франція, 1844 -1896) прожив як для поета довге життя, у якому встиг вмістити мало не усі можливі збочення, прийняті в поетичному колі: хронічний алкоголізм, втеча з сім'ї, наркотики. Особливої втіхи, що вознесла його на поетичний Олімп, пізнав він, зазнавши гостроту і твердість єства молодого генія Артюра Рембо, який шеляга ламаного не давав за свою бородату дружину, за що Верлен стріляв в «інфернального чоловіка», отримав за це два роки в'язниці та дозвілля для написання кращої книги віршів. Кінчив життя в убогості і хворобах. Рембо – теж.
Франсуа Війон (Франція, 1431 -1463) започаткував «лінійку» так званих «проклятих» поетів. Бійки, вбивства, крадіжки із зломом чергуються в його житті з поетичними турнірами і відсидками у в'язниці. Поки влада міста Парижу не випровадила творчу особистість за межі столиці.
Франсуа-Марі Вольтер (Франція, 1694 - 1778) за перший же свій твір отримав гонорар у вигляді року відсидки у легендарній в’язниці Бастилії. Після чого автора виганяють з Франції, а коли він мав сміливість повернутися, то його чергову книгу за рішенням парламенту урочисто спалюють на площі. Після такого гарячого прийому Вольтер знову полишає батьківщину, а після довгих років вигнання нарешті повертається, щоб практично відразу померти.
Нацизму в Німеччині 19 століття ще не було, а втікачі від політичного режиму – вже були. У віці Ісуса Христа Генріх Гейне (Німеччина, 1797 - 1856) в'їжджає до Парижу, щоби вже ніколи не повернутися на батьківщину. Втім, жилося йому в прекрасній далечині не так вже й солодко: останнє десятиліття життя провів паралізованим «в матрацній могилі».
Випадок Джона Голсуорсі (Англія, 1867 - 1933) – вкрай рідкісний виняток благополучної письменницької долі. Заможна сім'я, єдиний син, ексклюзивна школа, Оксфорд, 20 романів, 27 п'єс, всесвітня слава, родзинка на торт – Нобелівська премія за рік до смерті.
Ернст Теодор Амадей Гофман (Німеччина, 1776 - 1822), народившись у Пруссії, практично усе життя проблукав територією Польщі, яка саме розпалася на фрагменти, займаючись то юриспруденцією, то музичним письменництвом, то диригуванням, лише у віці Христа затіяв письменницьку кар'єру. Надивившись в залі суду на всілякі життєві каверзи, вигадував такі моторошні сюжети, від яких його самого охоплював жах. Помер, перебуваючи в жорстокій опалі.
Квінт Горацій Флакк (Давній Рим, 65 до н.е. - 8 до н.е.) відкрито не любив своїх читачів, гидував ними тому, що основну частину творів писав на замовлення імператора Августа і олігарха Мецената, що прилучився до нього, їх же і оспівуючи в одах, форму якої довів до досконалості. Про що не забув згадати в безсмертному творінні «Пам'ятник».
Віктор Марі Гюго (Франція, 1802-1885) – син наполеонівського генерала, що явно страждав усе життя якимсь різновидом Едипового комплексу, випробував свої сили практично в усіх родах і жанрах літератури (окрім гуморесок). Не піддається обліку скільки разів він міняв політичні погляди і країни проживання. Батьківщина його неодноразово нагороджувала і виганяла. У пам'яті нащадків залишився як привід для написання музичного хіта «Belle».
Данте (Дуранте) дельї Аліг'єрі (Італія, 1265-1321) все життя кохав сусідську дівчину Беатріче Портінарі, написав про цю любов цілу книгу, але одружився з дочкою політичного ворога. Почав було успішну політичну кар'єру, але був вигнаний суперниками, які перемогли. На батьківщину так і не повернувся, тому що умовою повернення було публічне приниження. Оскаженілий від краху своїх устремлінь, написав політичний памфлет, де всіляко познущався над переможним ворогом, який вдячні нащадки прочитали як космогонічну поему - «Божественна комедія».
Даніель Дефо (Великобританія, 1660-1731) син крамаря і сам крамар, все життя був змушений пристосовуватися, змінюючи багато разів політичні шати, вихваляючи у пресі короля-окупанта, підробляючи агентом поліції. Стояв за вироком суду біля ганебного стовпа. Сидів у в'язниці. Примудрився на дозвіллі скласти понад п'ятсот творів, залишившись у пам'яті читачів автором «Робінзона Крузо». Пригнічений сімейними чварами і фінансовими проблемами помер у чужій хаті.
Чарльз Джон Хаффем Діккенс (Великобританія, 1812-1870) відмовився від пропозиції королеви отримати дворянське звання, проте з ентузіазмом прийняв звання національного письменника Англії. Тріумфально об'їхав Америку з читанням своїх книг, після чого вилаяв американців за неправильний спосіб життя. Вважався моральним авторитетом, але кинув дружину з десятьма дітьми, знайшовши розраду у жінці на двадцять п'ять років молодшою. Був живим класиком, але майже відразу після смерті впав у скептичне забуття на батьківщині.
Сер Артур Ігнейшус Конан Дойл (Великобританія, 1859-1930) – парадоксальним чином дипломований медик, масон і релігійний спіритуаліст в одній особі. Захоплений феноменом одного знайомого унікуму, нашвидкуруч написав цикл оповідань про Шерлока Холмса. Потім усе життя прагнув вибити зі сприйняття читачів цей, на його думку, найбільш невдалий епізод його творчої біографії. Писав фантастичні й історичні романи, був завзятим публіцистом і політичним діячем. Незважаючи на томи написаного, залишився у пам’яті автором пригод детектива-аматора і лікаря-графомана.
Теодор Герман Альберт Драйзер (США, 1871-1945) після публікації першого роману «Сестра Керрі» був звинувачений в аморальності, оголошений ганьбою Америки і викинутий з літературного процесу. За це здобув на батьківщину зуба, почекав, коли скандал вщухне, написав цикл романів, які викривають американський спосіб життя, вступив до американської компартії і помер.
Александр Дюма-батько (Франція, 1802-1870) був одним з найплідніших письменників, заробляв скажені на ті часи гроші, але через власну безладність і спритність метких друзів закінчив життя в убогості.
Еміль Золя (Франція, 1840-1902), маючи на меті шокувати і епатувати читаючу публіку «епохи божевілля і ганьби» своїми суто натуралістичними картинами життя як буржуа, так і пролетарів, досяг у цьому неабияких успіхів. Практично кожна його книга супроводжувалася криками протесту і вимогами припинити розпусту. За втручання в скандальну «справу Дрейфуса» Золя був засуджений до штрафу і тюремного ув'язнення, чого чекати не став – і покинув невдячну вітчизну. Помер за нез'ясованих обставин, швидше за все – зусиллями влади, що знемогла від занадто гучного літератора.
Олександр Миколайович Радищев (Росія, 1749-1802) дослужився до посади начальника Санкт-Петербурзької митниці, мав шанс зробити непогану кар'єру, але видав анонімно книгу «Подорож з Петербурга до Москви», яка удостоїлася від Катерини II рецензії – "автор – бунтівник, гірший за Пугачова" і відповідний гонорар: страта, прихильно замінена десятирічним засланням до Ілімського острогу. Після завершення заслання отримав шанс реабілітуватися, але вигадав конституційний проєкт, який містить різні благоглупства (свобода друку, загальна рівність), на що йому було суворо вказано. Олександр Миколайович не витримав начальницької цнотливості, пішов додому і помер.
Навряд чи у когось повернеться язик сказати, що день, коли Олександр Сергійович Пушкін стояв на Чорній річці під дулом пістолета Жоржа Дантеса – це апофеоз успіху на його життєвому шляху.
І дуель відставного майора Миколи Мартинова з поручником Тенгинського полку Михайлом Юрійовичем Лермонтовим – також важко назвати ідеалом успішної біографії.
І Тарас Григорович Шевченко, який у сакраментальному віці 33-х років добився від царя-батюшки заслання до Окремого Оренбурзького корпусу рядовим солдатом із забороною писати і малювати, а від революційного демократа несамовитого Віссаріона Григоровича Белінського відгуку: «Мені не шкода його, будь я його суддею, я зробив би не менше», швидше за все не про це мріяв у своєму босоногому дитинстві.
Драматичні, а часто і трагічні долі Овідія і Мольєра, Свіфта і Сервантеса, Оскара Вальда і Едгара По, Джека Лондона та Ернеста Гемінгвея, Сергія Єсеніна і Володимира Маяковського дозволяють висловити припущення про те, що вчителеві літератури як розсудливому учаснику освітнього та виховного процесу слід було б поменше приділяти уваги біографіям письменників, сприйнявши як аксіому концепцію Ролана Барта, відому під назвою «Смерть автора», згідно з якою творець тексту і сам текст не мають один до одного жодного стосунку.
Давно не таємниця, що володарі і судді, творці моральних кодексів самі ніколи не дотримувалися заповітів, вибитих на скрижалях, вважаючи за краще пильнувати за їх виконанням і карати за непослух. Так і творці паралельних всесвітів, інженери людських душ, навчаючи відділенню зерен від полови, сіючи розумне, добре, вічне, ніяк і ніколи не потрапляли в резонанс з власними творами.
Певна анормальність, що відокремлює «письменників» від «читачів», хижаків від травоїдних, флору від фауни викликає імпульс визначити «людину, що пише» у певний особливий підклас «людини розумної». «Άνθρωποσ γραπτώσ» – не «твар тремтяча», він «право має», у тому числі – і на спосіб життя, який прямо заперечує здоровому глузду та інстинкту самозбереження. Читачі можуть робити що завгодно: варити сталь, варити борщ, палити бамбук…займатися літературознавством. Письменникам складніше, вони можуть тільки писати.
Як це відбувається – ніхто не знає. У тому числі – і самі письменники. Мабуть, це визначено якимось фізіологічним дефектом. Є якийсь не виявлений досі медициною орган, що виділяє певну еманацію, яка впливає в свою чергу на конкретну письменницьку особину, що починає творити ... І перетворювати світ. Існуючий у цій терра інкогніта поет, який входить в стан натхнення, повинен включати от власне цей не відомий науці орган, що створює високу поезію, а зовсім не пам'ять, у якій нібито зберігаються відомості про закони створення літературного твору. Немає таких законів, і не було ніколи. Про них знають тільки і виключно літературознавці. А це вже інформація для службового користування і розголошуванню, отже, не підлягає.
[1] Кудряшов Н.И. Взаимосвязь методов обучения на уроках литературы [Текст] : пособие для учителя / Н. И. Кудряшов. - М. : Просвещение, 1981. - 190 с.
[2] Балатукова З. И. Роль художественной литературы в воспитании молодого поколения // Молодой ученый. — 2015. — №15. — С. 661-663.
01.10.2021