Згадуючи Опанаса Заливаху

СПОГАД

Оксана та Юрко Бойки й Опанас Заливаха (01.05.1991)

Про легендарного художника-дисидента Опанаса Заливаху з Франківська ми почули від його учня Олеся Царука, непересічного графіка та своєрідного характерника. Було велике бажання познайомитися з творчістю цього політично неблагонадійного митця, котрий відбув п’ять років совєтських лагерів строгого режиму.

У липні 1986 року, отримавши рекомендацію від дисидентки Ірини Калинець, ми з чоловіком Юрком Бойком (Юрко Бойко – мистецтвознавець, менеджер мистецтва, директор галереї «Ґердан» – 1995–2016 рр., засновник мистецького товариства «Шлях», громадський діяч) подалися до Заливах. Пан Опанас із дружиною Дарією та дітьми Яриною і Ярком мешкали в приватному будинку на вулиці, названій тоді іменем молодогвардійця Олега Кошового (тепер – Опанаса Заливахи)*. Родина Заливах жила разом зі вже поважного віку Любою Возняк-Лемик – дружиною Миколи Лемика, відомого здійсненим у 1933 році атентатом проти Майлова, секретаря совєтського консульства у Львові в знак протесту проти голодомору. Микола Лемик був вуйком пані Дарії (її мама Марія, з дому Возняк, була сестрою Люби), а її стрийком, братом її батька Василя, був Степан Бандера. Наше знайомство з цією патріотичною та знаковою родиною переросло у дружбу на довгі роки.

Опанас Заливаха «Портрет Оксани Бойко» (1988)

Опанас Заливаха «Портрет Юрка Бойка» (1988)

***

Час від часу ми з Юрком навідувалися до Заливах – самі чи з друзями, при нагоді чи цілево; щоліта відвідували їх, коли їхали на відпочинок до Косова. В ті часи було це без попередження (з причини безпеки, позаяк тоді дротовий ще телефон Заливах стопроцентово прослуховувався), але в тій хаті завжди нам були раді. З приємністю згадую ці теплі стрічі. Тішилися, бо ми були «свої»… можна було відволіктися від непрошених гостей – каґебістів, що не давали спокою своїми відпрацьованими тероризуваннями…, зокрема регулярним биттям вікон…

Три Юрки – Бойко, Андрухович, Кох – у майстерні Опанаса Заливахи (01.05.1991)

Будинок Заливах пильно охороняв Дік, який своїм настирливим гавканням перший сповіщав господарів про гостей. Нас впізнавав і радісно підстрибуючи провадив до господарів. Зустрічала пані Дарка з Яринкою, виходила пані Люба, а по часі, відриваючись від творчости, виходив і пан Опанас. Не можу не згадати ще одного дуже приємного пана, що презентувався як член родини, – це Василь Долішній, котрий був щирим та вірним Панасовим товаришем. За фахом був інженером, що захоплювався грецькою філософією. 14-літнім хлопцем виконував роль зв’язкового УПА, тричі був ув’язнений московським режимом (звільнений у 1987). Василь Долішній був одним із засновників Товариства політв’язнів і репресованих. Не пам’ятаю, щоби колись ми не застали його в Заливах… аж до раптової смерти на Різдво 1995 року. Долішній був ніби особистим охоронцем Опанаса, ходив за ним слід в слід, не випускаючи з виду. Пан Опанас завжди відпроваджував нас, коли надходив час прощатися, навіть тоді, коли, засидівшись, ледве встигали на потяг і мусили бігти… І пан Василь біг за нами кілька метрів позаду.

***

Господинею будинку була Люба Возняк-Лемик. Тут вона оселилася після довгих років скитань по цілій «странє нєоб'ятной» після амністії. Була рафінованою аристократкою. Її благородні риси лиця з виразним поглядом та гідна постава підкреслювали шляхетність, яку не могла приховати навіть ватяна совєтська куфайка. Здавалося, що пані Люба знала всіх українських дисидентів, з багатьма з них відбувала покарання, з багатьма підтримувала стосунки. Часто оповідала про нелегкі долі тих, хто мав відвагу чинити спротив імперії зла. Говорила спокійно та розважливо, але голос завжди схвильовано дрижав. Пані Люба викликала велику повагу за свою національну гордість, за нескореність, стійкість та відвагу; її біографія може бути сценарієм захопливого фільму. Засуджена до смертної кари, яку замінили на 25 років ув’язнення, з яких відбула 9 років совєтських таборів (випустили на волю під час хрущовської відлиги). Задля порятунку політв’язнів контактувала з найвищим ешелоном тодішньої совєтської верхівки – зокрема з жінкою Хрущова, з відомою дисиденткою та правозахисницею Ларисою Богораз. Люба Лемик жертовно підпільно працювала на українську ідею... Коли ми приїжджали, то не скривала своєї щирої радости. Тішуся, що мала приємність відчувати до себе якийсь особливий сентимент пані Люби…

***

Мешкання Заливах мало свій стиль; було просякнуте українським духом, вирізнялося не так комфортом, як затишком, і було незвичайно мистецьким. Напевно, найбільш творчий вигляд мала кухня, де безперестанку порались жінки. Пан Опанас прикрасив її мозаїкою, що надавало цій робочій частині дому неабиякого дизайнерського шарму. Вітальня була характерною для галицької інтеліґенції совєтських часів – вишивані серветки, гуцульський ліжник на канапі, стелаж з книжками, стіни завішані картинами – переважно господаря, і безліч різноманітних дрібниць, що мали своє місце і зрослися саме з цією родиною. Тут приймали гостей в родинному колі.

Заки «жіноцтво поралось на кухні», маестро запрошував нас до своєї творчої робітні, обладнаної на піддашші. Там було гаряче влітку і холодно взимку, бо приміщення не опалювалося. Але п. Опанас був загартований умовами совєтських лаґєрів (власне лаґєр, а не табір – цей термін не українізовувався, підкреслюючи тим самим його пов’язаність з людиноненависницькою ідеологією совєтського тоталітарного режиму). Наскрізь просякнута димом і фарбами робітня була місцем Опанасової свободи. Туди запрошувались лише втаємничені чи «свої»… Спочатку оглядали вернісаж зі свіжих полотен митця, а далі переходили до балаку… Говорили про мистецтво, світове і українське, про долю України й української культури. Заливаха вражав своєю ерудованістю – знався на культурах різних народів, на мистецтві та музиці, любив літературу та філософію. Цитував Юнґа і Ніцше, Сенеку і Сковороду, читав Сартра й Ортеґу. Часто оповідав про своїх київських друзів-дисидентів, яких знаємо як шестидесятників, – поет Іван Світличний, філософ і літератор Євген Сверстюк, подружжя художників Віктора Зарецького і незламної Алли Горської, яку каґебісти вбили жорстоким способом, ґеніяльна монументалістка, аристократка Галина Севрук, а також правозахисники Валентин і Раїса Морози, не раз згадував Олену Антонів, вродливу жінку, що самовіддано допомагала репресованим…

Часом Опанас розповідав про лаґєр, про ту страшну ідеологічну машину, яку перейшли майже всі близькі друзі, про тортури та цинічне приниження людської гідности… Неможливо було слухати ці оповіді без сліз… тюремна наглядачка шикувала в’язнів у коло та, стоячи в центрі, батогом шмагала по чоловічій сутності, задовольняючи свої садистські бажання… Маю надію, що хтось зафіксував ці історії.

Цілий будинок Заливах скидався на своєрідний млин, куди постійно хтось приходив, жінки безперервно готували частунки, а маестро між розмовами малював, часто портретував своїх гостей-співрозмовників. Пощастило і нам мати портрети Опанаса Заливахи, на яких ми застигли молодими у 1988 році.

Мандруючи містом під час чергових наших відвідин, Панас показав нам свої монументальні роботи, що прикрашали франківські кав’ярні та ресторани. З гіркотою розпачав про втрачене в 2000-му році керамічне панно в богемній Медівні (на щастя, виявилося вже після смерти, що нові власники зберегли його).

Опанас Заливаха (1988)

У домі Заливах ми познайомилися з відомими дисидентами, членами Гельсінської спілки, поетами: Ярославом Лесівим, священником, та Зенком Красівським, невтомним борцем за незалежність України. Одного разу, напевно 1987-го, до Львова ми повертались його автом (віз журнали самвидаву); разом з нами їхала його сваха. Пан Зенко скаржився на зубний біль, а що був утомлений, мусив зупинитись, аби перекимарити, на що вистарчило 10 хвилин. – Пане Зеню, мусите полікуватись, – зі щирим співчуттям радила сваха. – Нема часу, сяду, тоді й полікуюсь. Там буде багато часу…

Опанас Заливаха «Вечір» (1988)

Опанас був унікальним Українцем. В усьому – в мові, поставі, жестах і навіть у мовчанні. Говорив повільно, з паузами, м’яка вимова видавала його слобожанське походження. І Опанасова творчість дуже особлива, також наскрізь пронизана українським духом. Його твори не голосні, не крикливі, вони таять в собі національну символіку, просякнуті болем і тихо розповідають про страждання покривдженої України… За будь-яку ціну ми хотіли винести цю творчість на люди. Але час ще був досить непевний.

Опанас Заливаха «Портрет Юрка Бойка» (1989)

Восени 1988, коли Юрко кардинально змінив свій фах з інженера-теплотехніка на реставратора та перейшов працювати в реставраційні майстерні, а в короткому часі – в Національний музей, – взявся за підготовку виставки Заливахи. На той час було вже зареєстроване незалежне мистецьке товариство під назвою «Шлях». Власне «Шлях» на чолі з Юрком Бойком взявся за організацію першої персональної виставки Опанаса Заливахи. Очевидно, що самому зробити це в ті часи було неможливо. Тут варто згадати Львівське відділення Фонду культури під головуванням скульптора та громадського діяча Емануїла Миська, який підтримував різні нові організації (Товариство Лева, Товариство мови) та першим відгукнувся на нашу ініціятиву. Найбільше допомогла відповідальна секретарка Фонду Наталя Чавага. Вона домовилася за приміщення в Етнографічному музеї, яке погодився надати Василь Откович, тодішній завідувач сектору експозицій. Ми щиро були вдячні їм, бо тоді це направду було сміливо. Юрко з художниками зі «Шляху» привезли й обрамували роботи та підготували експозицію. Але виставка має сенс, коли є супровід: буклет, афіша, журналісти, телевізія, критики... Про все Юрко подбав. Буклет треба було робити вручну. Тепер, коли все навколо комп’ютеризовано, розумієш, наскільки це було складно, а разом з тим цінно, позаяк в ручну роботу вкладалася душа. Без вагань художники Володимир та Людмила Лободи погодилися зробити обкладинку до буклету та ориґінальну афішу: «Ну звичайно, людині з такою біографією зробимо радо». Це були дуже лаконічні лінорити, на яких головну роль відігравав нарбутівський шрифт. Його, до речі, повторила Леся Квик на обкладинці моноґрафії «Опанас Заливаха», виданій 2003 року. Для буклету треба було надрукувати коротеньку біографію художника і каталог виставлених творів. Виникла проблема знайти друкарку з машинкою. У нас в Реставраційних майстернях (тепер Інститут Укрзахідпроектреставрація) друкаркою працювала Ганя Сокіл, симпатична пані і до того ж «своя», що у ті часи було немаловажно. Її я й попросила зробити таку послугу. – Добре, Оксаню, я тобі це зроблю, – погодилась пані Ганя. Щоб робота йшла швидше, я диктувала… коли дійшли до того місця, де йдеться, що художник відбував ув’язнення у Мордовії, Ганя все зрозуміла і далі друкувати відмовилася: «Вибач, я є самітня жінка, і не хочу, щоби мене тягали по каґебе. Я вже мала з ними справу, більше не хочу… Але на виставку прийду». Вже те, що вона погодилася прийти на виставку, тоді було сміливістю. Звичайно, я аніскілечки на Ганю не нагнівалася. Але треба було знайти того, хто би міг мати відвагу зробити цю роботу. Потрібно було виготовити кілька десятків екземплярів, а то – купа роботи, бо на друкарській машинці через копіювальний папір можна було видрукувати лише п’ять примірників. Виручила Христя Назаркевич, нині відома германістка і перекладачка з німецької, яка успадкувала друкарську машинку від свого дідуся, знаного філолога Юліяна Редька. Вона й видрукувала весь наклад (50 екземплярів).

Відкриття виставки відбулося 6 грудня 1988 року у вестибюлі Етноґрафічного музею. Сам Емануїл Мисько не прийшов, але прийшла Наталя Чавага. День перед тим хлопці зі «Шляху» допомогли розвішати роботи, а також повісили ориґінальну афішу, на якій було зазначено організаторів, в тому числі й мистецьке товариство Шлях. Прийшовши на другий день, зауважили, що на афіші середній хвостик літери «Ш» добавлений, аби наблизити її до ще забороненого тоді тризуба, легенько зрізаний... Ще був страх… Василь Откович сам зрізав, щоби нікого не наражати на проблеми….

Відкриття виставки: Василь Откович, Опанас Заливаха, Юрко Бойко (06.12.1988)

Відкриття виставки: Марія Савка-Качмар, Богдан Горинь, Стефанія Шабатура, Опанас Заливаха, Дарія Заливаха, Дарія Даревич, Ярина Заливаха, Іван Гречко, Василь Долішній (06.12.1988)

Відкриття виставки: Нуся Друль, Олекса Сороколіт, Опанас Заливаха, Оксана Бойко (06.12.1988)

Відкриття виставки: Іван Гречко, Дарія Заливаха і Михайло Косів (06.12.1988)

Відкриття виставки: Володимир Лобода (06.12.1988)

Відкриття виставки: Опанас Заливаха і товариство "Шлях" (06.12.1988)

Відкриття виставки: Опанас Заливаха і Юрко Бойко (06.12.1988)

Відкриття виставки: Богдан Горинь і Опанас Заливаха (06.12.1988)

Відкриття виставки: Ганна Стеців, Юрко Бойко і Опанас Заливаха (06.12.1988)

Це була перша персональна виставка Опанаса Заливахи. Зібралося стільки люду, що важко пригадати, коли ще в музеї стільки збиралося. Притому які люди! По-перше, зійшлися всі друзі-дисиденти, а також відважніша частина творчої інтеліґенції. Все виглядало дуже зворушливо, і тоді власне Богдан Горинь сказав: «Юрку, лише за те, що ви це зробили, ви вже в історії…» Юрко подбав, аби була телевізія і журналісти з різних газет. Ніхто з них толком не знав, хто такий цей Опанас Заливаха. Журналісти, обступивши художника зі всі боків, один наперед одного ставили питання. Коли одна інтерв’юерка запитала: – В каталозі написано, що ви перебували в Мордовії. Чи ви там працювали? – Я там сидів, – не криючись, відповів п. Опанас... Аж раптом азарт у журналістів пропав і всі помалу, а дехто й дуже швидко, почали зникати. Залишилася тільки Ганна Стеців, тодішня завідувачка відділу газети «Ленінська молодь» – пізніше одіозна політик Ганна Герман… Страху тоді набрався і Василь Откович. І його можна було зрозуміти. Виставка відбулася з великим успіхом, і всім причетним, особливо тим, хто прикривав тил, велика подяка. Пам’ять про першу персональну виставку Опанаса Заливахи у 1988 році зберігає автопортрет, який подарував нам Опанас з дарчим написом: «Юркові та Оксані Бойкам на згадку про мою виставку у Львові – вдячний вам Панас З.»

Опанас Заливаха «Автопортрет» (1964)

У травні наступного 1989 року неочікувано виставка Опанаса Заливахи відбулася в Івано-Франківську в художньому музеї. Як відзначив Панас у запрошенні, «Отака ось несподіванка, як бачите! Буду дуже радий зустріти вас!» Після Львова з її організацією було набагато легше, чиновники закривали очі… Але й часи швидко змінювалися… далі був Київ і визнання поза кордоном.

Наші контакти з Заливахами не припинялися. Час від часу ми відвідували їх у Франківську чи вони бували у нас у Львові. Найбільше контакти підтримувались листуванням. Панасові листи вирізняються особливою теплотою, впізнавані вони не лише почерком, але й оригінальною монограмою у вигляді схематичного автопортрета з ініціялами. У розлогих листах Опанас роздумує про мистецтво, часто вплітає цитати знаменитих філософів…

Вже давно нема пана Опанаса та пані Люби, відійшла пані Дарка… Залишилися діти та їхній дім… дім, де сходились українські дисиденти, у якому творилася українська історія. Тут готувалися самвидави й агітаційні листівки, звідси розповсюджували заборонену літературу. Його стіни пам’ятають багатьох правозахисників дисидентського руху 1960–1980-х років. Цей дім мав би стати знаковим музеєм щемливої української історії дисидентів і музеєм українського художника Опанаса Заливахи.