Освітні реформи вилізуть нам боком

Перше вересня як так званий День знань — це лише формальний привід говорити про освіту і проблеми з нею пов'язані. Однак ми цим приводом скористаємося. Вчорашні «перші дзвоники», на які з амбівалентними переживаннями вели своїх дітей батьки «первачків» і з ціком визначеними переживаннями батьки дітей старших, укотре повернули нас до усвідомлення, що щось тут треба міняти. І змін ніби не бракує — Міністерство освіти та науки періодично «тішить» запровадженням щораз то нових правил та норм. Реформа в освіті триває. Однак чи в тому напрямку вона рухається?

 

Про це «Z» запитав у голови Світової координаційної виховно-освітньої ради Світового Конґресу Українців, доктора Оксани Винницької-Юсипович.

 

Від 1992 року пані Винницька провадить в Україні курси й семінари для вихователів, учителів і директорів шкіл. Опрацювала навчальні матеріали освітньої програми «Лицем до дитини», які втілюють методи індивідуально орієнтованого навчання. Видала підручник для професійного розвитку вчителів.

 

 

 

 

 

 

Оксана ВИННИЦЬКА-ЮСИПОВИЧ:

 

В УКРАЇНІ, ЯК І В УСЬОМУ СВІТІ, ОСВІТА — ЦЕ ПОЛІТИКА

 

– Українська школа перебуває у перманентному стані реформ. Щось запроваджують, потім скасовують і запроваджують щось інше. Стабільності — жодної. Це ж очевидно шкодить процесу навчання дітей. Чи не шкодить? Як це є у світі?

 

– Постійні реформи в системі освіти — це позитив. Ми живемо в світі постійних змін. І темп цих змін за останні десять-двадцять років (темп інформації, темп технологічного розвитку) просто неймовірний. Ми живемо в світі, який є в постійному пошуку. І система освіти мусить бути частиною цього пошуку і цих змін. Не можна в системі освіти толерувати гасло: «Ну, моя прабабця так вчилася, так що і мої правнуки будуть так вчитися». Ми не можемо навіть казати, що, мовляв, я так вчилася, то i мої діти повинні так вчитися. Мої діти живуть вже в цілком іншому часі.

 

Проблема України є не в тому, що реформи тривають. Проблема в тому, що цей процес є абсолютно непродуманий з точки зору педагогічної філософії. В тих змінах, які ми бачимо за останні чотири-п'ять років, дитина не є на першому місці. Реформи здійснюються з якихось цілком інших міркувань і, як казала моя бабця, вилізуть нам боком.

 

– А як Ви думаєте, чому так є? Які саме цінності стоять у центрі тих реформ і чому це не діти?

 

– Якщо би в центрі реформ були діти, то ми б сьогодні мали децентралізовану освіту в Україні, ми б надали голос батькам, ми б активно слухали вчителів і ми би старалися брати до уваги те, що діється в світі. Натомість ми підтримуємо систему, за якої спеціалісти-науковці в Києві вирішують, що є краще для всіх, і нібито пробують пристосувати стару систему управління і навчання до нової технології.

 

Наприклад, ми маємо сьогодні в 5-му класі один урок історії на тиждень. Навіть не торкаючись самої програми історії, скажу одразу: це нонсенс! Кожен, хто знає дитину у віці 11 років, розуміє що 40 хвилин навчання будь-якого предмету раз на тиждень — це не навчання взагалі. Чи там один урок інформатики на тиждень у 2-му класі. Семилітні діти — і раз на тиждень інформатика. Уявляєте? Я — ні! Ну де ж вони будуть пам'ятати щось від однієї середи до наступної?!

 

І коли мені хтось каже, що інакше й не може бути, тому що такий досвід є в світі, чи тому що цього вимагають батьки, чи тому що час показує, що так треба, — це порожні слова. Це порожні слова, бо не можна дітей так вчити. Нічого не буде з такого навчання.

 

– А як треба?

 

– Треба мати одного вчителя, як є в початковій школі, — вчителя, який навчає всього, але який не є скутий жорсткою уроковою системою з чітким і обов'язковим розкладом занять. Вчитель не має у вівторок другим уроком викладати інформатику. Він має її інтеґрувати по 5 хвилин щодня чи тоді, коли потрібно. П'ятим-шостим класам потрібен один, максимум двоє учителів. Тематика має інтеґруватися повністю. Я не кажу нічого нового. Це так є у світі.

 

А ми маємо сьогодні, по суті, ще радянську систему освіти з так званими уроками. Всі  вивчали педагогіку і всі знають, у чому полягає позитив урочної системи навчання. Я не буду в це заглиблюватися, але сьогодні така система є нереальна. Сьогодні ми не навчаємо тільки так званих базових предметів — ми в школі тепер повинні подати дітям значно ширший обсяг знань і вмінь. І один урок історії на тиждень означає, що діти історії знати не будуть, а робота вчителя зведеться до того, щоби 30 хвилин із сорока повторювати те, що він говорив на попередньому уроці.

 

– А як Ви думаєте, чому усі ці, такі очевидні з Ваших слів речі, не враховує наша система освіти?

 

– Я би сказала, що за останні кілька років Україна зробила великий крок назад. На початку 90-х років стався великий прорив. Тоді відбувалося багато дискусій і в суспільстві, і між фахівцями-освітянами. І в освіті був помітний рух вперед. А потім все раптом зупинилося, включно з поверненням до 11-річного навчання, що насправді є та сама радянська десятирічка, тільки що діти вчаться з шести, а не з семи років. В розвинутому світі сьогодні це не практикують — діти мають середню школу по 12 класів.  Але тут, в Україні, це нічого не має до діла з освітою і не має до діла з дитиною — це є рішення суто політичні…

 

– Ви все добре кажете. Але дитина не йде вчитися в Міністерство. Дитина йде вчитися в конкретну школу до конкретних учителів, директорів, завучів. Які би Ви окреслили найважливіші проблеми в самій школі, на рівні учнів?

 

– Протягом останніх кількох років ми спостерігаємо велику бюрократизацію школи. Кількість звітів, що їх мусить писати вчитель, завуч, методист, директор, завідувачка, — зросла катастрофічно. В результаті вчитель-вихователь, який сьогодні міг би на щось інше звертати увагу, вручну переписує навчальні програми. Це нонсенс. Ми вже мали період часу, коли цього не вимагалося, коли плани можна було видруковувати, можна було вручну позначки робити, можна було пристосовувати, міняти. А сьогодні вернулися до ситуації, коли план треба виконати і не можна від нього відійти. Це сковує учителя. Що б не сталося в країні, в місті чи конкретно в школі — вчитель не має права відійти він навчального плану, який приготував ще півроку тому. Як це може бути? Я не розумію.

 

– Чи бюрократія — справді така велика проблема? Може, це просто незручність? Хіба вона справді може забрати вчителя від учнів й унеможливити повноцінний процес передання умінь та знань?

 

– Це відбирає у вчителя багато нервів і багато часу. Тих нервів і часу, які можна було б витрачати на творчий процес, на живе спілкування з дітьми. Ця ситуація доброго вчителя заганяє в брехню, бо він пише в програмі і звітах одне, а робить інше. І ми дуже довго боролися за те, щоби створити ситуацію, коли можна писати те, що ми насправді робимо і вільно казати: «Ми відійшли від плану, бо так вимагали обставини, діти, час». І це має бути норма. Бо як учитель можу Вас запевнити: якщо в серпні вчитель запланував програму і до кінця року в ній нічого не змінив — це катастрофа. А в Україні тепер вимога планувати все задовго наперед і не відходити від того плану знову є обов'язковою.

 

– Чи не через це в нашій школі така атмосфера, що батьки дошкільнят з жахом чекають наближення того часу, коли дітей треба буде віддавати на навчання? До речі, з якого віку, на Вашу особисту думку, діти мають іти до школи? В 6 років? Чи таки в 7?

 

– Ви самі відповіли на своє питання, коли сказали «в нашій школі». Для мене як освітянина дитина в 3-4 роки має вже вчащати до якогось закладу формальної системи освіти. Сьогоднішній світ цього вимагає, бо він є тотально грамотний, і людина з раннього дитинства повинна спілкуватися з іншими, комунікувати і вчитися.

 

Я кажу про світ. Але ключові слова у вашому питанні є «наша школа». Коли шестилітки вперше пішли до школи в Україні (цього не було в радянські часи), то ще було все в порядку. Ми тоді мали різні інноваційні системи. А сьогодні деякі вчителі вважають, що дитина, коли приходить в 1-й клас, вже має вміти, наприклад, читати. Але не може шестилітня дитина, навіть виростаючи в грамотному світі, плинно читати. В розвинутому світі до дитини такої вимоги нема. Це можна було вимагати частково, коли діти йшли в школу у віці 7 років. Сьогодні дитина, яка приходить в 1-й клас, не мусить вміти читати. Це є робота вчителя — навчити ту дитину читати. І взагалі, коли ми подивимося, скажімо, на сайт «Лицем до дитини», який ми з учителями розробляємо, то побачимо там фотографії дітей, які вчаться в дуже інакшій атмосфері і дуже інакше виглядають, ніж діти зі стандартних шкіл України.

 

– Ви сказали, що навіть поза межами початкової школи дитину має навчати різних предметів один учитель. Натомість раніше я чула від Вас думку, що чотири роки з одним учителем навіть в початковій школі є неприпустима річ. Поясните?

 

– Поясню. Залишати дитину з одним учителем на всі чотири роки початкової школи справді неприпустимо. Добре, якщо Ваша дитина знайде психологічний контакт з цим вчителем. А уявімо, що ні! Один рік цій дитині можна пояснювати, що люди є різні і треба вчитися спілкуватися зі всіма. А чотири роки — це забагато. За ці чотири роки дитину можна психологічно знищити. В початковій школі вчителі мають змінюватися щороку. Чотири роки — чотири учителі. І це добре не лише з погляду психологічного комфорту.

 

Одного року, скажімо, буде вчитель, який дуже любить малювання, — діти будуть малювати цілий рік. У 2-му класі буде вчитель, який дуже любить математику, — діти будуть насідати на математику. В 3-му класі попадеться учитель, який любить фізкультуру, і спортивні заняття протягом року йтимуть «на ура».

 

Але уявіть собі, що учитель, який любить малювати, потрапляє на всі чотири роки. І починається: математику в тому класі діти не люблять, фізкультурою вони не займаються, бо вчитель не любить. Значить, треба залучати спеціаліста, і пішло-поїхало. Ми самі створюємо проблему.

 

– І до якого віку не треба залучати спеціалістів до навчання дітей, а просто щороку міняти їм того одного вчителя, який викладатиме всі предмети відразу?

 

– До 6-го класу включно.

 

– А далі як? Кожен предмет окремо?

 

– Наприклад, є дуже цікава система, вироблена в деяких школах Заходу. Так звані ключові предмети вчить один учитель — мову тої держави, в якій навчається дитина (скажімо, в Україні це є українська мова), літературу, математику, і часом до того входить ще якийсь предмет. І в школах одну частину уроків провадить той один учитель, а іншу частину — предметники. І тоді відбувається поступовий перехід. До 6-го класу діти мають одного вчителя. А далі поступово вводять спеціалістів.

 

Це, зрозуміло, нереально в Україні. Всі вважають, що мають бути спеціалісти одразу з 5-го класу. Для мене це є справді незрозуміле. Діти в 5-му класі не вчать (і не повинні вчити) нічого такого, чого б не знала доросла людина, тим більше з вищою освітою. І спеціалізація вчителя до 6 класу включно — це психологія, а не математика, мова чи щось інше. У світі психологія, педагогічна психологія і соціальна психологія є спеціалізаціями, не гіршими від математики чи історії. Вчитель мусить бути фаховим психологом, який має розуміти дітей і знати, як їх заохотити до навчання, як подати їм знання…

 

– А не схибленим математиком, який верещить і б'є по пальцях указкою, бо лінія проведена криво.

 

– Чи фізкультурником, який робить з них спортсменів-олімпійців, чи навіть тим самим літературознавцем, що вимагає від них не знати чого. Вчитель — насамперед психолог. І це є нормально, що до 6-го класу основна педагогічна освіта тих учителів є психологія.

 

А тоді 7-8-й клас. Будь-який учитель Вам може сказати, що в 7-8-му класах, якщо Ви взагалі чогось дитину навчите, то це успіх. Тому що це такий вік, коли починаються гормональні зміни (скоріше — в дівчаток, пізніше — у хлопців до 9-го класу). Навчати дітей в пубертатному періоді дуже тяжко.

 

– Якщо в початковий школі треба психолога, то у старшій тоді — кого? Психіатра?

 

– Та ні. Просто потрібен інший тип вчителя. І дуже часто, скажімо, той вчитель, який добре знаходь спільну мову з 5-6-ми класами, з 7-8-ми — абсолютно не знаходить. І навпаки, для тих, хто вміє комунікувати з дітьми у перехідному віці, учні молодшої школи видаються нестерпними, бо вони є дитячі, вони є непосидющі, вони крутяться, вони нічого не пам'ятають. І ми це постійно чуємо і від учителів, і від батьків. Але так є. Це ж діти!  Такі вікові категорії, як 1-3-ті, 4-6-ті, 7-9-ті, 10-12-ті класи, — це визнані категорії в світі, але чомусь в Україні це відкидають.

 

– Часто кажуть, і, напевно, справедливо, що все залежить від вчителя. Яким він є, як добре вміє порозумітися з дітьми і як сам ставиться до свого предмета — так діти той предмет і знають. То чи можна всі проблеми середньої школи спихати на політику і непродумані реформи, радянську систему і бюрократію?

 

– Ні, не можемо. Але система мусить бути така, яка дає учителю право робити те, що він чи вона вважають за необхідне.

 

– Тобто Ви вважаєте, що в цій системі навіть талановитий і фаховий учитель не має можливості реалізуватися? 

 

– Не тільки в цій системі. Ми такого багато де спостерігаємо. Україна не одна не довіряє своїм учителям. В педагогіці сьогодні часто йдеться про «недовіру до вчителя з боку бюрократів і політиків». Є дуже багато по світу різних систем, в яких передбачено стандартне тестування, постійні зрізи, постійні директорські контрольні, постійні якісь інспекторати, — це і є недовіра до вчителя.

 

Я погоджуюся з тезою, що все залежить від учителя. Будь-які технології, будь-які програми, будь-які підручники, якщо вони написані з недовірою до вчителя, є марними зусиллями. Бо тоді ми кажемо так: «Стор. 3, Стор. 4, Стор. 5». Ми говоримо про досконалий підручник, ми говоримо про досконалу програму, ми цілий час її пробуємо вдосконалити і т.д. Це безглуздо, бо цього року є такі діти, на другий рік є інші діти. І нам не треба досконалої програми — нам треба вчителя, який вміє думати, який вміє вибрати найкраще, який вміє себе пристосувати до дітей, а не дітей до себе. Бо інакше що ми робимо? Ми дітей пристосовуємо до підручника, до програми, до вчителя, до контролю, до системи і т.д.

 

– Зараз багато йде розмов про те, що та система освіти, яка сьогодні існує в усьому світі, загалом вироблялася в епоху просвітництва і суспільства індустріалізації. Нині суспільство таким вже не є, а система освіти залишилася. Чи є десь у світі вибрана нова концепція чи нова парадигма освіти, яка б відповідала сучасному світу більше, ніж та, яку ми стосували до більш стандартизованого суспільства?

 

– Така система є. І багато де. Я говоритиму про те, що знаю достеменно, — про Онтаріо. Там, звісно, теж є система стандартизованого тестування, але зведена до мінімуму і  пристосована для багатокультурного світу, де ми маємо різноманіття думок і велику можливість доступу до дуже широкої інформації.

 

– Окресліть цю систему освіти якимись характеристиками, щоби було зрозуміло, на чому вона ґрунтується, як виглядає в щоденній реальності. 

 

– По-перше, це є висока освіченість самого вчителя. Вимоги до вчителя теоретично такі самі, як тут, але там їх реально дотримуються. Там є чотири роки університетської освіти, плюс два роки суто педагогічної освіти. Себто чотири роки студенти отримують математику, філологію, психологію і що вони там хочуть, а тоді вже поступають на факультет освіти і два роки вчаться на факультеті освіти, під час яких вони мають практику і теоретичне навчання. Але річ, напевне, не тільки в самій системі підготовки, а в тому, що там відбувається пізніше, коли ці люди опиняються в системі самої освіти, і яке там ставлення є до дитини. Хоч там є море проблем також. Не можна сказати, що їх нема.

 

– Але це, очевидно, проблеми іншого рівня.

 

– Так. Тут треба розрізнити людей і саму програму, а також філософію в тій програмі. Філософія програми полягає в повазі до людини; враховуються такі речі, як мультикультурність суспільства, вміння комунікувати. Себто на першому плані — вміння письмово та усно висловити те, що я хочу сказати, і то чемно, стисло, з повагою; а також сприйняття інформації, критичне мислення. Ми це спостерігаємо, від садочку почавши. І це не стається за один рік.

Хочу сказати, що в Україні ми якийсь час йшли до такого. Було розуміння такої необхідності і на рівні міністерства, і на рівні шкіл, і на рівні вчителів, батьків, дітей. Зокрема, в Західній Україні. Є ж доступ до інформації, є можливості їздити світом, люди спілкуються, люди не є закриті і люди не є дурні. Але мусить бути довіра до вчителя. А буде довіра до вчителя — буде й довіра до дітей. Знаєте, учитель, якому не довіряють, не буде довіряти своїм учням, бо він не знає, що вони там йому раптом вкоять і за що він буде тоді відповідати перед так званим начальством.

 

– Я прослухала кілька лекцій Кена Робертсона про необхідність зміни парадигми освіти в світі. Він пропонує революційний підхід до шкільних реформ. Наприклад, щоб не було вікового поділу в класах. Яке Ваше ставлення до таких пропозицій?

 

– Тяжко мені відповісти, бо я з тими лекціями наразі не знайома. Але коли йдеться про змішані вікові категорії в одному класі, то це просто чудова думка для наших сільських шкіл. Чому в наших сільських школах не може бути чотирьох дітей і одного учителя? Міністерство хоче такі школи закривати, бо ніхто такого фінансувати не може, правда? Це нонсенс. Чому б дітям різного віку не навчатися в одному класі? А тому що ми ніколи не подумали про таке, не подумали, що так можна. Ми маємо виконувати тільки одне: урок, урок, урок, урок, урок! Це нереально, не можна так вчити. Всі нові освітні парадигми відкидають урокову систему.

 

– А як виглядає безурокова система?

 

– Класична урокова система — це коли починається урок, ми відкриваємо підручник, робимо повторення того, що було, вивчаємо новий матеріал, задаємо завдання, закриваємо урок і йдемо на перерву. Наступний урок — відкриваємо підручник, повторюємо, що було з того предмету попереднього, і йдемо дальше. Це не є світ дитини. Це є світ енциклопедистів XVIII—XIX ст., які прагнули дати освіту своїм дітям, а не масам.

 

Безурокова система така: приходимо о 9-й годині ранку в понеділок, всі сідаємо на підлогу (вчитель має своє спеціальне крісло, діти всі сидять на підлозі), і по-різному може бути. Можемо розповідати про те, що було на вихідних, учитель пише на великому аркуші паперу речення, слова з уст дітей, тоді діти розходяться, переписують ті слова, малюють їх, творять свої книжечки, переходять на інше місце, де вони щось рахують, будують і т.д. Себто ми переходимо в систему, де маємо фронтальні види діяльності, групові й індивідуальні. Ми ділимо день за формами діяльності. А кінцеве є що? Ми маємо отримати певний результат: діти мають оволодіти певним обсягом умінь. Ми організуємо свій час за формами (фронтальне, групове й індивідуальне) і за змістом. Крім того, є час, коли ми вкладаємо дітям вміння, і час, коли ми витягуємо з них певні творчі результати.

 

– Власне, про результати. Як в такій системі відбуваються контрольні, самостійні, директорські, підсумкові тощо? Звідки береться оцінювання знань дитини?

 

– По-перше, не знань, а вмінь — дитина має вміти. Вміти порахувати, прочитати і так далі. По-друге, добрий вчитель не потребує контрольних (до 6-го класу особливо), щоби знати, що дитина вміє, а що ні. Контролю потребує бюрократ, який не довіряє вчителю.

 

– А діти потребують контрольних?

 

– До 6-го класу — ні, в 7-8-му — вже поступово, так. Ми чомусь вважаємо, що дитину від народження треба починати вчити певних речей. Але в нас все перекручене. Давайте ми почнемо від народження вчити дитину іншого: що вона є повноцінна; що все, що вона потрафить, — це добре; що вона має особливий дар, який їй тільки дано, а комусь іншому — ні; що вона гідна поваги. Чому ми вважаємо, що маємо виховувати в дітях страх, контроль, конкуренцію? Я не кажу, що цього не треба вчити взагалі, але ми чомусь перевернули все навпаки і починаємо говорити про повагу до себе в 20 років.

 

– У 20 років пізно?

 

– Фатально пізно. Ми в результаті не вміємо іншого поважати, а поваги до себе вимагаємо. І через це маємо проблеми в суспільстві. Конкуренція? Так, ми живемо в дуже конкурентному світі, і наші діти це мають знати. Але чому в три роки?! Про це треба говорити років у 15-16. Не в три!

 

– От Ви мені описали урок, як він відбувається в 1-му класі. А в 11-му? Теж приходимо, сідаємо в колко на підлозі?

 

– Часом так. Скажімо, коли ми говоримо про 11-12-ті класи, то ми вже говоримо про соціалізацію в університет і в загальний світ. Давайте не будемо змішувати одне з другим. У 12-му класі вже мусить бути розклад занять конкретніший. Скажімо, діти приходять на урок, тому що їм вже мають викладати предмети. Я прочитала вчора, що Міністерство освіти в Україні оголосило, що спеціалізація почнеться швидше і дитині не треба буде вивчати всі предмети. Це є добре і це є потрібне, тільки знову все проходить крізь призму радянської школи. Себто дитина має вибрати: чи вона гуманітарій, чи вона математик. І вона це мусить зробити у 8-9-му класі. Я перепрошую, а чому? Чому не можемо сказати, що всі діти мають вивчати щось з математики, щось з української мови, а окрім того, вони можуть вибирати різні інші предмети? Це проблема, тому що ми далі думаємо: «Клас». Ми ніяк не можемо відійти від стереотипу.

 

– Ми можемо сказати, що потрібна освіта більше персоналізована?

 

– Візьмімо, наприклад, те саме Онтаріо, про яке я найкраще знаю, хоча це не тільки Онтаріо, а ціла Америка і ціла Канада так вчаться. Всі діти, починаючи з 9-го класу, мають індивідуальний план. В університеті нема інакшого, як індивідуальний план. Нема групи. Знаєте, ми зациклилися на групах і на класах і ми не можемо вийти за ці межі.

 

– Якщо в світі є концепція такої доброї освіти, яка відповідає сучасним вимогам…

 

– Мушу Вас зупинити. Тому що я би дуже не хотіла, щоб люди думали, що є якась досконала концепція. Знаєте, якщо ми подивимося на ті самі Канаду й Америку, найбільше критики в системі освіти в письмовій формі існує про систему в Канаді й Америці.

 

– А в Канаді і в Америці хіба однакова система?

 

– Ні, там дуже різні системи. Кожен штат має іншу, кожна провінція має іншу. Але все одно, якщо взяти сукупність критики — ну, не написано більше критики, як про ті системи освіти, які існують в Америці і в Канаді.

 

– До речі, чому так?

 

– То є сила тої системи, що вона дозволяє постійну критику.

 

– А може, вона міняється завдяки критиці?

 

– Правильно. А покажіть мені критику української освіти. Мені всі тут кажуть: «Дивіться, яка добра в Україні освіта». Чи в тій самій Німеччині: «Дивіться, яка добра в Німеччині освіта». А покажіть мені критику тієї освіти. Її майже не існує. Чи та сама Японія, чи та сама Білорусь, чи та сама Росія.

 

– А про що свідчить відсутність критики?

 

– Про недосконалість. Знаєте, якщо нема критики, якщо нема дискусії, то як воно може йти вперед? Дискусія творить краще. А ми маємо ситуацію таку: нам кажуть «гоп», а ми питаємо «як зависоко?».

 

– Мені здається, що українську систему освіти критикують дуже інтенсивно.

 

– Це не критика. Це невдоволення.

 

– Невдоволення чим: результатами освіти, процесом? Якщо процесом, то це вже критика, правда?

 

– Вся освіта в цілому світі є явищем політичним. Ми знаємо, що там, де є сильна освіта, там є сильна держава. Був час в Україні, коли говорили про те, що треба приватизувати освіту, що вона повинна бути приватна і т.д. Я можу Вам показати, що там, де держава вклала гроші в освіту, наприклад, в Південній Кореї, там є успіх. А там, де є високий рівень приватної освіти, там є великі проблеми. В Індії, наприклад. А Канада-Америка — це також державна система освіти.

 

– Якщо це так очевидно, чому всі не роблять правильно?

 

– Я не знаю.

 

– Ви хочете сказати, що керівництво Індії не зацікавлене, щоб процвітала їхня країна?

 

– Давайте не будемо говорити про Індію, а будемо говорити теоретично. Я думаю, що є країни в світі, де представники влади не є зацікавлені, щоби їхнім людям було добре, — вони зацікавлені, щоби було добре їм особисто. Це називається корупція. А в країнах, вільних від корупції, політики мусять відповідати на запити суспільства, інакше їх не оберуть наступного разу і вони не будуть політиками.

 

– Що довше ми з Вами говоримо, то більше я усвідомлюю таку, напевне, очевидну річ: освіта — це частина нашого суспільства, змінити яку окремо від цього суспільства не реально.

 

– Я хіба що процитую Мирослава Мариновича: поки кожен з нас не почне сам мінятися, змін не буде. Ми всі чекаємо, що хтось інший має змінитися. А насправді треба мінятися самому.

 

– І що Ви порадите батькам школярів? Як вони мають змінитися, щоби віддавати дітей до школи не було так страшно, як тепер?

 

– Я думаю, що треба відповідально й активно вибирати для своїх дітей школу, адже школи є дуже різні. Коли вже школу вибрали, то треба бути активними членами батьківського комітету.

 

– Що можуть зробити батьки, будучи членами батьківського комітету?

 

– Дуже багато можуть батьки зробити.

 

– Зараз зусилля батьківських комітетів скеровані на ремонти в класах, коридорах і виходках. Батьки не вирішують, як викладати фізику чи викладати її взагалі, наприклад.

 

– Ремонт державних шкіл є обов'зком держави (області, міста, району), а не батьків. Це ще спадок радянської системи, якої нам так тяжко позбутися. В Україні досі немає, наприклад, Асоціації батьків для підтримки освіти чи для змін в освіті. В Україні взагалі нема філософії, згідно з якою батьки є частиною творення освітньої системи. Я не буду її творити — така філософія мусить зародитися в головах людей. Кожен з батьків має пережити в собі таку зміну.  Інакше не відбудеться нічого…

 

Розмовляла Тетяна НАГОРНА

02.09.2013