Багато уваги в світі віддається таким речам, як, до прикладу, кліматична криза. І кліматична криза – це справді проблема. І якщо люди не вірять у це, то їм варто частіше виходити надвір. Але я вважаю, що існує ще криза хоч і цілком іншого ґатунку, але не менше загрозлива. Криза ця має схоже походження і з нею ми теж мусимо боротися невідкладно. Це криза не природних, а людських ресурсів. Я серйозно вважаю, що ми дуже погано використовуємо наші таланти. Дуже багато людей проживають свої життя, не маючи й гадки, якими можуть бути їхні таланти, або чи мають вони їх взагалі. Я зустрічав різні типи людей, які вважають, що не мають жодних здібностей. Я зустрічаю різних людей, яким не подобається те, що вони роблять. Вони просто проживають свої життя, приймаючи його таким, як є. Вони не отримують великого задоволення від того, що вони роблять. Вони терплять роботу, а не насолоджуються нею, і чекають вихідних. Але я також зустрічаю людей, яким подобається те, що вони роблять, і вони не можуть уявити якесь інше заняття для себе. Якщо ви скажете їм: «Не робіть цього більше», вони здивуються: що ви таке говорите?! Бо це є не те, що вони роблять — це є те, чим вони самі є. І це так є для меншості людей. Існує багато речей, якими такий стан речей можна пояснити. І найвагомішою серед цих речей є освіта, бо саме освіта відділяє багатьох людей від їхніх природних талантів.
А людські ресурси подібні до природних ресурсів: вони часто глибоко закопані. Їх треба шукати. Вони не лежать просто на поверхні. Треба створювати умови, щоб вони себе виявили. І освіта має бути одним зі способів віднайти в людині цей ресурс. Але надто часто це не так.
Зараз у світі кожна система освіти перебуває у стані реформування. Але цього не досить. Реформи нам більше не підходять, тому що це лише спроба поліпшити зламану модель. Те, що нам потрібно, — це не еволюція, а революція в освіті. Один із справжніх викликів — це фундаментальні інновації в освіті. Інновації — це важко, бо це означає виклик тому, що ми зараз сприймаємо як належне, що ми вважаємо правильним. Великою проблемою для реформ або змін є тиранія здорового глузду, коли думають: «Що ж, це не можна зробити якось інакше, тому що це і тепер робиться як належить».
Нещодавно я знайшов влучний вислів Авраама Лінкольна, датований груднем 1862 року: «Догми тихого минулого є невідповідними для бурхливого сьогодення. Можливість важко будується, і ми маємо зростати з цією можливістю». Мені це подобається. Не зростати до неї, а рости з нею. «Оскільки наш випадок — новий, ми маємо думати по-новому і діяти по-новому. Ми мусимо звільнити себе і тоді ми врятуємо нашу країну». Мені подобається це слово: «звільнити». Знаєте, що воно означає? Що існують ідеї, які всіх нас підкорили, які ми просто сприймаємо як належне, як природний перебіг речей. І багато наших ідей сформувалися не для того, щоб зреагувати на обставини нового сторіччя, а для того, щоби впоратися з обставинами ще минулих сторіч. І ці ідеї досі гіпнотизують наш розум. Ми мусимо звільнити себе від деяких з них.
Це легше сказати, ніж зробити. По-перше, дуже важко дізнатись, що саме ми сприймаємо як належне, саме через те, що ми сприймаємо це як належне. Наприклад, люди після 25 років здебільшого носять годинник на руці. А до 25 років — не носять. Причина в тому, що ми виховувалися у перед-цифровій культурі, — ті, кому за 25. Тож для нас, коли ми хочемо знати час, потрібно носити щось, що нам вкаже його. Діти зараз живуть у цифровому світі, і час для них є всюди. Вони не мають причин підносити до очей руку і дивитися на годинник. І, між іншим, нам (тим, кому за 25) теж не потрібно більше так робити; просто ми так завжди робили і ми далі так робимо. Моя донька ніколи не носить годинника, вона не бачить сенсу в цьому і: «Це однофункціональний пристрій».
Але, подивіться, в освіті є речі, до яких ми прив'язані. Дозвольте навести пару прикладів. Один з них — це ідея лінійності: починаєте тут і рухаєтесь за траєкторією, і якщо ви робите все рівно, ви будете так рухатися до кінця свого життя. Кожен, хто доповідав на TED, натякав або інколи явно вказував на щось цілком інше: що життя — не лінійне, воно — органічне. Ми створюємо наше життя симбіотично, коли досліджуємо свої таланти у зв'язку з обставинами, які вони допомагають створювати для нас. Але нас захопила ця лінійна поведінка. І, можливо, вершина в освіті — це вступити в коледж. Я думаю, ми захоплені тим, щоб люди поступили в коледж. І я не кажу, що в коледж не потрібно вступати, але це потрібно не всім, або не всім саме зараз. Можливо, хтось піде до коледжу пізніше, а не відразу після школи.
Для мене людські спільноти залежать від розмаїття талантів, а не від одного бачення здібностей. І в основі наших викликів — перебудова нашого сприйняття здібностей та інтелекту. Лінійна теорія є проблемою. Коли я приїхав до Лос-Анджелеса близько дев'яти років тому, я побачив гасло, яке мало добрі наміри і яке стверджувало: «Коледж починається у дитячому садочку». Ні, не починається. У дитячому садочку починається дитячий садочок. Знаєте, трирічна дитина — це не половина шестирічної. Зараз у світі існує така велика конкуренція, що навіть з трирічними дітьми проводять співбесіди, коли приймають у садок. Уявляєте? Діти сідають навпроти беземоційної комісії, ті тримають їх резюме, швиденько їх переглядають і запитують: «Чи це все? Ви живете вже 36 місяців, і це все, що Ви змогли? Ви не досягли нічого. Наскільки я бачу, перші шість місяців Ви просто витратили на смоктання цицьки». Бачите, це безглуздий підхід, але він приваблює людей.
Інша велика проблема — це умовність. Ми збудували нашу систему освіти на моделі «фастфуду». Саме про це якось казав Джеймс Олівер. Знаєте, існує дві моделі ґарантування якості у ресторанному сервісі. Перша — це фастфуд, де все стандартизовано. Інша — речі на кшталт ресторанів «Загат» та «Мішлен», де все не стандартизовано, а прилаштовано до смаків клієнтів. І ми продали себе моделі освіти зразка «фастфуд». І вона виснажує наш дух та нашу енергію, так само як фастфуд виснажує наші фізичні тіла.
Ми мусимо розпізнати пару речей. По-перше, людські таланти надзвичайно різноманітні. Люди мають дуже різні схильності. Нещодавно я згадав, що вчився грати на гітарі, коли був дитиною, приблизно в той самий час, коли Ерік Клептон отримав свою першу гітару. Знаєте, це спрацювало для Еріка. Але не для мене. Я не навчився грати на гітарі, не важливо як часто або як затято я брався за неї. Це просто не спрацювало. Але це стосується не тільки гітари. Вся річ у пристрасті. Часто людям добре вдається щось таке, чому вони не надають великого значення. Вся річ у пристрасті і в тому, що збуджує наш дух та енергію. І якщо ви робите те, що любите, що гарно у вас виходить, час минає зовсім по-іншому.
Причина того, чому так багато людей ухиляються від освіти, в тому, що вона не втамовує спрагу їхнього духу, вона не живить їхню енергію та пристрасть. Тож, я думаю, ми маємо відмовитись від того, що є, по суті, індустріальною моделлю освіти, мануфактурною моделлю, яка заснована на лінійності, на комфортності та узагальненні людей. Ми маємо рухатись до моделі, яка заснована більше на принципах сільського господарства. Ми маємо розпізнати, що розквітання людини не є механічним процесом, що це органічний процес. І ви не можете передбачити результат розвитку людини; все, що ви можете як фермер, це створити умови, за яких люди почнуть квітнути.
Отже, коли ми шукаємо спосіб реформувати й трансформувати освіту, це не те саме, що клонувати систему. Існує багато таких систем, як КІРР (KnowledgeisPowerProgram), це чудова система. Існує багато гарних моделей. Йдеться про налаштування до ваших умов та персоналізацію освіти до людей, яких ви вчите. І такий підхід, на мою думку, є відповіддю майбутньому, тому йдеться не лише про моделювання нового рішення, а й про створення такого руху в освіті, в якому люди знаходять власні рішення, але із зовнішньою підтримкою, яка ґрунтується на персоналізованому навчальному плані.
Ресурси в бізнесі, мультимедіях, Інтернеті — це ті речі, які у поєднані з надзвичайними талантами вчителів надають можливості здійснити революцію в освіті. І я спонукаю вас взяти участь у цьому, тому що це життєво необхідно не тільки для нас, а й для майбутнього наших дітей. І найперше ми маємо відійти від індустріальної моделі до аґрарної моделі, де кожна школа зможе завтра розквітнути. Там, де діти пізнають життя. Або вдома, якщо вони захочуть навчатися там разом зі своєю родиною або друзями.
На закінчення хочу дуже коротко зацитувати вам дуже короткий вірш Вільяма Єйтса. Він написав це до своєї коханої, Мод Гонн, і він сумує через те, що не може дати їй того, чого, на його думку, вона хоче від нього. І він каже: «В мене є дещо інше, але це, мабуть, тобі не потрібне». Він каже:
«Якби небесного я мав би полотна,
Змайстрованого з золота та срібла,
Із синього, непевного, легкого волокна
Серпанку ночі, де застигла напівмла,
Я б розстелив його тобі під ноги…
Та в бідності своїй я маю лише мрії;
І ніжні мрії я поклав тобі до ніг;
Ступай обачніше, коли ти йдеш по мріях…»
Так от, щодня й усюди наші діти кладуть свої мрії до наших ніг. І ми маємо ступати обачніше.
Сер Кен Робінсон (Sir Ken Robinson) народився 4 березня 1950 року. Є автором книг, спікером та міжнародним радником з питань розвитку творчого мислення, систем освіти та інновацій в державних та громадських організаціях. Професор кафедри мистецької освіти у Ворікському університеті. 2003 року посвячений у лицарі за заслуги в освіті.
Доповідь Кена Робінсона «Розпочнімо ж революцію в освіті!» виголошена на TED
02.09.2013