Музика Людкевича, Барвінського та Лятошинського на ювілейних «Контрастах»
Є час розкидати каміння і час каміння громадити1, говорить Екклезіяст. Тридцять років – час, коли людина підбиває перші підсумки подоланого на той момент відтинку життєвого шляху та ставить собі закономірні питання: звідки я прийшла, де я тепер і куди прямуватиму далі? Напевно, у цьому сенсі буття музичного фестивалю схоже із людським буттям. Тридцята едиція – гарний привід озирнутися, аби у веремії імен, творів та проєктів спробувати розгледіти те джерело, що поклало початок цілій фестивальній епосі.
Саме під гаслом «Retrospectrum», тобто погляд у минуле, відбулися дванадцять подій цьогорічного ювілейного фестивалю сучасної музики «Контрасти». Більшість з них лагідно реконструювали знакові концерти фестивального минулого або дарували радість зустрічі зі старими друзями фестивалю, залишаючись, попри все, у парадигмі новітньої української музики – від 1990-х і дотепер. Втім, не можна не помітити, що окремі концерти фестивалю змусили слухачів зануритися у плетиво історії значно глибше, аніж на тридцять років тому, – у саму гущавину XX століття, жахливого і прекрасного.
Український квінтет: ad fontes2
Вечір 2 жовтня був присвячений двом найважливішим творам української камерної музики середини XX століття – фортепіанним квінтетам Василя Барвінського і Бориса Лятошинського, що прозвучали у виконанні струнного квартету «Фенікс» (Микола Гав’юк, скрипка; Петро Тітяєв, скрипка; Анна Бура, альт; Денис Литвиненко, віолончель) та піаністки Віоліни Петриченко. Ці твори не лише відіграли ключову роль у становленні національної моделі жанру, а й стали віддзеркаленням трагічної (в кожного по-своєму) долі львівського та київського корифеїв української музики. Обидва – аристократи духу, неперевершені у своєму творчому універсалізмі, які своєю невтомною працею заслужили, аби життєвий шлях прямою стежкою вів би їх до успіху, овацій та визнання. Втім, хіба ж доля завчасно попереджає про свої удари.
Юні роки Василя Барвінського пророкували йому ректорську мантію і диригентський фрак – але аж ніяк не арештантський бушлат. Нащадок шляхетної родини, з якої вийшли впливові церковні та державні діячі, письменники, етнографи та історики, він отримав блискучу музичну освіту у Празі. Кар’єрі Барвінського можна було позаздрити: композитор, ноти якого видавалися в Європі, США та Японії, блискучий піаніст та педагог, провідний представник музичного життя Галичини, у двадцять сім років – вже ректор Львівської консерваторії, яку він очолював протягом наступних тридцяти трьох років. Поважним і шанованим митцем мав він 1948 року зустріти свій шістдесятирічний ювілей, коли раптом втратив все. За сфабрикованим звинуваченням у шпигунстві композитор був оголошений радянською владою державним зрадником, засуджений до десяти років таборів ГУЛАГу та під примусом підписав дозвіл на знищення всіх своїх рукописів, які були привселюдно спалені – це ганебне аутодафе відбулося просто на консерваторському подвір’ї.
Барвінський мужньо пережив роки заслання та навіть потай намагався писати музику. Після повернення до Львова залишок життя він присвятив відновленню своїх знищених творів та реалізації творчих задумів, що зародилися в ув’язненні. Серед них був і Фортепіанний квінтет – музика, якої не мало існувати, але яка постала з попелу композиторської долі, крихка, тендітна і незламна. Саме таке враження – крихкості та водночас неймовірної сили – створило виконання цієї музики Віоліною Петриченко та квартетом «Фенікс». Шалена самотність початкової теми у альта та віолончелі, поступове проростання крізь неї скрипкових підголосків, схвильовано-драматичні репліки й відчайдушні пасажі-сплески у фортепіано та лагідні, навіть дещо нерішучі теми у струнних намалювали перед слухачами картину останніх десятиліть життя Барвінського, сповнених болю та розпачу, але водночас і любові, що вела композитора все життя і не залишила й у часи випробувань. Вочевидь, не залишила його й віра: особливо щемко у серцях всіх присутніх відгукнувся того вечора скорботний струнний хорал другої, фінальної частини квінтету – молитва за всіх, хто мріє повернутися додому, за всіх несправедливо ув’язнених, за Україну, як сьогодні, як і тоді, проходить через трагічні сторінки своєї історії.
1948 рік став скрутним не лише для Василя Барвінського, а й для Бориса Лятошинського – композитора, що заклав фундамент для формування української композиторської школи XX століття. Палкий новатор, прихильник модернізму та європейського шляху українського музичного мистецтва, він за життя зібрав цілу колекцію офіційних комуністичних нагород, – але водночас раз у раз ставав мішенню для культурного терору радянської влади, потерпав від несправедливої критики своєї творчості та звинувачень у горезвісному «формалізмі». Того ж року, коли Барвінський проти волі став «композитором без нот», як він сам себе з гіркотою називав, Лятошинський за свою антивоєнну Третю симфонію був таврований «буржуазним пацифістом», а його музика на певний час зазнала жорсткої цензури. «Як композитор я мертвий, і коли воскресну – не знаю», – скільки ж болю у цих словах митця, написаних ним тоді у листі до свого вчителя Рейнгольда Глієра!
Задум Третьої симфонії Лятошинського не випадково був сконцентрований на антивоєнній тематиці. Одним із найважчих випробувань для композитора стала Друга світова війна. Її часи він провів у розлуці з рідною землею, в евакуації, за тисячу кілометрів від України. Можливо, саме тому всі тогочасні твори Лятошинського пронизані не лише болем війни, а й невимовною тугою за Батьківщиною. Таким є й написаний 1942 року «Український квінтет» – головний опус композитора часів евакуації, твір, що у формі камерного жанру вмістив цілу симфонію про життя та смерть.
Майже 50 хвилин не просто архіскладної (технічно та емоційно!) музики, а справжньої епопеї, в якій український мелос чинить опір бездушному токатному уособленню зла – цей квінтет завжди є викликом для виконавців. Що ж казати про часи, коли закладена у концепції твору боротьба перестає бути художнім образом, а стає моторошною реальністю? Масштабність та сила, з якою був презентований квінтет, криштальна інтонація струнних у найбільш карколомних епізодах, болісна ніжність другої частини, злий вихор третьої та врешті виборена життєствердність фіналу – все це того вечора стало перемогою музикантів, що наче на одному диханні провели слухачів непростими стежками спрвді трагічної музики. Втім, атмосферу напруги дещо врівноважив біс – запальний «Танок» Мирослава Скорика, оптимізм якого став своєрідним підтвердженням обіцяної перемоги світла.
«Розкоші раю»3: Станіслав Людкевич 145
Вже за день, 4 жовтня, Віоліна Петриченко повернулася на сцену філармонійного залу Концертного залу Людкевича, аби у дуеті із скрипалькою Наталією Гордєєвою зіграти концерт на честь ювілею його патрона.
Столітнє життя видатного українського композитора Станіслава Людкевича, «Прометея української музики», було цікавим та насиченим подіями, але геть не безхмарним. Перша світова війна, мобілізація (саме тоді на посаді ректора консерваторії його змінив Барвінський), російський полон, перша зустріч із більшовицьким терором у Києві, а за декілька десятиліть – остаточна (за життя митця) радянська дійсність вже у Львові. Вочевидь, досить факторів, щоб спинити або уповільнити творчу діяльність – але не для Людкевича. Ані на мить не припинялася його праця як фундатора професійної музики Галичини, композитора світового рівня, музикознавця, фольклориста, педагога та публіциста. Навіть радянська влада не наважувалася надто тиснути на митця, радше намагалася його ігнорувати. Саме тому до останніх років окремі пласти творчості Людкевича (зокрема, фортепіанні та камерно-інструментальні твори) залишалися на маргінесі виконавської традиції: ані виданих нот, ані рукописів у вільному доступі; відповідно, й жодних записів. На щастя, сьогодні цю музику у простір українського та європейського виконавства повертає активна робота з редакції та видання партитур композитора, що її провадить Меморіальний музей Станіслава Людкевича, яким й були надані ноти (зокрема, рукописи) до концерту 4 жовтня.
Цілком закономірно, що Віоліна Петриченко та Наталія Гордєєва, знані, самовіддані та послідовні амбасадорки української музики у світі, не могли пройти повз постать Станіслава Людкевича, особливо у контексті його «напівкруглої» дати. Проте представлену ними програму важко назвати меморіальною: настільки живим, юним душею, спраглим до спілкування та цілковито романтичним постав перед слухачами легендарний Сясьо. У фортепіанній музиці він тонкий лірик: і у тридцять шість – у обережних, таємничих присвятах «Листка до альбому», і у сімдесят сім – у стриманій ніжності «Тихого вечора». У концерті ожили не лише сублімовані почуття Людкевича, а й сторінки його інтимного життя: тепла щирість ноктюрну «Після прочитаного листа від О. Ю.» ілюструє його дружні стосунки з пані Ольгою-Оленою Юркевич, що неодноразово ставала адресаткою присвят композитора. Задумлива, дещо меланхолійна делікатність цієї музики, яку лише підкреслюють раптові емоційні пориви, особливо пасувала виконавському стилю Віоліни Петриченко.
У широкий спектр емоцій занурили слухачів скрипкові твори у супроводі фортепіано, в які Людкевич майстерно інкрустував українські народні темі – лагідні та жартівливі, рішучі, ліричні та запальні. І рання «Колискова», і загадковий старовинний танець «Чабарашка», й особливо Скрипкова соната та Варіації на народну тему залишилися у розкішному романтичному модусі вечора, в який переосмислені композитором фольклорні інтонації вписалися напрочуд природно. Загалом у всьому цьому концерті було багато щирості: у взаємодії музиканток, у невимушених модуляціях від лірики до усмішки, у тій любові до життя, що сочилася із кожної ноти, написаної Людкевичем – навіть попри ті обставини, в яких ця музика звучить сьогодні.
Бій. Біль. Перемога…
Є час кохати і час ненавидіти, час війні і час миру4, говорить Екклезіяст. Вочевидь, ми не обирали ані ненавидіти, ані воювати. Історія обрала все це за нас, і наша справа – захистити своє теперішнє і відстояти своє майбутнє. Але чи проторуємо ми у нього шлях без тих титанів, із творчості яких виросла музичне мистецтво, що його прийнято вважати новітнім?
Значну частину української музики XX століття протягом декількох поколінь замовчували і ігнорували, душили цензурою, засипали пилом архівів та засилали у табори. Те, що сьогодні вона оживає у нових виданнях партитур, звучить у концертних залах (часом вперше за багато десятиліть!) та відгукується у серцях наших сучасників, свідчить, що ті, хто, зціпивши зуби, випалювали її із тіла історії – вже програли. Можливо, для нашої перемоги цього поки замало, але ця музика з нами – як підтримка і розрада, як зброя культурної дипломатії, як символ непохитної віри силу світла, що таки здолає темряву війни.
1 Екклезіяст 3:5, переклад І. Огієнка.
2 «До витоків» (Латинська Вульґата, Псалом 42:1).
3 З поезії Петра Карманського.
4 Екклезіяст 3:8, переклад І. Огієнка.
Фото: Віталій Грабар.
28.10.2024