«З ранньої юності подорожі в далекі краї мали для мене особливий шарм. Я заздрив людям, які побували за океаном, і мріяв побувати в субтропічних країнах і на власні очі побачити непрохідні праліси, безкраї прерії і пригоди, які чекають там на кожного мандрівника. Я поглинав книги про це. Я провів багато ночей за читанням таких описів, і не раз ранок заставав мене ще роздягненим, згорбленим над лампою з картою в руці, намагаючись відшукати неточно позначені міста і села на основі прочитаних уривків», – писав Антоній Пісуліньський (1860, Львів – 1950, Ряшів) у книзі A. Pisuliński, Szlakiem słonia afrykańskiego, Lwów 1927.
Брати Стеблецькі – Станіслав Флоріан (нар. 1860 ) і Казимир (нар. 1858) – були родом з Коропужа за 30 км від Львова. Обидва навчалися у Третій гімназії імені Франца Йосифа І у Львові (Казімєж – з 1869 по 1876 р., Станіслав – з 1870 по 1875 р.), де поділилися своїми планами подорожі з однокласниками Станіслава – Антонієм Пісуліньським та Владиславом Яутцом. Але найбільшою перешкодою для цієї подорожі були фінансові проблеми.
Після закінчення гімназії Стеблецькі стали студентами Львівського університету. Казимир вивчав природничі науки, а Станіслав – правознавство. Пісуліньський вивчав природничі науки в Кракові. Яутц став фармацевтом у Львові.
Подією, яка розпалила мандрівні мрії молодих львів'ян, стала експедиція Стефана Шольца-Рогозинського до Камеруну в 1882–1885 рр. Вона набула розголосу завдяки зацікавленості польських газет. Рогозинський здобув широку підтримку серед інтелігенції, а також зумів залучити значні фінанси від приватних осіб та академічних інституцій, а зокрема від Болеслава Пруса і Генрика Сєнкєвича. Антоній Пісуліньський теж мав намір приєднатися до експедиції Рогозинського, але йому не вистачало всіх грошей, яких вимагали організатори для експедиції.
«Старі мрії ожили, і згадалися мої друзі Стах і Владек, з якими часто говорили про Африку і з якими іноді сиділи в карцері, коли професор ловив нас за читанням книжок про подорожі під час уроків...» – згадував згодом Пісуліньський.
У середині 1883 р. брати Стеблецькі вирушили до Африки річкою Замбезі. Однак вже на першій зупинці в Каїрі у молодих мандрівників закінчилися гроші. Тому вони були змушені працювати докерами і землекопами. З Каїра Станіслав Стеблецький надіслав листа двом своїм однокласникам, заохочуючи їх взяти участь в експедиції. Коли Пісуліньський отримав листа з Єгипту 12 грудня 1883 р., він не вагався ні хвилини:
«З цього листа я дізнався, що мій супутник, з яким я так багато говорив про Африку в школі, готується в подорож до Замбезі з наміром полювати на слонів. Лист був дуже лаконічним. Але у відповіді я просив товариша дитинства дочекатися мене... Всі попередні плани на життя відійшли на другий план. Я викинув перо і книжки, їх місце тепер зайняли рушниця і дорожня сумка».
Владислав і Антоній домовилися вирушати в дорогу через чотири місяці, коли зберуть гроші на транспорт і перебування в Каїрі. Яутц взяв із собою 6000 франків, а також вніс кошти за своїх колег.
«Що буде далі, коли закінчаться ті мізерні ресурси, які ми мали взяти з собою, ми не думали взагалі. Лише б дістатися Африки!»
Після того як четверо друзів зустрілися в Каїрі у квітні 1884 р., вони разом переїхали до Порт-Саїда на Суецькому каналі. Тут вони отримали рекомендації до німецького посольств в Адені і Занзібарі, а також до португальського в Адені. У серпні 1884 р. мандрівники поплили через Червоне море до Адена, який тоді перебував під британським контролем, а звідти – вздовж східного узбережжя Африки до Занзібару. Наприкінці жовтня вони вже були в Мозамбіку, який до 1975 р. був португальською колонією.
Тут у них знову закінчилися гроші. На щастя, ними зацікавилися місцеві торгові доми, і вони погодилися на посади клерків у лондонській фірмі Scharrer Tiede and Co на три роки. Львів’яни повинні були заснувати фабрику в басейні Шир (найважливіша річка Малаві довжиною 402 км), а також налагодити торговельні відносини з африканцями. Мандрівники також почали вивчати англійську, португальську і місцеву мову чикунда.
Через важкі симптоми малярії у Пісуліньського мандрівники розлучилися. У грудні 1884 р. брати Стеблецькі і Владислав Яуц поїхали до порту Шаму на річці Шир, де відбудували фабрику, спалену незадовго до того повстанцями з племені масінгірів. Крім того вони заклали там плантацію бананів і папаї, висадили ананасові грядки і кокосові пальми. На жаль, у березні наступного року Яутц, також хворий на малярію, остаточно вирішив покинути Африку. Він вирушив до Європи, а коли одужав, оселився в Аргентині, де заробив статки як власник аптеки і численних підприємств. Деякий час він був почесним віцеконсулом Австрії й опікувався поляками в Аргентині. Помер на зламі 1903/04 років.
У 1886 році троє львів’ян купили фабрику, а наступного року Scharrer Tiede and Co. згорнула свій бізнес у Мозамбіку. Тепер вони могли розпочати незалежну діяльність. Наприкінці 1887 р. Пісуліньський приєднався до Стеблецьких у Шаму, щоб провести там сезон дощів, і звідти розпочав свої мисливські експедиції, головною метою яких було полювання на слонів.
Станіслав і Казимир Стеблецькі, окрім управління фабриками і плантаціями, також займалися торгівлею слоновою кісткою, полюванням і збиранням матеріалів з природничої історії.
Антоній Пісуліньський чекав на свою першу велику мисливську експедицію до періоду поширеного тут випалювання високих трав. Випалювання савани не тільки полегшувало пересування, але й було великою зручністю для мисливців, бо тоді звірі ставали для них легкою здобиччю. Антоній разом з двома колишніми слугами з племені кунда і кухарем вирушив до підніжжя гори Моррумбала. Там він найняв човен із шістьма веслярами, керманичем та лоцманом і 8 червня відплив вгору по Ширу. 2 липня їм вдалося дістатися міста Блантайра, куди приходила навіть кореспонденція і газети з Польщі.
Під час експедиції до озера Ньяса Пісуліньському вдалося вполювати кількох зебр, бегемотів і антилоп. Під час наступної експедиції у вересні Антоній вполював кількох левів і слонів, чим дуже пишався. Усіх цих звірів, окрім левів, африканці вживали в їжу. Антоній їв лише антилопу і спробував слонячого хобота, який йому не сподобався, а бивні вигідно продав.
Тим часом розпалився конфлікт між Англією і Португалією за цю територію. Племя млаурі, побоюючись інтервенції португальців, попросило львів’ян надати їм пороху і вогнепальну зброю. Ті відмовилися. Але їм це не помогло: португальці, вважаючи львів’ян союзниками англійців, підпалили склад фабрики в Шаму, внаслідок чого згоріли товари і значна частина колекції.
Антоній ще зо два роки мандрував і полював, доки його знову не здолала малярія. Врешті у 1893 р., виснажений, нарешті повернувся на батьківщину. Відтак працював у сфері фінансів, у похилому віці оселився з родиною в Ряшеві.
Про останні роки життя Станіслава і Казимира відомо небагато. У 1888 р. Станіслав приїхав до Блантайра, щоб купити землю під кавову плантацію, яка виявилася успішним підприємством. Через деякий час після того, як згорів склад Шаму, вони переїхали туди на постійне місце проживання. Вирощували каву і мали крамницю, де продавали сигари, кухонне начиння й алкогольні напої. Обоє мали нащадків від африканських жінок і померли від малярії в 1896 р. У 1931 р. Пісуліньському повідомили з Африки, що монах-єзуїт мулат Станіслав Стеблецький, син Казімєжа, перебуває на польській єзуїтській місії в Зімбабве.
Правда, був ще один наймолодший брат Стеблецьких – Мар'ян, який теж учився в тій самій гімназії і теж мандрував Африкою, заробив гроші і в 1927 р. володів 16 000 акрів землі, яку оголосив заповідником і не дозволяв нікому полювати без дозволу.
На жаль, через пожежу в Шаму дуже мало з колекції львів’ян потрапило до Європи. Вціліло близько 1000 екземплярів комах, що представляють понад 300 видів, які Пісуліньський привіз зі собою. Більшість із них придбав у нього відомий зоолог і мандрівник, куратор Краківського музею Костянтин Єльський. Також Пісуліньський передав етнографічну колекцію Промисловому музею у Львові з умовою, що там буде створено етнографічний відділ. У 1914 р. музей змушений був відправити експонати назад, оскільки такий відділ так і не був створений. Частина експонатів, вивезених до Європи, була знищена під час обох світових воєн.
Ті мандри галичан по Африці породили навіть польську колоніяльну ідеологію. Тогочасна преса намагалася обґрунтувати претензії республіки на володіння заморською колонією. Так у «Квартальнику Наукового еміграційного інституту» за 1927 р. стверджувалося, що Стеблецький нібито мав власну державу в Східній Африці.
На жаль, Стеблецькі не залишили по собі жодних спогадів, і все, що про них відоме, походить з книжки Пісуліньського.
19.02.2025