30 січня я мав презентацію роману «Наречена Вітру» й антології «Жінка зі сну» в Книгарні «Є» в Станіславові. Приємною несподіванкою виявилося те, що модерувати її погодився Юрій Андрухович, а другою несподіванкою виявився його подарунок: грубезна – мабуть, на два кіля ваги – книга відомого англійського історика Нормана Дейвіса «Ґаліція. Історія не народна», видана у Польщі.
Книжка, що має 850 сторінок, вражає своїм об'ємом і скрупульозністю, починаючи описувати події від приєднання Галичини до Австрії і завершуючись Другою світовою війною, а точніше 1947 роком. Самі лише примітки займають біля 40 сторінок. Величезний масив джерел просто вражає.
Оскільки мій роман складається з двох частин – сучасної та історичної, яка стосується подій 1809 року у Львові, коли було проголошено незалежне Королівство Ґаліції і Льодомерії (його також називали Королівством Обох Ґаліцій) під протекторатом Наполеона, – я, звісно, перш за все зазирнув саме у той розділ. І з подивом переконався, що видатний історик дуже побіжно описав цей період. Про проголошення Королівства взагалі не згадано, лише зазначено, що «польська окупація Львова, про яку не згадують в підручниках історії, тривала від червня до грудня 1809 року. В цей час утворено тимчасовий кабінет, надаючи йому гучний титул Центрального Військового Уряду Обох Ґаліцій».
Тут мене здивувало означення «польська окупація», хоча Львів був окупований австріяками, а поляки разом з русинами його визволили. Дуже дивно виглядала ця «польська окупація» ще й тому, що всі австрійські чиновники залишилися на своїх місцях, їх лише підкріпили поляками.
Не згадано також про пошуки короля на трон Королівства і про те, що Наполеон запропонував представника Габсбурзької династії герцога Вюрцбурзького Фердинанда. Як на мене, це не буденна подія, аби її зіґнорувати.
Далі я читаю, що греко-католицький митрополит Антоній Ангелович за те, що відмовився правити службу на честь Наполеона, був ув'язнений. Це звучить так, нібито він сидів за ґратами, але насправді був інтернований у Стрию. Тобто жив у виділеному йому будинку зі слугами і мав змогу вийти на прохід.
Постать Ангеловича у нас трактують як галицький варіант малоросійства, але це несправедливо. Його відданість Австрії пояснюється тим, що саме за Австрії з'явилася перша греко-католицька духовна семінарія. Її заснувала імператриця Марія Терезія 1774 року при церкві Святої Варвари у Відні для навчання греко-католицьких священників.
А треба сказати, що до цієї дати наші священники були сільськими тлумками – без освіти, без знання мов, декотрі з них ледве вміли читати. Виглядали вони доволі занедбано.
Офіційна назва семінарії звучала так: «Regium generale Seminarium Graeco-Catholicum Viennae ad Sanctam Barbaram», а в народі – «Barbareum». Себто, мабуть, неспроста це була семінарія святої Барбари-Варвари, бо і навчалися у ній бородаті патлаті варвари, яких примусово поголили і підстригли. Згодом її випускниками стали 6 єпископів, 10 професорів університету та єпархіальних семінарій, 8 ректорів семінарій і 8 письменників, які у 1783 році заснували Генеральну духовну семінарію вже у Львові, де продовжили навчання студенти «Барбареум».
Потрактування австрійського патріотизму серед галичан як малоросійства – це вигадка зазбручан, які ніяк не можуть змиритися з нашим пієтетом до австрійських цісарів. Адже вони нікого не асимілювали, як то робили царі, не забороняли української мови, преси, книговидання, шкіл.
Та вернімося до ґросбуху Дейвіса. Треба сказати, що найбільшим стимулом писати роман у мене були не так події, пов'язані з проголошенням Королівства, як окупація Львова – цього разу справжня – москалями. Про цю подію я не знав геть нічого, але що більше я читав розмаїтих історичних матеріалів, то більше переконувався, що все це актуальне й цікаве і для нашого часу. Те, як поводилися москалі у Львові, як вони грабували, крали, махлювали... Те, як ввели цензуру, перевіряли листи, позакривали газети, через що їхній друк перенесено було до Жовкви. Все це перегукувалося і з теперішніми подіями.
В тій історичній частині я нічого не вигадував. Вигадка стосувалася лише моїх персонажів, а всі події були описані так, як зафіксовані у книжках Броніслава Павловського «Львів у 1809 р.» (1909), Станіслава Шнюр-Пепловського «Образки з минулого Ґаліції і Кракова» (1896), Авґустина Ціховича «Рік 1809», Міхала Сокольніцького «Війна року 1809», в романі Вацлава Ґонсьоровського «Рік 1809» з трилогії «Наполеон», в рукописних щоденниках Генрика Боґданського та в деяких дрібніших джерелах.
Всі ці книжки для мене цінні були тим, що дуже детально, по днях описували всі події, зображаючи при цьому настрої львів'ян, їхні емоції під час формування війська, яке називалося галицько-французьким.
На дві перші згадані книжки Норман Дейвіс посилається – і видно, що їх читав, але... мабуть, похапцем. Бо нема в нього нічого про окупацію Львова москалями і стверджується, що вони зупинилися у Тернополі й далі не пішли. А в тих книжках якраз дуже гарно описано, як розважалися москалі в окупованому місті. Зокрема, що будучи на ту пору союзниками Наполеона, вони прийшли в Галичину, щоб воювати з австріяками, а натомість били байдики і пів року визискували львів'ян.
Не сказано у Дейвіса і про те, чому Наполеон відрікся свого патронату над Королівством. А річ у тім, що князь і маршал Франції Юзеф Понятовський, окрилений успішними перемогами над австріяками, порушив умову. Він мав визволяти лише землі самого Королівства і не зазіхати на Варшавське князівство. А він пішов на Люблін і далі, що імператорові не сподобалося. А без його підтримки Королівство було приречене.
Мені ще далеко до оцінки всієї праці Дейвіса, але з тих розділів, які я вже прочитав, бачу, що він українськими джерелами не користувався. Ось він пише про Оссолінеум, архівами і книгозбірнею якого користувалися багато письменників й інтелектуалів, але називає лише поляків.
Не знаю, чи так в оригіналі, а чи це блуд перекладача, бо фраза доволі чудернацька: «Головним знаряддям розповсюдження української свідомості серед русинів було закладене в Києві в 1846 році Братство Кирила і Мефодія, жоден з його керівників не походив з Галичини, але Микола Костомаров (1817–1885), Іван Нечуй-Левицький (1830–1918) чи Панас Рудченко (Мирний) (1849–1920) здобули прихильників у провінції і публікували там свої твори».
Те, що Нечуй-Левицький народився насправді у 1838 році – звісно, дрібниця, але фраза побудована так, ніби всі згадані письменники були членами цього Братства, тоді як це справедливо лише для Костомарова.
Не відповідає дійсності і твердження, що перед Руською Трійцею «ніхто не записував руських дум». Термін «руський» цілком справедливий для Галичини – але в Галичині не існувало дум. А першими записувачами ще до появи Руської Трійці були Василь Ломиковський (1805) і князь Цертелєв (1814).
Загалом книга Дейвіса дуже цікава тим, що він наводить чимало спогадів сучасників різних подій, що дозволяє запізнатися з неабиякими цікавинками. Зокрема такою, що в ХІХ ст. польські селяни не називали себе поляками, а – мазурами, гуралями чи ще якось. «Назва поляк була зарезервована для шляхти», тож для селянина Яна Сломки виявилося великою несподіванкою дізнатися, що він «належить до того самого народу, що й князь Сапєга чи Адам Міцкевич», коли він поїхав до Кракова і навчився читати.
Ну, що ж, доведеться цю книгу прочитати повністю.
05.02.2025