Люблінська історія

Повертаючись до Нью-Йорка, я затримався на кілька днів у Любліні.

Надходили вихідні й потрібно було встигнути придбати якісь сувеніри. Крамниця, до якої завжди навідуюся, – на замку. Ще вчора, після вручення медалі Акценту, ми прочитали з Богданом Задурою вірші в книгарні Między słowami, посиділи в ресторації й розпрощалися. Богдан кликав до Пулав, але я, перенасичений переїздами, волів перебути в Любліні. Мешкав поруч зі старим містом, тобто неподалік обнесених мурами горбатих вуличок, перекритих кам’яними арками, наче вбитими поміж будинками скобами. Того суботнього ранку я нарешті відіспався. Мотнувся на таксі до залізничих кас, щоби бути впевненим, що завтра дістануся до Варшави. А далі часу в мене було стільки, як безмежного сірого люблінського неба. З цим містом у мене давня історія: тут виходила книжка оповідань; Любліну я присвятив вірш; читав на тлі Матейчиної картини «Берестейська унія»; був на весіллі приятеля; з автобусного двірця кілька років тому їхав до Венеції. Ну, звісно, ще Ісаак Башевіс Зінґер, бо його штукар на линві, на якого заглядаються, задерши голови усі туристи, — особлива атракція. Якщо підсумувати, то, на перший погляд, чимало прив’язань, споминів та зустрічей.

Проминувши Ґродську браму, мені відкрилася панорама: ліворуч – Національний музей, а просто – той самий автовокзал і торгові ряди ринку. Найперше забаглося придбати новий кашкет. До усіх, що існують в моїй колекції, захотілося такого, який носив мій дідо, й називали те кравецьке чудо «шість клинців з пупцем». Теперішні фасони мені не завжди подобаються, і тому інколи присвячую певен час, перебуваючи в чужій країні, пошукові отого «з пупцем». Переважно – даремно. Я глипнув на будівлю Музею і вирішив, що після відвідин торгових рядів неодмінно туди навідаюся. Зійшовши сходами вдолину, опинився перед шосе, за яким починався ринок. На моє нещастя, коли я опинився в отому пасажі з металевих будок, що нагадали мені тернопільський ринок з дев’яностих, більшість продавців позачиняли свої лотки. Я з’явився запізно, бо ті, хто ще не зачинився, дивилися на мене як на божевільного: мовляв, чого приперся, хіба не розумієш, що dziś sobota. Перекинувшись кількома словами з одним, що вже прийняв на груди, я дізнався, що поруч із автобусною існує ще кілька рядів, де можна знайти те, що шукаю. Я поспішно вийшов з того темного лабіринту і впізнав ту автобусну, з якої кілька років тому виїжджав до Венеції. Чому з Любліна? Тут одружувався мій приятель, і я одразу по весіллі вирішив податися до Італії. Інших маршрутів шукати не хотілося. Ця автобусна й тепер голіма. Майже в центрі міста, а така нещасна, як алкоголічка. Нову збудували поруч із двірцем, вночі її білі підпори схожі на велетенських рослин, підсвічених тремтливим світлом. Чому ж цю залишили в такому стані, незрозуміло.

Здалека було помітно, що один лоток таки підторговує головними уборами. Я підійшов. Продавчиня була наша. Я одразу це визначив, але вирішив не випереджувати події. Вона радо почала показувати кашкети, але жоден мені не подобався. Тут не було того, чого я шукав. Я запитався, чи вона говорить українською. «Так, – ствердно відповіла вона. – З Житомирщини, батько – українець, мати з поляків. Переїхала до Любліна років зо двадцять. Тепер – тут, на ринку». Я розвів руками, показуючи, що мені ніщо з нею пропонованого не пасує. Я описав, який кашкет шукаю. Поговорили про війну, про усіляких сепаратистів. І тоді вона сказала, що, можливо, у великому торговому центрі я зможу віднайти те, що шукаю. «А чому, власне, саме такий вам потрібно?» «Не знаю, – відповів я, – мій дідо колись такий носив. Шив йому хтось з місцевих кравців з такого міцного сукна, яке з роками блякло, але не протиралося». «Можливо, там знайдете», – і вона показала рукою вбік за пагорб, на якому біліла велична будівля Музею. Я перейшовся через автобусну й метрів через сто побачив сучасний торговий центр. Кашкет мого діда з пупцем на шість клинців був його улюбленим. Пошитий зі старого піджака в широку білу смужку. Власне ці смужки надавали особливої елегантності. Кравець доволі вміло припасував ті розрізані шість клинців, щоби смуги більш-менш сходилися. П’ять гострих трикутників та одна трапеція сходилися посередині. Їх прищеплено було металевим ґудзиком, вбраним в матерію. Дашок, звісно, не пришивався, як це тепер чинять більшість фірм, а відділявся, тобто кашкет можна було насунути на тім’я. Цей фасон мені так врізався в пам’ять, що навіть тепер, коли проминуло чимало років, я з особливим трепетом ставлюся до нього. Дідо мій також був лисуватий, і кашкет йому був потрібен так, як й мені – від сонця, від дощу та й просто для форсу. Я ніколи не бачив діда в капелюсі. У капелюхах він не кохався. Уважав то за панський атрибут, який пасував головам вчителів, священників чи міським фраєрам.

Коли дідо завішував свій кашкет на вішалку або залишав на кріслі чи бамбетлі, я брав його і натягував собі. Звісно, що кашкет був великий і налазив, сповзаючи, мені на очі. Доводилося стягувати на тім’я – але тільки-но я починав рухатися, він все одно сповзав. Кашкет пахнув дідом, його лисиною і його волоссям. Це був особливий запах дому, свіжої тирси, якщо дідо ходив до столярів на Горбі, або нашими яблуками, які перебирав, щоби не гнили, а тоді рукою поправляв залишки волосся на голові, і той запах ранетів там й залишався. Запахи приживалися у підкладці, тому з першого разу важко було розрізнити: чи то ренети пахнуть, чи свіжа тирса. Якогось року дідо подався заробляти на зиму патики. Поїхав у бучацьке лісництво. Міг не їхати, бо вже був пенсіонером, але сидіти вдома не хотів, та й патиків на зиму треба. Лісництво створювало бригади для прочищення лісу. Дідо поїхав в кашкеті, а коли повернувся, то підкладка пахла лісом. Загадкове слово «ліс» вимальовувало в моїй уяві незвичний простір, якого я ще бачив, але пробував на нюх.

Пройшовши майже увесь торговий центр, я, розчарований, вирішив покинути його.

Але ще була одна крамниця.

«Чи є у вас кашкети?»

Продавчиня показала рукою: кілька кашкетів саме такого пошиття – шість клинців з пупцем – сумирно полежували собі один біля одного. Я вийшов з паперовою торбинкою, в якій, загорнутий у білий м’який папір, лежав мій новий картуз. Я був вдоволений.

Тоді я попрямував до Музею.

Афіша сповіщала про виставку незнаної мені Тамари де Лемпіцької. Придбав квиток, здав куртку і паперову торбинку до роздягальні та вийшов широкими сходами на другий поверх – виставку розмістили у двох напівосвітлених залах. З першого погляду можна зробити висновок, що Лемпіцька – фантастична малярка. Дещо з її біографії: в 1920-х її стиль відносять до арт-деко. Бісексуалка, баронеса. З дитинства по пансіонах Італії та Швейцарії, обертання в колах російської царської еліти, шлюб із Тадеушем Лемпіцьким, шлюб із бароном Кіттером, Європа, Америка, врешті Мексика. Шалений успіх у 1920-х, забуття у пізніших роках. Переходячи від стенду до стенду, потрапив на фотографію Ґабріеле Д’Анунціо. Це заповідалося на інтригу – і я не помилився. У 1925 році Тамара де Лемпіцька приїжджає до Італії. Граф Емануеле Кастельбарко влаштовує їй першу персональну виставку. Там вона знайомиться з Д’Анунціо. Поетові під ту пору – шістдесят три, Тамарі – двадцять вісім. У цей період у неї скрутне матеріальне становище, її чоловік Тадеуш Лемпіцький не здатен утримувати родину на відповідному, до якого Тамара звикла, рівні. Доводиться братися за пензель, щоби заробити, та нав’язувати відповідні знайомства чи спати з впливовими знайомими та клієнтами. Це їй не вперше – визволяючи свого чоловіка Тадеуша в революційному Петрограді з більшовицького ув’язнення, вона розплатилася за послугу зі шведським послом своїм тілом. Д’Анунціо, про якого ще Леся Українка в 1902 році писала у статті «Два шляхи італійської літератури», письменник європейського розголосу, мешкає на віллі Il Vittoriale. Він поборник єдиної італійської держави та нації, що цілком відповідає фашистським ідеям Муссоліні, але відомий поет і авантюрний політик дуче не потрібен. Занадто непередбачуваний. Його майже затворницьке проживання на віллі над озером Ґарда влаштовує нову італійську владу. Портрета Д’Анунціо на цій виставці я не побачив. Цікаво, він взагалі існує чи, може, за ці десятки років десь зник? Зате побільшена фотографія поета з дарчим написом Тамарі де Лемпіцькій, датована шостим листопада тисяча дев’ятсот двадцять шостого року, свідчила про щось більше, аніж про випадкову зустріч. Що передувало знайомству малярки з поетом? До слова, Д’Анунціо був важливою політичною фігурою, оскільки його участь в Першій світовій війні, потім правління містом Ф’юме, додало йому, окрім літературного, ще й політичний капітал. Та навіть без усіх цих історичних подій він давно здобув собі славу визначного письменника та сексуального символу епохи. В його ґалерії жінок були і аристократки, і повії. На час знайомства з Лемпіцькою він продовжував бурхливе й неперебірливе сексуальне життя. Усе відбувалося переважно на віллі. До Д’Анунціо їхали на авдієнцію і прагли знайомства з ним. Біля вілли гості й прохачі перебували в готелі, в якому могли очікувати авдієнції тижнями. Перевагу він надавав молодим жінкам. Для Лемпіцької зустріч із Д’Анунціо також була шансом намалювати портрет знаменитості такого калібру і таким чином довести своїм ґалеристам, замовникам і покупцям, якої ранґи клієнтів вона портретує. Старість і молодість, досвід і амбіції, тіло з тілом повинні були зустрітися на віллі, на якій не було годинників, а служба не поспішала частувати гостей. Лемпіцька приїхала. Він показав свій дім та велике обійстя над озером. Під час першого сеансу портретування Д’Анунціо одразу пішов у наступ, даючи зрозуміти, що його цікавить у Лемпіцькій найдужче. З першого разу нічого вийшло. Малярка сказала, що вона хоче намалювати портрет і заради цього приїхала. Очевидно, що вона відтягувала час й лукавила, бо спілкуючись зі знайомими, в першу чергу з родиною Кастельбарко, не могла не знати про походеньки Д’Анунціо, про які гомоніла вся Європа. Вона записала в якомусь із нотаток слова поета, що в цьому домі життя висить на волоску, тобто залежить від її пизди. Можна собі уявити, що то було за портретування. Сама Лемпіцька описувала, що А’Анунціо її роздягав і навіть проводив членом по тілу, однак акту не відбулося. Її жіноча психологія була настільки амбівалентною, що усі попередні портретування якщо навіть закінчувалися любощами, все одно залишали якісь відчуття. А тут, зважаючи на неперебірливі стосунки Д’Анунціо, вона боялася заразитися сифілісом або ж завагітніти. Звісно, їй лестило, що поет трактує її як рівну, хоча поміж ними відбувалися дивні перепади у стосунках: то вислови найвищого захоплення, то господар наказував прогнати малярку. Il Villiatore, можна сказати, був дивним будинком. Хто ж би сумнівався, що усе там підпорядковувалося волі господаря. Він навіть відкупив військовий корабель, що прийшов на допомогу незалежному місту Ф’юме, вірніше носову частину, і встановив на обійсті своєї вілли. Правдою було й те, що Д’Анунціо віддавна вже не брався до писання, його пристрастю був секс і наркотики. Ціла обслуга вілли також складалася з жінок, які з ним поперемінно спали. Ось у таку атмосферу потрапляє Лемпіцька. Вона кілька разів приїжджала й від'їжджала. Одного разу, коли вона прибула знову, Д’Анунціо зустрів її з військовою оркестрою і сам був вбраний у військовий однострій. Іншого разу – уже на завершення цих дивних стосунків – поет висилає до готелю, в якому зупинилася Тамара, вершника на білому коні, щоби той вручив шкатулку, в якій був перстень з топазом. Цей перстень вона носитиме ціле життя. А також пергаментний сувій з віршем „La Donna d’Oro”.

У 1970-х зацікавлення малярством Лемпіцької пригасає. Після двох невдалих виставок вона вирішує «зав’язати» з цією справою. Сама свою творчість визначила, що малювала королів та повій. У неї проглядаються різні естетичні періоди, тобто вона розвивалася, шукала, намагалася експериментувати. Щось подібне чинила з чоловіками, коханцями та коханками. У ній поєднувалася сексуальна і творча енергія, які штовхали її на різні авантюри та життя напоказ. Можливо, що візитівкою саме такого ставлення до життя й мистецтва могло б слугувати відоме полотно Автопортрет (Тамара в зеленому буґатті). Це з часів її арт-деко, з часів стосунків із Д’Анунціо. Її заповіт – розвіяти прах над вулканом Попокатепетл – став також мистецьким актом, бо розвіювали з гелікоптера.

Я вийшов з Музею. У паперовій торбинці сумирно співіснували кашкет і книжка про Тамару де Лімпіцьку авторства її дочки. Знову проминув Ґродську браму й увійшов в старе місто. Зайшов до ресторації, щоби повечеряти й відігрітися. Звучали польські шляґери 1930-х. Очевидно, що їх могла чути Лемпіцька, власне це її час. У період поміж двома світовими війнами враження непомильне: усі хотіли якомога більше узяти від життя – сексу, алкоголю, наркотиків, танців, вечірок. Травмоване людство захоплювалося своїми кумирами, з-поміж яких був і поет Ґабріеле Д’Анунціо, і малярка Тамара де Лемпіцька.

«Після кожної війни, – подумалося, – наступає період спустошення, а тоді усіх накриває велика жага пошуків задоволення, що, зрештою, зрідні забуттю».

Do widzenia, Lublin!