Відгуки дня
Натуркали нам наші антропольоґи про красу нашого племени і ми повірили.
— Українець? О, це гарний тип. Переважно чорнявий, тонконосий, високочолий, стрункий, вузький у поясі, широкий у плечах!
— Українка! О, це вже всім народам відома краса. Недурно, мій пане, стільки траґедій перетерпіло наше жіноцтво. Сусіди з усіх боків зазіхали на ту красу, виправи спеціяльні уладжували, на смерть наражували. Соліман аж до Рогатина за жінкою посилав, Каньовський Бондарівну застрілив з заздрости, а ще грубо-грубо давніше француський Генрих тяжко собі сподобав Анну Ярославну. Але пощо шукати
далеко! Такий визначний знавець жіночої краси як Іван Степанович, громадянин, що мав змогу вибрати собі чужу старостянку, воєводянку чи іншу каштелянку на жінку, таки волів Мотруню Кочубеївну.
Чиж не могло в нас закорінитись переконання, що ми народ гарний, та що можемо тим величатися перед світом.
Написав свого часу Верґілій свою Енеїду, поняття не маючи, що колись перелицює її Котляревський на українську мову. А цей перелицьовуючи поняття не мав, що колись видаватимуть її так розкішно — навіть П. Т. большевики.
Оглядав я недавно це розкішне видання (60 золотих примірник!) і спершу радів. Большевики не большевики а все таки книжка як цяця. Оправа — шовк, папір крейдовий, друк вибагливий, одним словом дві слові: перша кляса. Заглядаю хто ілюстрував — Деригуз. Слава Тобі Господи! — думаю собі. — Не якийсь там москаль Штірен. Бо таки ніде правди діти — Деригуз правдивий українець; назвище з двох слів, а обидва щиро українські. Напевно дасть щось типового нашого і дасть так, щоб можна було перед чужими показатись.
"Еней був парубок моторний
І хлопець хоч куди козак"...
Деклямуючи оті слова, почав я переглядати ілюстрації.
Господи! А це що?
Передімною вигулькнули ізза чудових рядків друку такі потвори, що аж страшно було дивитись. У першу чергу сам герой Еней: голова як юпка, ніс як капець, губа від вуха до вуха, очі витрішкуваті, шия як скарбового вола, ноги, як довбні, коротко: мурло і йолоп в одній особі. А його компанія! Найгіршого сорту банда опришків, пяниць і кретинів, на всякий випадок більше подібних до биків, бульдоґів, носорогів чи в найліпшому разі до горилів ніж до козаків. А жіноцтво! Ніодного гарного лиця. Сама погань та ще й салом обросла. Ніби якісь рязанські перекупки, чи московські бублейниці.
Стоїш, дивишся і з дива не можеш вийти. Невжеж оце все українські типові парубки, дівчата, дядьки та молодиці?! Невже аж так оббрехали нас наші антропольоґи, повістярі, поети і давніші малярі?!)
Думаю, що ні. Здається, що це такий психічннй зиз незлого маляря, бо прикро припустити, щоб це було свідоме „схамлювання“ всього, що українське.
А все таки громадянине Деригуз! Варт би вас здорово подерти по другій частині вашого назвища.
26.08.1938