Як там?

Кришталович, із Содоморів, Марта (1929–2017) народилася в священичій родині в с. Кудирявці на Тернопіллі. Якийсь час навчалася в початковій школі сестер василіанок ЧСВВ у Львові. Після студій французької мови у Львівському університеті, аж до виходу на пенсію, вчителювала в Коломиї, куди скерували на роботу її чоловіка, випускника Львівської політехніки Романа Кришталовича. Творча праця з учнями, спілкування з їхніми батьками, активне громадське життя, особлива аура гуцульської Коломиї – все це дало багатий, цікавий матеріал, що чекав мистецького опрацювання. Писати, однак, почала пізно. Ця сумна нотка – у зворушливій назві збірки новел, образків, спогадів – «Заходжу подумки до вас...» Ця книжка – це власне є моя сестра Марта, її духовний портрет, який так точно висвітлився в її тілесному образі. Жаль, що сестра пізно почала писати, надто довго носила у собі такий тонкий у почуттєвих відгуках на довколишнє, такий великий душевний світ, що є часткою нашої спільної української душі, а водночас – лише її світ, неповторний, як неповторним є живий голос людини, її рухи, її усмішка – світло очей.

Андрій Содомора

 

 

Час від часу нахилявся над домовиною і по­вторював одне і те ж запитання, мовби покійна дружина й справді могла йому відповісти: «Може, хотяй ти мені скажеш?.. Може, скажеш?..» А по­тім, мабуть, відчувши, що те його запитання дивує присутніх (сусіди прийшли попрощатися з померлою), повів ось таке:

– Ше був’єм хлопцем, а дуже’м хотів знати, як там живут люди на тім світі. Померли ми мама. Якось приснилисі мені. Кажу їм: «Мамо, ви мене так сильно любили, я був у вас наймен­шим, прошу вас, повічти, як там на тому світі?» А вони так лагідно мені всміхнулисі, погладили мене по голові та й кажут: «Е-е-е, синку, багато знати хочеш...» На тім я збудивсі. А та думка, як там на тому світі, все ми не давала спокою.

Мав’єм найліпшого друга, воювали разом. Помер. Сильно мені його бракувало... Якось і він приснивсі. Я йому: «Слухай, Василю, ми були як рідні брати. Ніц їден від їдного не таїли... Скажи ми, як там на тім світі?» Він якось так дивно на мене подививсі та й каже: «Прийдеш, — увидиш». На тім я збудивсі. Хотів’єм вже забути, не думати, як там на тому світі, але не міг того вигнати з голови.

Мав’єм зєтє. Місько називавсі. Заслаб. Вмер. Такий був добрий, ліпший від сина... Син, знаєте, трохи п’є. Приснивсі ми якось і той, йшов напроти мене вулицев. Кажу: «Міську, ти так все мене слухав, повіч ми, як там?» А той: «Бери олівец і пиши, шо скажу, бо всього не запамітаєш». Він говорив, а я все писав на пеньку на якихось папірцєх і тішивсі, шо накінец буду всьо знати, як там на тім світі. Списав’єм дрібненько штири картки... Збудивсі від сильного болю – прокусив собі язик, аж кров пішла. А з записаного хотя б їдне слово запамітав... Ані їдного донині не можу припімнути... А язик ше довго болів...

«То як, скажеш мені, як там? Скажеш?..» – до покійної.