«Валентинки»

Трійко школярок вибирали в магазині кан­целярських товарів «валентинки». Двоє з них, купивши те, що приглянулось, чекали третю. Та зволікала.

– Леська, ти що там так довго шукаєш?..

– Та не можу знайти листівки своєю мовою.

– Ти що, – пальцем до скроні, – тово?.. Бери, що є! Яка різниця?..

І раптом, в одну мить, думка перенесла мене у цю ж таки крамницю (дивна випадковість!) у вже віддаленому минулому, ще задовго до нашої незалежності. Тоді тут була «Воєнная книга». Нас троє: господиня крамниці, якийсь поважний військовий і — я, що випадково зупи­нилась побіч нього (для виховної години треба було підібрати матеріал про «українських бур­жуазних націоналістів»). Військовий, гортаючи журнал «Октябрь», звернув мені увагу на «очень полезную информацию для воспитания». На те рипнули двері:

– Пані, у вас келєндарі є?

– Є, але російською. Вам дати?..

– Е нє, пані, не було в мене польскою, не було німецкою і рускою не буде.

Якийсь час ніхто не озивався. Я встигла гля­нути на гуцулку, що прийшла за календарем.

Була на ній плахта, з-під неї визирала білосніжна сорочка, кептар, бесаги через плече, а на голові – якось незвично пов’язана хустка. Як прийшла, так і вийшла, різко причинивши за собою двері.

– Видите, чем они дышат, – озвався, звернув­шись до мене, військовий, – как они нас не любят...

Я наче дар мови втратила. Спантеличило мене те акцентоване «нас». Виходить, я теж в обсязі того особового займенника – тримаю ж в руках уже придбану брошуру «Справжнє обличчя укра­їнських буржуазних націоналістів».

Вийшовши на вулицю, я вже не побачила тієї жінки, а так хотілося подякувати їй, ба, руку по­цілувати! Хтозна, може, це і була бабуся тієї Лесі, що на другому десятилітті нашої незалежності так довго шукала листівку своєю мовою.

Кришталович, із Содоморів, Марта (1929–2017) народилася в священичій родині в с. Кудирявці на Тернопіллі. Якийсь час навчалася в початковій школі сестер василіанок ЧСВВ у Львові. Після студій французької мови у Львівському університеті, аж до виходу на пенсію, вчителювала в Коломиї, куди скерували на роботу її чоловіка, випускника Львівської політехніки Романа Кришталовича. Творча праця з учнями, спілкування з їхніми батьками, активне громадське життя, особлива аура гуцульської Коломиї – все це дало багатий, цікавий матеріал, що чекав мистецького опрацювання. Писати, однак, почала пізно. Ця сумна нотка – у зворушливій назві збірки новел, образків, спогадів – «Заходжу подумки до вас...» Ця книжка – це власне є моя сестра Марта, її духовний портрет, який так точно висвітлився в її тілесному образі. Жаль, що сестра пізно почала писати, надто довго носила у собі такий тонкий у почуттєвих відгуках на довколишнє, такий великий душевний світ, що є часткою нашої спільної української душі, а водночас – лише її світ, неповторний, як неповторним є живий голос людини, її рухи, її усмішка – світло очей.

Андрій Содомора