Фраґменти

Зустрічі з колишніми учнями

­– О, Марто Олександрівно, добрий день! Я вас недавно згадував!

­– А при якій нагоді, Миросю? Вже стільки часу минуло...

– Знаєте, був кілька років на заробітках в Ні­меччині. Вивчив німецьку. А французьку, яку вчив у школі, майже забув. Не приходилось ви­користовувати. Працював водієм. І раз якось не­обережно опинився на території Франції, порушив кордон. Зупинив мене поліцейський і заговорив по-французьки. Тоді я так вас згадував... А разом з вами все, що тільки на голову прийшло, що за­пам’ятав: доброго дня, діти (bonjour, mes enfants), до побачення (au revoir), як тебе звуть? (comment t’appelles-tu?), мене звуть (je m’appelle...), яка сьогодні погода? (quell temps fait-il aujourd’hui?), подивіться через вікно (regardez par la fenêtre), ви­три дошку (efface le tableau), пиши на дошці (écris au tableau), відкрийте зошити (ouvrez vos livres), потім відспівав йому «Марсельєзу». Поки я те все розказував і співав, полі­цейський дуже уважно мене розглядав, потім сильно розсміявся, вже й не штра­фував мене, відповідним жестом дозволив їхати далі... Ви, Марто Олександрівно, врятували мене від великих неприєм­ностей! Щиро дякую! (merci beaucoup!).

* * *

На уроці

Під час уроку прочиняються двері:

– Возьміт мого хлопця, най посидит у вас на уроках.

– Ви із нашої школи?

– Та нє, ми переїхали із Яблунева. Пішов до директора, щоби записати хлопця до школи, а той подивився документ та й каже: ваш син вчив два роки англійску, а у нас французка. Хіба поговорите з вчителькою французкої мови, шо вона скаже. Возьміт, він добрий хлопець, вам не завадит. Сидів там два роки на англійскому, то най у вас посидит, то ніц, шо то французке, бо то всьо єдно польска...

* * *

На чергуванні

Велика перерва. На шкільному подвір'ї люд­но. Заклопотаний чоловік щось розпитує дітей, очевидь когось шукає.

Як чергова підходжу, цікавлюсь, кого саме шукає.

– Та Міська Семчука.

– У якому класі?

– Певні, у 5 або 6-ій...

– Знаю, що у сьомому є такий.

Підбігає до нас русявий хлопчик-підліток.

– О, то ти уже у семій клясі? Ти диви, ти коли так виріс?! – щиро дивується батько.

* * *

Зустрічі з колишніми учнями

Іде мені назустріч літній чоловік і замість привітання декламує по-французькому:

– Стук-стук-стук... – Toc-toc-toc...

–– Хто стукає в мої двері? – Qui frappe a ma porte?

– Зів’ялий листочок... – C’est t’une feulle morte...

– Доброго дня, Марто Олександрівно! Як тіль­ки відчую осінь, згадую той віршик, який ви нас навчили, – про зів’ялий листочок, що стукає у двері і проситься, щоби його впустили зігрітися, бо хо­лодно. Скільки років минуло, французьку зовсім не пам’ятаю, не придалася, а віршик залишився у пам’яті назавжди:

– ...Що бажаєте? – Que désirez-vous?

– Зайти до вас. – Entrer chez vous.

– Для чого? – Et pourquoi?

– Тому що холодно... – Parce qu’il fait froid...

Кришталович, із Содоморів, Марта (1929–2017) народилася в священичій родині в с. Кудирявці на Тернопіллі. Якийсь час навчалася в початковій школі сестер василіанок ЧСВВ у Львові. Після студій французької мови у Львівському університеті, аж до виходу на пенсію, вчителювала в Коломиї, куди скерували на роботу її чоловіка, випускника Львівської політехніки Романа Кришталовича. Творча праця з учнями, спілкування з їхніми батьками, активне громадське життя, особлива аура гуцульської Коломиї – все це дало багатий, цікавий матеріал, що чекав мистецького опрацювання. Писати, однак, почала пізно. Ця сумна нотка – у зворушливій назві збірки новел, образків, спогадів – «Заходжу подумки до вас...» Ця книжка – це власне є моя сестра Марта, її духовний портрет, який так точно висвітлився в її тілесному образі. Жаль, що сестра пізно почала писати, надто довго носила у собі такий тонкий у почуттєвих відгуках на довколишнє, такий великий душевний світ, що є часткою нашої спільної української душі, а водночас – лише її світ, неповторний, як неповторним є живий голос людини, її рухи, її усмішка – світло очей.

Андрій Содомора