Кришталович, із Содоморів, Марта (1929–2017) народилася в священичій родині в с. Кудирявці на Тернопіллі. Якийсь час навчалася в початковій школі сестер василіанок ЧСВВ у Львові. Після студій французької мови у Львівському університеті, аж до виходу на пенсію, вчителювала в Коломиї, куди скерували на роботу її чоловіка, випускника Львівської політехніки Романа Кришталовича. Творча праця з учнями, спілкування з їхніми батьками, активне громадське життя, особлива аура гуцульської Коломиї – все це дало багатий, цікавий матеріал, що чекав мистецького опрацювання. Писати, однак, почала пізно. Ця сумна нотка – у зворушливій назві збірки новел, образків, спогадів – «Заходжу подумки до вас...» Ця книжка – це власне є моя сестра Марта, її духовний портрет, який так точно висвітлився в її тілесному образі. Жаль, що сестра пізно почала писати, надто довго носила у собі такий тонкий у почуттєвих відгуках на довколишнє, такий великий душевний світ, що є часткою нашої спільної української душі, а водночас – лише її світ, неповторний, як неповторним є живий голос людини, її рухи, її усмішка – світло очей.
Андрій Содомора
– Скажіть, будьте добрі, а є у вас білило?
Господар крамниці, закінчивши розрахунок з покупцем, звернувся до мене:
– Є, Марто Олександрівно, дніпропетровське.
– А звідки мене знаєте?..
– Е-е-е, кого як кого, а вас я добре пам’ятаю, бо через вашу французьку був битий.
Поки «битий» відпускав чергового покупця, намагаюся його пригадати – чоловіка вже в літах, з сивиною; не відходжу, хотіла б довідатися, чому ж був битий через французьку. Подаючи білило, усміхнувся. І тут я згадала:
– Володя!.. Але, вибачте, прізвища вже не пам’ятаю.
– Той самий, Володя Ващук. Нема дива, що забули, бо вчився я у вас недовго, навіть не цілий рік. А скільки часу пройшло! Вже внука чекаю.
І знову полагоджує справу з покупцем, а я вже бачу не його, посивілого, а того, ким він був колись, – хлопчака-п’ятикласника. І то не за партою, як то звичайно пригадуються учні, а біля шкільної дошки. І не під час уроку, а на перерві: інші зчиняють галас на всю школу, бешкетують, а білявий Володя списує цілу дошку французькими словами, кольоровою крейдою виділяє буквосполучення, що творять один звук, приглядається до написаного, наче всміхається тим чудернацьким словам... Пригадую, як записувала йому в зошит і в щоденник п’ятірку за п’ятіркою.
– А пам’ятаєте, – наче вгадує мої думки, – як я мазав по дошці? Так мені та французька подобалася. Ще й нині писав би, коби-то ті роки вернути.
Я ж усе не прощаюся з Володею, бо ніяк не можу второпати, чому ж то він був битий, і то через французьку.
– Перші чотири класи я вчився на «три». Тато все приносили зі школи табель і якось сумно дивилися на мене, нічого не казали. А коли принесли табель за п’ятий клас, покликали мене і показують пальцем на п’ятірку з французької мови: «То шо таке?» – питають. Я втішився, думав, будут мене хвалити. Вже їм почав розказувати, що то за така мова – французька: пишеш три букви, а читаєш одну; на письмі слова окремо одне від одного, а читаєш – вони всі разом, гейби за руки взялися... «Ти мені голови не мороч, – перебили мене тато, – кажи, шо то таке!» – і показують на трійки зі всіх інших предметів. «Я тебе ніколи не бив, бо думав, шо ти дурний. Але як ти таке чуже і перекручене в носі можеш вивчити, то ти таки не дурний, йно лінивий, свого навчитисі не хочеш... Лігай!» Ой, попало мені тоді!..
– І як же та французька тепер?.. – цікавлюся по короткій мовчанці.
– Та яка там французька! Переводили мене три чи чотири рази з класу в клас, потрапляв щоразу в інші групи, до різних вчителів. А з восьмого класу в училищі сказали, що треба вчити англійську, бо французів не набралося на групу. І так пішло, пішло... Так мене, кажу вам, ще й нині гріє та французька... А всі ті фарби... Але най там! Ще зо два роки якось домучу – а там на пенсію.
08.12.2024