Листівка з Перемишля

Залізничний двірець

Пишу ці слова з Перемишля – колишнього австро-угорського міста, важливого залізничного центру біля кордону з Україною (всього 12 км), а віддаленого від Львова – лишень 80 км. Я тут із минулої суботи, і за ці дні вже декілька разів з'їздив туди і назад залізницею з Кракова. По дорозі я проїздив повз старі залізничні вокзали, побудовані австрійською владою ще до Першої світової війни (так, повністю погоджуюсь з Грабалем, вони безперечно свідчать про приналежність до Центральної Європи), і думав про те, що чим ближче до Перемишля, тим більше й справді відчуваєш війну. Повітря поступово наче згущується – у ньому висить дедалі більше розмов про війну, бачиш все більше подорожуючих, які прямують у бік Кракова – на захід, і менше у зворотному напрямку – на схід. В очах багатьох із них легко побачити розгубленість і переляк.

У Перемишлі, на головному залізничному вокзалі, ця атмосфера досягає свого апогею. Вистачить зайти у стару залу двірця, де, ймовірно, колись приймали ще Франца Йозефа у вересні 1880 року під час його подорожі Галичиною. Залізничну лінію Кароля Людвіка на той час вже було завершено, і з цієї нагоди було офіційно відкрито нову будівлю Головного залізничного вокзалу у Перемишлі, що дуже нагадує подібну пам’ятку архітектури схожого штибу у Трієсті, що за понад 1100 км звідси. Пригадую, якось на одному з форумів я знайшов колись стару листівку з Перемишля, датовану, ймовірно, 1901 роком.

„Grüße aus Przemyśl. Neuer Bahnhof. Pozdrowienia z Przemyśla. Nowy dworzec kolejowy. Вітання з Перемишля. Новий залізничний двірець”

Сьогодні через двірцеву будівлю переливаються натовпи. Хтось щойно прибув із кордону з Україною, хтось хоче поїхати далі, хтось чекає на можливість повернення в Україну (переважно чоловіки, але й чимало жінок також), хтось просто сідає і чекає, що буде далі. Остання категорія – переважно африканські та близькосхідні студенти з України, хоча навколо все більшає голосів, що це начебто «колишні» біженці, яких влітку та восени Лукашенка масово звозив до Білорусі і звідти направляв на кордон з Литвою та Польщею. Кажуть, що дехто з них зараз користуються можливістю, яку їм «створила» війна. Можливо, навряд чи зараз це може хто-небудь перевірити.

Війна

Війна спалахнула в сусідній з Перемишлем країні 24 лютого. Війна – це ключове тут слово. Про війну в Перемишлі говорять майже всі – не лише добровольці на залізничному вокзалі, які допомагають чим можуть і намагаються навести хоч якийсь порядок у цьому хаосі, котрий після третього дня перебування тут починаєш наче й розуміти і приборкувати, адже цей хаос регулюється своїми особливими правилами. Про це згадують залізничники в потягах і на платформах, касири на вокзалі, де також задіяно додаткових співробітників з переносними терміналами, які ефективно переміщаються в натовпі та видають безкоштовні квитки в усі міста Польщі для громадян України. Про це говорять таксисти, які майже в один голос замість прощання додають, що Путін – гівно і «хуйло», як його називають українці. Кажуть продавці мережі Żabka, котрі на дверях вивішують оголошення українською про безкоштовні булочки, йогурти та зупки для українців. Про це розповідає Гося, співробітниця салону мобільних телефонів біля вокзалу, на обличчі якої видно втому, коли розповідає про те, скільки сотень людей за останні дні звернулися до них по безкоштовні SIM-картки для українців. Про це каже Аґнєшка в одній з каварень старого міста, коли вже на вході зазначає, що зараз заклад не пропонує їжі, позаяк кухня повністю працює на потреби біженців – «ми все віддаємо кордону», – пояснює вона. Говорять мешканці різних польських міст, які приїжджають сюди з найвіддаленіших куточків Польщі – наприклад, Щецина чи Зеленої Ґури – як з Кракова, до якого менше трьох годин їзди, так з Ґданська, із Сілезії та Помор’я, всі вони прибувають тут, щоб запропонувати свою допомогу українцям, годувати, ночувати, допомагати, охороняти. Зрештою, говорить президент Зеленський, його чергові відеозвернення можна послухати, просто йдучи Перемишлем – наприклад, від вулиці Францисканської в бік вокзалу – з мобільних телефонів перехожих.

Слухаючи всі ці розповіді, не можу позбутись думки й про іншу війну, яка точилася на цих теренах понад 100 років тому, коли в Перемишлі стояв потужний австро-угорський гарнізон, а одна з найбільших фортець тогочасної Європи зазнала нападу російських військ. Я думаю про облогу Перемишльської фортеці, яка тривала 153 дні, – найдовшу в Європі за тодішню війну. Я думаю про те, чи тоді – у 1915 році – через цю ж двірцеву залу також прокотились натовпи людей, які тікали від війни. Тепер, через понад сто років, у ХХІ столітті, війна знову прийшла до Галичини. До Східної Галичини – де у Львові чи Івано-Франківську (колишньому Станіславові) мешканці щодня сходять до сховищ, чуючи сигнали тривоги та вивчають звички, необхідні для ведення бойових дій у місті та надання першої допомоги. Також до Західної Галичини – де залізничні вокзали вже не лише в Перемишлі, а й у Кракові вщент заповнені натовпами людей – переважно жінок та дітей, вигнаних з домівок війною в Україні. Історії цих людей водночас схожі й різні. Кожна з них – це трагедія однієї окремо взятої родини, людини, а водночас і трагедія України – країни, в гімні якої з гордістю перегукуються слова «Ще не вмерла Україна, ні слава, ні воля». Наприклад, історія жінки та її дочки, яку я зустрів у переповненому потязі з Перемишля до Кракова. З нашого міста, Сміли Черкаської області, до Львова ми їхали майже три дні, – розповідає жінка, яка разом із восьмирічною донькою їде до сестри в Лодзь. Кілька разів потяг обстрілювали, ми багато годин стояли посеред полів й чекали. Сказати, що вся довготривала подорож відбулася стоячи, це нічого не сказати про те, як відбувалася ця мандрівка. Жінка додає, що наступний етап подорожі – зі Львова до Перемишля – тривав майже 16 годин (80 км), переважно через довгі очікування на кордоні та тривалі перевірки.

У мами і дочки лише маленька ручна поклажа, дівчина обіймає плюшеву іграшку і тримає в руці улюблену книгу про Гаррі Поттера.

Зрада батьківщині в театрі

Маленька людська трагедія цієї сім’ї зі Сміли – це також трагедія Європи, не тільки нашої «малої» – центральної чи східної – а й усієї Європи, навіть якщо її «краща» частина все ж іноді вважає за краще думати, що це проблема «Сходу» континенту. «Схід», тобто ми – країни у вічній тіні Росії, для яких характерне хворобливе (на думку "Заходу") ставлення до історії та недолік (особливо в останні роки) демократії. Що ж, з цієї точки зору, що на думку декого на «Заході», може запропонувати Європі завжди чимось незадоволена Польща чи Литва, яка надто чутлива до своєї історії? Не так багато, як така велика Росія, – мабуть, думає багато хто на «Заході». Адже Росія – це «велика культура» – література, балет, Великий театр, гуманізм тощо.

Думаючи про театр, я гортаю останні новини про те, як 25 лютого директори кожного російського театру отримали офіційне повідомлення від Міністерства культури (мабуть, останнє слово треба було б писати в лапках, хоча б з поваги до дефініції цього слова) про заборону керівництву та акторам публічно висловлюватись про «ситуацію в Україні». У випадку, якщо заборона буде порушена, це буде розцінено як «зрада батьківщині». Дійсно, «велика російська культура» на практиці. Думаючи про гуманізм, я думаю про те, як 27 лютого в одній із лікарень Києва під обстрілом російських ракет загинули діти, серед яких шестирічний хлопчик і семирічна дівчинка. Про те, що в одному з мікрорайонів передмість Києва, де намагаються увірватись російські спецпідрозділи, загинула Поліна – учениця четвертого класу однієї з київських шкіл, які зараз використовують переважно як сховища під час вибухів. Її було вбито разом з батьками.

Царство брехні

Я думаю про брехню, яка лежить в основі функціонування режиму Путіна в Росії. Брехня, яка не має нічого спільного з культурою, чи гуманізмом, чи взагалі чимось реальним. Ми маємо справу зі своєрідним випадком заклинання реальності, яка стає реальною відповідно до дій тих, хто вірить у власну брехню. Брехня про те, що ніякої України «не існує» і немає української культури чи мови. Адже, згідно з ідеологією режиму брехні, все це «вигадали» понад сто років тому у Відні габсбурзькі інтриґанти лише для того, щоб «зашкодити вічним інтересам Росії». Занурюючись у свою брехню, росіяни навіть не ставлять собі питання, що, за цією ж перекрученою «логікою», вони самі, росіяни, нині воюють не з («неіснуючими», нагадую) українцями, а самі з собою – адже, на думку Путіна, вони ж «один народ». То що ж тоді зараз відбувається в Україні? Громадянська війна в Росії (якщо України «не існує»)? А може, «спеціальна військова операція», завданням якої є «підтримка» «народних республік» Донецька та Луганська? Звучить як шизофренія? Зовсім ні. Ласкаво просимо у світ фантазій, марень і брехні, створений сучасною державою фейків – Росією, яка фактично сама стала фейк-державою. У цьому світі Україну, за словами Путіна, «створив Ленін» після Першої світової війни (мабуть, вже після того, як її створили австрійці, не дивуйтеся цьому). Тимчасом Путін, навпаки, створив фейкову республіку Донбасу, населену неіснуючими фейковими «народами», чиї «права» нібито потрібно «захищати», бо їм начебто загрожує «ґеноцид», якого буцімто ці неіснуючі «народи» уявних «республік» зазнають від «нацистського режиму» (зрештою, неіснуючого, згідно з вищеописаною логікою Путіна) України, котру треба «денацифікувати» та «демілітаризувати».

Брехня – це правда, а правда – брехня. І щоб довести собі самім та всьому російському народу (той, що нібито «єдиний народ» з українцями, тобто теж не існує, якщо українці не існують – ви ще не погубились?), Путін наказує своїм військам бомбити житлові будинки в Києві та Житомирі, атакувати вдень і вночі Харків (у місті більшість жителів розмовляє російською, тобто, за іншою доктриною Путіна, вони «росіяни» – мабуть тому їх треба бомбити?), невгамовно намагаються захопити Маріуполь та загрожують містам практично по всій країні – від Дніпра до Карпат – ракетними ударами, обстрілювати потяги, котрі евакуюють людей із зон бойових дій на відносно «безпечний» захід України – до Галичини, Закарпаття, Буковини. Вбивати дітей і старих людей. Поширювати величезне людське нещастя, горе, яке неодмінно не викликає жодної іншої реакції, крім ненависті та рішучості боротьби з аґресором, що з кожним днем тільки зростатиме. І все це заради фантазії. Заради того, щоб довести всьому світу і собі, що фантазія – це насправді не фантазія.

Буханки хліба і коктейлі Молотова

Коли почалася війна, я був у місті Тампере, у Фінляндії. Вночі в місті температура опустилася майже до мінус двадцяти градусів, у морозному повітрі блідого північного світанку на щоглах перед готелем майоріли білі фінські прапори з блакитним скандинавським хрестом. Падав сніг, замети вкривали тихі вулиці міста, що щойно прокидалось від сну. Саме у цей час бомбили Київ.

Коли радянські війська бомбили Гельсінкі взимку 1939-40 років, СРСР подав світові своєрідний коктейль з брехні, нахабства, демонстрації сили та загарбницької війни. Все для того, щоб довести всьому світу, що фантазія, в ім’я якої розпочинається війна і атакується незалежна сусідня країна, нібито нею не є.

Чи знаєте ви, звідки пішла назва коктейлю Молотова? Це фінський винахід часів Зимової війни (фінською – Talvisota), названий «на честь» раднаркома закордонних справ В’ячеслава Молотова (тодішній еквівалент сьогоднішнього С. Лаврова).

30 листопада 1939 року Радянський Союз напав на Фінляндію, висунувши територіальні претензії до цієї сусідньої країни – на думку Совітів, державний кордон проходив тоді «занадто близько до Ленінграда», що нібито «загрожувало» національній безпеці Радянського Союзу, тому від фінів вимагалося, щоб вони добровільно погодилися перемістити його трохи далі на захід, віддати совітам полюбовно Карельський перешийок і дозволити створення радянських баз на островах у Фінській затоці (знайомий сценарій, чи не так?).

Оскільки фіни не погодилися «полюбовно», тож, не зволікаючи надто довго, совєти звинуватили «буржуазний режим» Фінляндії в аґресії проти Радянського Союзу і створили «прецедент» – тобто самі обстріляли свій власний прикордонний пост, у чому звинуватили «аґресивних» фінів. Водночас вони негайно розпочали наземне вторгнення і бомбардування Гельсінкі з повітря. За ці дії Ліга Націй (тодішня попередниця Організації Об’єднаних Націй) виключила Радянський Союз з цієї організації та ввела проти совітів торгове ембарґо. Молотов, виступаючи в штаб-квартирі Ліги Націй у Женеві, відкинув усі звинувачення в радянській аґресії як «брехливі», а у відповідь на питання про бомбардування Гельсінкі заявив, що радянські льотчики не тільки не бомбили фінську столицю, але навіть несли «братерську допомогу», мовляв, вони просто «скинули буханки хліба голодуючим фінським пролетарям, які перебувають під гнітом буржуазного режиму».

Фіни, які швидкоруч організували територіальну оборону на сході в умовах нестачі боєприпасів, що гостро відчувалася на початку війни, почали виробляти саморобні бойові засоби – горючу рідину, розлиту в скляні пляшки, – і використовувати їх у боротьбі зокрема з радянськими танками замість ручних гранат – мовляв, це всього лишень подяка за "буханки хліба Молотова", а фіни просто прагнуть таким чином почастувати росіян "коктейлем". Звідси й назва "коктейль Молотова".

Зимова війна закінчилася 13 березня 1940 року. Фінляндія захистилася, але втратила частину своєї території, зокрема Східну Карелію та четверте за величиною місто Війпурі (Виборґ), яке й досі окуповано Росією, включаючи всю зайняту під час війни Східну Карелію. Понад 400 тисяч жителів Східної Карелії були змушені втекти углиб країни та втратили свої домівки. У війні загинуло понад 25 тисяч фінських вояків, тоді як втрати на радянському боці були величезними, становили від 120 тис. до 170 тис. – точна кількість навіть невідома. Більшість із них просто замерзла через те, що радянське командування не забезпечило їх належним зимовим одягом, спорядженням, транспортом та відповідними умовами таборування, хоча війна велася посеред фінської зими при температурі до -40°C. Фантазія зіткнулася з реальністю, роль якої в даному випадку зіграла сувора зима та так характерне для росіян нехтування власними людськими ресурсами.

Коли я швидкими темпами долав відстань між Тампере та Перемишлем – літаком до Риги, а потім до Вільнюса, автобусом до Варшави, потягом до Кракова та Перемишля – всюди на своєму шляху я зустрічав українців, чоловіків, які поверталися додому. Битися. Не заради фантазії. Тільки реальности, котру створює свобода, а не брехня.

Дзе же тота проста дражка, з Перемишля та до Львова...

Коли я пишу ці рядки, вже кілька днів як я тут, у Перемишлі. Це місто, про яке я найчастіше думав (і писав) раніше переважно в історичному контексті, сьогодні, на жаль, воно знову переживає історичні моменти.

Війна триває вже майже тиждень. Кожного дня я приходжу на Головний двірець, їжджу по різних прикордонних переходах, веду десятки розмов, зв’язую людей, яких я раніше майже не знав, з людьми, яких я взагалі ніколи не знав й не бачив. Кожного дня бачу людське горе, але й детермінацію, надію. Це додає сил. Допомагаю чим можу. À la guerre comme à la guerre. Кожен повинен бути на своєму місці і робити те, що він вважає правильним, і те, що він робить найкраще, сподіваючись, що це принесе певну користь іншим.

Кожного дня я думаю про такий близький кордон, який тепер розділяє світ, досі ще «вільний» від війни, що ведеться заради великої ілюзії від світу величезності людського нещастя. Я думаю про Львів, котрий віддалений ледь за 80 км, про Київ, котрий невпинно бореться, майже обложений Харків і про всі міста в Україні, які захищають звичайні хлопці, такі як Василь, котрий їхав зі мною з Вільнюса до Варшави, який кинув усе, кинув роботу в Норвегії та потягами, літаками та автобусами повертався додому, раз у раз телефонуючи по дорозі друзям, які мали забрати його з польського кордону поблизу Любліна.

Спостерігаю за натовпом на вокзалі в очікуванні невідомого, коли має прибути (або не прибути) потяг до Львова. Юлія – струнка, приблизно тридцятирічна блондинка – вже три дні в дорозі, повертається з Іспанії. Чому повертається? Її очі розширюються, коли вона чує це запитання. Там моя родина, там моя країна, я маю бути там. За потреби запишуся в територіальну оборону чи на медичну допомогу. Її слова, як і слова багатьох інших Українок та Українців (думаю, правильніше було б писати ці слова з великої літери, так, як назви національностей пишуться польською), підтверджують, що в зіткненні реальності та фантазії неминуче має переважати реальність.

Іду Францисканською вулицею в бік Ринкової площі, на розі якої стоїть (а точніше, сидить) пам’ятник бравому вояку Швейку, який на сторінках роману Гашека нібито бував у місті і навіть сидів тут, у Ц.К. військовому арешті. Переходжу міст через річку Сян, прямую до дільниці на іншому березі, котра називається Засяння.

У голові в мене лунають слова русинської пісні, яку колись згадував мені Микола Шанта, русинський письменник із Воєводини. «Дзе же тота проста дражка, з Перемишля та до Львова...»

Де зараз той прямий шлях із Перемишля до Львова... Одна з найдовших вулиць міста, що веде до прикордонного переходу в Медиці, називається Lwowska – Львівська.

Над Сяном

З іншого берега я дивлюсь на панораму старого міста – замкову гору, вежі римо-католицького та греко-католицького катедральних соборів, костел св. Марії Магдалини, фасади старих австрійських кам'яниць на березі річки. Я думаю про нелегку історію польсько-українського сусідства в цьому місті, як давню, так і сучасну. Пригадую також, що восени 1939 року, коли СРСР через два тижні після нападу Німеччини також вторгся до Польщі, Перемишль був єдиним містом, котре кордон розділив між двома (тоді ще дружніми одна до одної і союзними) державами. Нацистська Німеччина – за підтримки та за участю СРСР – тоді розв'язала світову війну в ім'я великої ідеї, яка – як і всі великі ідеї – невдовзі виявилася ілюзією. В ім’я цієї ілюзії, врешті-решт, загинули мільйони людей.

Кордон між радянським і німецьким секторами в тодішньому розділеному місті проходив по річці Сян. Із Засяння, колишнього берега, що належав до «Рейху», я дивлюся на сецесійні кам’яниці на колишньому «радянському» березі. Я думаю про те, яким примарним і короткочасним виявився цей кордон, створений в результаті «вічної» дружби між нацистською Німеччиною та Радянським Союзом на основі знаменитого пакту Молотова-Ріббентропа. Так, саме того Молотова, котрого уважний читач запам'ятав заради його вигаданих неіснуючих «буханок хліба» і «коктейлів», які сьогодні вчаться мішати мешканці українських міст, саме так, як це робили фіни взимку 1940 року.