— Сліха! Сліха! — вигукувала жінка у великому помаранчевому береті та блакитній куртці, все ще намагаючись якось зайти в автобус і запхнути туди дві свої валізи — одну більшу, досі зі захисною плівкою, якою обгортають багаж на летовищах, й одну меншу, котра, мабуть, слугувала їй за ручну поклажу, водночас тягнучи за собою ще й двох дітей — семирічну на вигляд дівчинку та хлопця-підлітка.
Цілий день дощило, тож на зупинці було мокро, сіро й похмуро. Маленький червоний автобус марки Isuzu «першого» маршруту з летовища на залізничний вокзал був заповнений вщент — пасажири з величезними валізами займали весь вузький прохід до задньої частини салону і з останніх сил намагалися знайти собі місце в цьому невеличкому клаустрофобному просторі. Мокрий набряклий одяг посилював відчуття тісноти та дискомфорту всередині автобуса і повільно парував, наповнюючи тісний простір своєрідним запахом, а просочені дощем і запотілі вікна обмежували видимість ззовні.
— Сліха! Excuse me! Iзвініцє! — жінка подвоїла свої зусилля і тепер напирала всім тілом, намагаючись проштовхнути далі всередину автобуса двох хлопців, що стояли біля самих дверей, тримаючись за поручні та ледь утримуючи всередині валізи, на котрих ще досі видніли багажні наліпки Turkish Airlines.
Врешті-решт змагання жінки в береті з автобусом увінчалися перемогою — обидві валізи, двоє дітей і вона сама опинилися всередині транспортного засобу, двері якимось чином таки зачинилися, й автобус рушив у дощ.
«Ну вот, паєхали», — сказала вона дітям, рукавом куртки витираючи з мокрого чола краплі дощу. Дівчина мовчки споглядала крізь скло дверей, намагаючись розгледіти щось у темряві, що щільно оточувала автобус, яку зрідка освітлювали спалахи вуличних ліхтарів, реклам, яскраві вогні багатоповерхового паркінґу та інші джерела штучного світла.
Дівчинка була худенька, струнка, її волосся було заплетене в дві тоненькі коси, а на носі в ритм їзди стрибали окуляри в круглій тонкій оправі.
Хлопець був вищий від неї на голову, він власне зняв з чола мокрий від дощу капюшон, провів рукою по обличчі й запитав у жінки, чи їм далеко їхати.
«А знаєте, востаннє я тут була... хммм... навіть не знаю, скільки років тому», — відповіла задумливо жінка в береті.
— У будь-якому разі, ми повинні доїхати до кінця, вийти на останній зупинці — там буде вокзал, де ми сядемо в потяг.
Вона говорила російською з відчутним трохи своєрідним акцентом.
Хлопець вислухав, кивнув і коротко виклав почуту інформацію дівчині гебрайською.
Дівчина мовчки хитнула головою і продовжила дивитися крізь скло.
Автобус круто повернув, пасажири терлися один об одного — їм просто нікуди було впасти — тримаючись за валізи та поручні. За вікнами з темряви грудневої ночі виринула блискуча будівля IKEA, випромінюючи цілий потік світла та розвиднюючи все навколо.
Пасажири поступово звикли до незручних умов подорожі, тому тісний простір почав дедалі гучніше заповнюватися діалогами, жартами, коментарями, з яких незабаром стало зрозуміло, що майже половина пасажирів червоного автобуса Isuzu щойно прилетіла літаком з Ізраїлю, а незабаром більшість із них планує продовжувати подорож далі до Білорусі, позаяк кордон із цією країною був зовсім поруч. Власне з цією метою вони і їхали на залізничний вокзал, де всі мали сісти на вечірній швидкісний потяг до Мінська.
Решту пасажирів автобуса становили білоруси, котрі прилетіли до цього міста різними рейсами з різних куточків Західної Європи, але всі подорожували в одному напрямку і з тією ж метою.
Одна жінка, одягнена у велику пухку куртку і замотана у шарф або хустину, котру обмотала собі навколо голови, намагаючись таким чином захистити свою вражаюче високу зачіску від дощу, розповідала комусь поруч із нею, невидимому за спиною величезного чоловіка у джемпері з капюшоном з написом великими літерами TRUST ME, що персонал у багажному відділенні летовища носив святкові шапки (вона вжила словосполучення «дзєдмаразовскіє шапки, такіє, знаєте, как на Западє»), і взагалі все це виглядало дуже кумедно (вона вжила словосполучення «прікольниє»).
Пан TRUST ME, зі свого боку, розповідав комусь невидимому поруч, як якийсь Цві-Льова робив якісь шахер-махери зі страховими полісами в Ашкелоні, і в результаті якийсь Славік цілком добре на цьому вийшов, але ось якомусь Сьомі вже зовсім не пощастило. Невидимий співрозмовник, ховаючись за його могутньою спиною, ствердно відповідав, що, звісно, так це вже буває, коли хтось комусь занадто довіряє і вплутується «в такі схеми»; однак, продовжував він, знай, друже, що білоруські митники — це справжні звіри, котрі витрусять з людини душу ще до того, як вона встигне озирнутися, тому він радить TRUST MAN-ові мати це на увазі та бути обережним, особливо з цією тааакою великою валізою.
* * *
На зупинці на перехресті Лієпкальніс я нарешті вийшов — насамперед заради того, аби вдихнути свіже повітря в легені, позаяк стояти в автобусі далі здавалось уже майже неможливим. На якусь коротку мить я побачив обличчя дівчинки, приклеєне до скла дверей автобуса. Вона трусонула косами, і мені здалося, що вона махає мені рукою, наче на прощання. Але, скоріш за все, це було оманливе, навіяне суцільним дощем та туманом враження, адже вікно було мокре та запітніле, а загальна видимість дуже погана — зрештою, навіщо їй було махати мені рукою.
По той бік перехрестя яскраво світився торговельний центр «Maxіma», а дорогою вздовж його будівлі вишикувалося чимало автомобілів, утворюючи довгу чергу, кінець якої зникав десь у темряві і повільно сунув у бік білоруського кордону.
Тим часом за спиною в мене височіла тінь досить високого пагорба, котрий за звичайних природних умов у цю пору року та в кліматичній зоні, до якої належало місто, був популярним місцем для місцевих зимових розваг. Нині силует вимкненого витяга ледь проглядався десь у темряві, котра поглинала схили гори, а на щоглах на її вершині сумно звисали мокрі, наче ганчірки, прапори.
З навісу на автобусній зупинці вийшла темна постать і несміливим кроком, хитаючись і розгойдуючись на всі боки, повільно рушила вперед, балансуючи на межі тротуару та узбіччя. Вантажівка, яка щойно проїхала, щедро залила хідник фонтаном холодної та брудної води з величезної калюжі, тож чоловік не втримав рівноваги і впав на дорогу. Краєм ока, якимось шостим відчуттям вловлюючи рух і спалах світла, я скочив у напрямку хитаючогося і стрімко притягнув його до себе за мокрий рукав куртки. При цьому я послизнувся і з гуком впав на бік, боляче вдаривши коліно. Хитаючийся за інерцією попрямував за мною, але автомобіль, що винирнув із темряви, зачепив його бампером, тож він підскочив від удару, полетів уперед і гепнувся до іншої брудної калюжі на тротуарі.
Я повільно підвівся, масажуючи коліно, і побачив перед собою червоні задні світла автомобіля, що зникав у темряві попереду. Паморочилася голова, в очах мерехтіли кольорові плями, розгледіти та запам’ятати марку автомобіля чи номерний знак у темряві було неможливо. Я тихо вилаявся і почовгав до постаті лежачого чоловіка.
— Гей, чоловіче, ти живий?
— Муммррр иии гиии aaaaa, — пробурмотіла фігура.
— Гаразд, значить, живий.
Я витяг з кишені телефон, який тут же вислизнув з мокрої долоні й полетів у темряву. Я нахилився, майже наосліп шукаючи навколо, нарешті намацав і підняв апарат з мокрого асфальту, потім зробив крок до ліхтарного стовпа, трохи ближче до перехрестя. У світлі я побачив, що екран телефону покрився павутиною тріщин. Я знову вилаявся, цього разу вголос.
Після кількох спроб я все ж зміг увімкнути телефон і зателефонувати за номером 112.
— Я хотів повідомити про ДТП, потерпілий чоловік. Ні, я не винуватець, ні, я не пив, я не знаю, який його стан, він живий, так. Добре, чекатиму.
Потім я повернувся до чоловіка, котрий все ще лежав на тротуарі, і спробував підняти його. Це було нелегко, бо він був геть мокрим і дуже важким. Тим часом під’їхав наступний автобус, і на зупинці вийшли кілька пасажирів. Я бачив, як вони байдуже і зневажливо дивилися на мої старання, я бачив обличчя однієї жінки, котра стиснула губи і відвела погляд убік, якийсь хлопець із поліетиленовим пакетом у руці глузливо посміхнувся, за мокрою шибою промайнув сердитий погляд водія, коли він зачинив двері і рушив з зупинки.
Мені якось вдалося таки підняти чоловіка і посадити на лавку на зупинці.
— З тобою нічого не трапилося? Все гаразд?
Він підняв голову і подивився на мене розгубленими мутними очима. Від нього було чути сильний запах алкоголю.
«Ииииииии», — відповів він, якщо можна це було назвати відповіддю.
«Отже, так ми собі поговорили», — сказав я швидше сам до себе й сів поруч нього на лавці, тримаючи його за лікоть, щоб знову не впав.
Так ми собі сиділи мовчки і дивилися — я, маю на увазі, дивився, за Хитаючогося не можу гарантувати — на веселі вогні супермаркету «Maxіma» попереду і проїжджаючі машини, автобуси, вантажівки, цілий ряд транспортних засобів, що прямували у напрямку білоруського кордону. На будівлі «Махіmи» сяяли різдвяні прикраси — кілька величезних золотих дзвоників, перев'язаних червоною стрічкою, бородата голова Миколая, неоновий напис із досить абсурдним гаслом «Різдвяне Різдво!» та інші подібні речі.
Незабаром приїхала швидка, а за нею екіпаж патрульної поліції.
— Це ви повідомляли про аварію? Де постраждалий?
— Так, я. Тут поруч, — я показав на Хитаючогося. Моя рука вже вся опухла і боліла від утримування його в сидячому положенні.
«Буууу.... ххх... сиии... уоззззііі...» — пробурмотів Хитаючийся.
— П’яний, – коротко прокоментував сержант поліції і нахмурився.
— П’яний, — кивнув лікар у помаранчевій куртці зі світловідбивачами.
Я знизав плечима й узагальнив ситуацію кількома реченнями.
— Вам доведеться поїхати з нами, — зі ще більшим невдоволенням сказав сержант і показав на поліційну машину.
— Чому?
— Ви свідок інциденту, — зітхнув він.
— Завжди така собача робота, і саме на Різдво, — пробурмотів він, звертаючись, мабуть, до свого колеги.
Двоє рятувальників взяли Хитаючогося попід руки і повели до карети швидкої допомоги.
— З ним все добре? — кинув я їм услід.
Один із медиків обернувся до мене.
— Йому дуже пощастило. Особливо враховуючи, що він геть п’яний. Його дoбряче потовкли, але кістки не пошкоджені і кровотечі немає.
— Не міг навіть Різдва, така його мати, дочекатись, вже нажрався як зюзя, що за люди, — сплюнув другий рятувальник.
— Сідайте, будь ласка, — поліціянт вказав мені на відчинені двері патрульної машини.
— Бууух сєєє рооодззії¹... — почув я раптом в себе за спиною. Це Хитаючийся біля автомобіля швидкої намагався співати.
— Нічого собі, — засміявся рятівник. — Залазь хутчіш всередину, ти, коляднику! Буде тобі сьогодні свято!
Дверцята машини зачинились.
Я сів у патрульне авто, ми рушили вулицею вниз у бік православного цвинтаря, проїхали його, потім ще й цвинтар Расу², прямуючи в бік старого міста.
Я помітив погляд поліціянта в передньому дзеркалі. Запитально глянув на нього.
— І вам хотілось усім цим займатися? — запитав він.
— Що ви маєте на увазі? Чоловіка збила машина.
— Але ж він п’яничка, хіба ви не бачили?
— Що, на вашу думку, я мав зробити? Що б ви мені запропонували?
— Я нічого не пропоную, — коротко відповів поліціянт і відвів погляд.
* * *
Не минуло й години, як я вийшов із будівлі відділення поліції й нарешті перевів подих. У колінному суглобі все ще пульсував слабкий ритмічний біль. Найцікавіше, що ні під час опитування, ні під час подій на зупинці мене ніхто навіть не запитав, чи зі мною все гаразд. Що ж.
Дощ трохи ослаб, тепер він висів у повітрі як марлева заслона, наче густий туман. Я попрямував до будівлі ринку Галє³, а потім вулицею Базілійону⁴ у напрямку до Oстрої Брами.⁵ Вулиці були зовсім порожні. Арку брами прикрашала гірлянда сяючих вогнів, але в проході самих воріт не було нікого — мабуть, у жебраків сьогодні також вихідний, подумав я. Коли я пройшов крізь арку, то розвернувся і підняв голову. Каплиця над брамою яскраво сяяла в темряві — класичний трикутник тимпанону, у глибині під словами Sub Tuum Praesіdіum Confugіmus⁶ — свята ікона. Над вузькою вулицею, що в цьому місці була обмежена бічною навою костелу св. Терези та каплиці Поцєя праворуч і низькими, переважно з 18 століття будівлями, за фасадами яких ховалися маленькі таємничі подвір'я ліворуч, світилися цілком химерними вогнями різдвяні декорації.
Я пройшов повз темну Василіянську браму ліворуч, поруч з нею чорніла глибина арки, що вела до подвір’я пабу The Portobello; навісний замок, яким зазвичай замикали металеві ворота, що вели на подвір’я, тепер вільно звисав на ланцюгу, а ворота було прочинені. Я увійшов у арку і ступив у темний двір. Популярне і зазвичай дуже галасливе місце, особливо теплими літніми вечорами, тепер бриніло порожнечею та меланхолією. Десь із сусідніх двориків було чути звуки мелодії — хтось грав на клавесині, здається Моцарта, хоча я можу помилятися. За товстими середньовічними стінами ліворуч тихо спало зимовим сном сусіднє подвір’я колишнього (і теперішнього) монастиря Василіянів. Hic natus est Conradus⁷. Ну, принаймні, так це все якось виглядало.
Я повернувся на вулицю — вона якось зовсім неприродно була залита таким дивним жовтим світлом, мокра й геть порожня. Будівля філармонії ліворуч була освітлена, ніби заради прем’єри у Віденської Staatsoper, але — так само абсурдно, як і вся вулиця — мертва, без ознак життя. Поруч не було жодного живого духу, лише на маленькій площі перед філармонією стояла відлита з бронзи статуя лікаря, також відомого як патріарх незалежності країни та одного із співзасновників Першої республіки⁸, пам'ятник спливав дощем. Хтось пов'язав йому на шию теплий шалик. Шалик, як і все довкола, наскрізь просяк дощем.
Я пройшов повз турецьке посольство (будка охорони була порожня й темна) і, не дійшовши до Ратушної площі, увійшов у вестибюль готелю «Асторія». Це був єдиний чинний заклад, де можна було сподіватися на ковток чогось освіжаючого та міцнішого в цьому місці і в цю годину. Святвечір висів у повітрі, весь у дрібному дощику, у темряві, мряці, порожніх вулицях, неприродних світлах будинків і порожнечі вулиць і дворів — мені справді відчайдушно було треба чогось освіжаючого й міцнішого просто зараз у цьому місті, яке тимчасово вимерло в очікуванні народження Спасителя.
Дівчина за барною стійкою налила мені пива, і я сів із склянкою в руці за столик у кутку, звідки був вид на фасад костела св. Казимира попереду, а ліворуч від ратуші виднівся фрагмент площі з примарною ялинкою в середині.
Всередині було майже порожньо, лише двоє чоловіків сиділи біля бару, розмовляли російською та замовляли горілку Grey Goose, чомусь особливо підкреслюючи назву напою та стукаючи денцями келишків об стільницю після кожного тосту. Трохи далі, в глибині, сиділа невеличка група, які теж розмовляли російською, замовляли «гликвайн» (як вони це називали) і темне пиво, про щось сперечалися, до мене долітали лише окремі слова.
— Раждєство... панімаєш... Ета католікі, нічьо ти ні панімаєш... А завтра... ми пайдзьом... Вот увідзіш...
Дівчина принесла склянку попередньо замовленого Bushmіlls з льодом і солоними горішками і поставила переді мною.
— Веселого Різдва, — сказала вона, всміхаючись.
На її значку було написано – Sіlvіja.
У цей момент з дощу назовні всередину увійшла пара — він і вона. Обидва були в теплих зелених куртках, а на шиї замість шарфа носили так звані арафатки. Дівчина мала довге темне пряме каштанове волосся і проникливий темноокий погляд. Хлопець мав борідку двотижневої давнини, кучеряве чорне волосся і, як виявилося після того, як він зняв куртку, золотий ланцюжок з хрестиком на шиї.
Вони сіли біля вікна. Сільвія пішла до них.
Я дивився на зачинені двері костелу Святого Казимира перед собою. Незабаром вони відкриються і через них увійдуть люди, щоб відсвяткувати народження Христа.
Тим часом Сільвія вже поверталася з бару до пари з арафатками, поставивши перед ними на стіл замовлені напої.
— Where are you from? – запитала вона, всміхаючись.
Дівчина глянула на неї своїми темними пронизливими очима, підвівши голову, великі круглі сережки на її вухах затремтіли.
— З Палестини, – відповіла вона також англійською, роблячи наголос на цьому слові.
— Он як. Можливо, з Вифлеєма?
— Майже.
— Там дуже красиво. Я б хотіла колись поїхати туди і бути там на Різдво, — мрійливо замружила очі Сільвія.
— Нехай колись ваше бажання здійсниться, — відповіла дівчина.
Потім крізь двері ввійшла інша група мандрівників у пошуках теплого і сухого місця, де вони могли б зігрітися, щось випити. У барі Astorіa робилося вже не так затишно.
Я допив свій віскі, одягнув досі ще мокру куртку і вийшов на вулицю.
Трохи постояв, не замислюючись та дивлячись на ратушу, потім повернув ліворуч і пішов у бік вулиці Всіх Святих.
На розі вулиці, присвяченої Всім Святим, якраз біля костелу Всіх Святих — котрий так само, як Св. Казимира чи інші церкви був досі зачинений — я побачив Його. Він стояв у світлі ліхтаря неподалік і дивився на небо. Я не знаю, що він хотів там побачити, крім крапель дощу, які падали йому прямо на обличчя. Він був одягнений у старе сіро-зелене військове пальто, яке здавалося німецьким, з часів давньої Холодної війни і, можливо, бундесверу, якщо навіть не вермахту, і мав на голові круглу сіру фетрову картвельську або, іншими словами, грузинську шапку, прошиту зверху нитками на хрест. Кучеряве, мокре від дощу волосся спливало з-під шапки на шию, а худе витягнуте обличчя закінчувалася бородою, в якій у світлі ліхтаря блищали краплі дощу.
Коли я проходив повз, Він широко розставив руки — на долонях мав в’язані рукавички без пальців — ніби хотів мене обійняти.
Я поглянув на нього. Він широко всміхнувся, але нічого не сказав.
— Are you ok? — запитав я його, не знати чому англійською.
— Oh, yeah. Просто чудово, — відповів Він і всміхнувся ще ширше.
Ми стояли один навпроти одного під дощем на маленькому острівці, утвореному світлом ліхтарного стовпа, оточеного темрявою, і дивилися один на одного.
Я опустив погляд і побачив, що на Його ногах були старі зношені бордові мартенси.
— Ах, яка ніч! — ствердно запитав Він, коли я знову підняв очі й поглянув Йому в обличчя. Його очі були світлі й сяючі. Краплі з підборіддя повільно скочувалися вниз і падали на старий шалик бордового кольору, намотаний на комір військового пальта.
— Хм, ну... так... Просто цей дощ...
— О ні! Дощ чудовий!
— Тоді у Вифлеємі, — після короткої хвилини мовчання Він значущо підняв пальці на правій руці, — також був дощ, — сказав він мені й змовницьки підморгнув.
— Хм... можливо. Це дійсно скоріше міг бути дощ, а не сніг, — подумав я, а, можливо, й сказав вголос.
— Власне, саме так! — Він голосно зрадів, ніби читав мої думки.
Я чекав, що він скаже щось інше, але він мовчав і знову дивився на небо.
Я знизав плечима і пішов далі.
— Гей! — покликав Він за мною, коли я був уже майже на іншому кінці вулиці.
Я повернувся. Він все ще стояв на розі під дощем, на маленькому острівці, що його утворювало світло вуличного ліхтаря.
— Щасливого Різдва! — вигукнув він.
— Щасливого! — автоматично відповів я.
Я знову обернувся за кілька кроків, але на тому місці вже нікого не було.
Далі падав рясний дощ.
* * *
25.12.2019, Vіlnіus
Nіkodem Szczygłowskі
знимки автора
_______________________
¹ Bóg się rodzi (Бог ся рождає) – одна з найпопулярнiших традицiйних польських колядок, вважається, що її текст був написаний у 1792 р. вiдомим поетом Францiшеком Карпiнським.
² Вiдомий iсторичний цвинтар у Вiльнюсi, заснований у 1801 р. (лит. Rasų kapinės, польськ. Cmentarz na Rossie)
³ Один із найстаріших критих ринків у Вільнюсі, відкритий у 1906 (лит. Halės turgus).
⁴ Bazilijonų g. – вулиця Василiянська, названа на честь греко-католицького ордену св. Василiя.
⁵ Остра брама, або Ворота світанку (лит. Aušros Vartai — Брама світанку) — міська брама в Старому місті у Вільнюсі, в готичному стилі, побудована у 1503–1514 роках. Разом із прилеглим до неї фрагментом оборонного муру становить єдиний залишок старих фортифікацій міста, є кінцем Остробрамської вулиці. З внутрішнього боку брами знаходиться збудована у 1829 році класицистична Остробрамська каплиця з Остробрамською іконою Божої Матері.
⁶ Sub Tuum Praesidium Confugimus (лат. На твій захист уповаємо) – напис на тимпанонi каплицi Остроī Брами, звернення до Матерi Божоī.
⁷ Gustavus obiit hic natus est Conradus (лат.) — тут народився Ґустав й народився Конрад — вiдома цитата твору Адама Мiцкевича «Дзяди, частина III», дiя котроī вiдбувається у колишньому монастирi василiянiв у Вiльнюсi, в котрому пiд час судового процесу Філоматiв був ув'язнений й сам Міцкевич.
⁸ Мається на увазі Jonas Basanavičius (1851–1927, Йонас Басанавічюс) – литовський історик, фольклорист, публіцист, громадський діяч, лікар; патріарх литовського національного відродження. Перша Республiка – мається на увазi тзв. Перша Литовська Республiка (1918–1940)
25.12.2021