Про ворону

Мама повернулася з поїздки й розповідає:

«Браму ледво відчинила. А ключ до хати

на тому місці – тільки більше поіржавів.

А що в тебе?». Вона їздила дивитися

на нашу родинну хату, що порожніє вже

біля двох десятків років.

«У мене, – кажу – океан змінив колір, а так –

то перекладаю Карвера». Мама відповідає,

що океану ніколи не бачила, а про Карвера –

не чула. «Океан, – кажу, – не поміщається в оці,

а Карвер – американський прозаїк і поет».

«Не вигадуй, – каже мама, – вічно ти щось вигадуєш».

Я уявляю, що їхала вона не через Чортків,

бо через Бучач – краща дорога, не так розбита

вантажівками. Тоді вона підійшла до брами.

Ні, спочатку, мабуть, узяла свою палицю,

бо встигла сказати, що насіння акацій,

що злітало з протилежного боку дороги

проростало по оборі. «Виросли, – каже, –

мені по пояс». «А що з загорожею? – питаю.

«Та, – каже – усе завалилося й нема з ким

домовитися: ті, хто на фронті – на фронті,

а хто залишився – переховуються. Розумієш,

війна. «Розумію, – кажу, – що війна».

«Але усе решта на місці? – питаю маму.

«Та куди воно подінеться? І Горб-Долина,
і Та Гора, і Джуринка, і все-все, що було

нашим усе – на місці, не хвилюйся. І накривка

неба, і стончка Джуринки, і запахи спаленого

бараболиння і війна». І мама зітхає.

«Хочеш, – кажу, – прочитаю тобі той переклад?»

«Довгий?». «Ні, кажу короткий. Називається “Ворона”».

«Про ворону?». «Так, – кажу – про ворону». «Про звичайну ворону?»

«А чого ти дивуєшся?» «Та поки їхала – то вздовж

посадки перед дорожнім знаком ворони

ходили по дорозі й визбирували зерно».

День після того розмовляю з приятелем

дитинства «Поїду, – каже, – обрізати акації».

Він так, як і моя мама, рідко навідується до родинних місць.

Мабуть, пам’ятає голос Джуринки,

полинові запахи глиниськ, ластівок перед дощем,

наші дитячі мандри і купання в річці, –

тому який хосен часто навідуватися,

якщо усе носиш в пам’яті, як коробку сірників,

про всяк випадок? «Половина хатів, – каже, – порожні.

Ковалишина – завалилася. Старий клюб – завалився.

А що в тебе? – питає. «Та переклав вірш Карвера».

«Що за вірш?». «Про ворону». «Про звичайну ворону? –

дивується. «Так, – відповідаю, – хіба вороні не місце в поезії?».

«У тих акаціях – зізнається, – стільки воронячих гнізд».

Я уявляю як пилкою він різатиме вузлувате

гілля. Як падатимуть долі воронячі гнізда,

як тягтиме їх до шопи, бо придадуться на розпал.

Навесні ворони знову моститимуть гнізда,

але не в акаціях. Знайдуть, мудрагелі, собі інші дерева.

Нестимуться самки. Відкладатимуть в гнізда,

наче вимащені в глині, подовгасті яйця,

а влітку уздовж лінії горизонту летітимуть

зграями убік Пожежа. «А, може, тому що війна, –

сказала мама, почувши переклад, –

так багато у нашому небі вороння?»