«Контрасти»: метаморфоза значень

Закриття ювілейної едиції фестивалю «Контрасти»: метаморфоза значень

«Контраст — гостро виражена протилежність» — це загальновідоме твердження, яке я вирішила нагадати собі перед початком концерту у Львівській національній філармонії ім. М. Скорика, адже нам, людям, інколи варто поновлювати для себе звичайні істини, аби слова не почали втрачати свого сенсу або ж набувати фальшивого.

Щойно ти розумієш, про що ця горстка букв — одразу підсвідомо шукаєш, що у твоєму житті може бути нею окреслене. І власне слово «контраст» є найточнішим описом теперішньої ситуації українців, зокрема львів'ян, які мають можливість занурюватися в буденне, оманливо довоєнне життя, проте миттєво, щойно пролунає сповіщення повітряної тривоги, або з’явиться трагічна новина у стрічці — повертаються в несправедливу болючу реальність. Подібно було і 6 жовтня: сидячи в залі Львівської філармонії, я стурбовано читала добірку невтішних новин і трепетно очікувала на заключний концерт 30-ї едиції міжнародного фестивалю сучасної музики «Контрасти».

Контраст на «Контрастах»

Почнемо не з музики, а з її споживачів. Прикро, але насамперед так звана «гостро виражена протилежність» була помітна у співвідношенні урочистості події закриття фестивалю та нечисленної кількості слухачів. Можливо, причиною цьому стало те, що паралельно відбувалися й інші мистецькі заходи міста, як от «Lviv Book Forum». Але, в будь-якому разі, мене не покидало відчуття, наче пророблена праця й емоційна віддача виконавців, що випромінювалися зі сцени, були варті значно більшого відгуку публіки, ніж на той момент отримали.

Натомість програма цього концерту здивувала мінімумом контрасту. Моментами навіть здавалося, що більшість творів об’єднували майже ідентичні принципи музичної виразовості. Проте сучасна музика — це завжди про контекст, сенсове наповнення, що надає скупченню звуків своєрідних контурів, які своєю чергою сприяють кращому зчитуванню слухачами її, на перший погляд, складності. І цей же контекст дає можливість гостріше відчувати унікальність автора та його творіння серед інших робіт.

Вдалим прикладом конкретизованого змісту була композиція Олега Безбородька «Казка королів» (2003, 2007) для струнного оркестру за однойменною картиною Мікалоюса Чурльоніса. Якщо поглянути на цю роботу — можна зрозуміти, чому звукова рефлексія композитора постала саме такою. «Здалеку» музичний витвір не має достатньо чітких обрисів, але завдяки нашаруванню струнних, подібно процесу написання картини, штрих до штриха, все повніше замальовується мистецьке полотно.

За «мольбертом» цього вечора стояв польський диригент і улюбленець львівської сцени Вінсент Блажей Козловський, а звукову палітру представив Академічний камерний оркестр «Віртуози Львова» — цей підбір виконавців виявився досить вдалим, адже «підсвітив» тонку роботу сучасних композиторів з цим складом інструментів.

У цьому тексті дозволю собі рухатися за принципом протиставлення. Твір Збігнєва Буярського «Musica Domestica» (1977), що в буквальному перекладі означає «домашня музика», викликав у слухача багато питань, оскільки назва асоціюється з чимось затишним і теплим, а реалізація руйнує будь-яке подібне очікування. Та на це є відповідь: сам композитор зазначив, що його робота справді має неоднозначну назву, яка в принципі не описує зміст, з яким у популярному розумінні вона мала б пов'язуватись. А ідейна паралель з твором київського композитора Віталія Годзяцького «4 Scherzi domestiki» (1964–1965), що заснована на переосмисленні шумів побутових предметів, спонукає поглянути на ідею «домашньої музики» з іншої, більш практичної сторони, що за сутністю ближча як звучанню композиції Буярського, так і оновленому авангардному трактуванню концептів, знайомих кожному.

Ця робота безперечно вразила різними градаціями — то тихо-сипучим скрипковим унісоном, то мозаїкою дисонансів, що своєю потужністю затамовувала подих слухачів. Особливе розуміння того, яким має бути виконання, відчувалося в руках Вінсента Козловського, який, як виявилося, був останнім учнем Збігнєва Буярського за фахом композиції.

Безсумнівне та однозначне перебування так званої «вищої матерії» виявилося у задумі та звучанні твору «Octagon» для струнного оркестру (2014) ще однієї учениці Буярського, — Любави Сидоренко. Довгим шляхом через гострі, до межі напружені оркестрові співзвуччя її музика доходить до свого моменту просвітлення — неочікуваної “чистоти” акорду з трьох звуків, що мав силу вознести та водночас, після усіх нагромаджень дисонансів, врешті заземлити слухача у «затишній» йому гармонії. Це була насправді мить катарсису.

А основним акцентом концерту мені видався твір переможця Другого Всеукраїнського композиторського конкурсу імені Мирослава Скорика Юрія Пікуша — «Terra Clastri» для клавесина і струнного оркестру — єдина світова прем’єра програми, що, крім того, провела своєрідну арку до концерту-відкриття фестивалю, на якому прозвучала інша премʼєра — але вже композитора старшого покоління, Юрія Ланюка. Та оскільки змога почути свою оркестрову музику молодим митцям досі випадає нечасто, тим значимішою стала ця подія. Зазначимо, що це не єдина цьогорічна прем’єра молодого композитора, адже кілька тижнів перед тим, на одному з найстаріших європейських фестивалів сучасної музики «Варшавська осінь» в Польщі (що з початку існування «Контрастів» був взірцем для наслідування), прозвучало симфонічне спецзамовлення автору.

У «Terra Clastri» (2024) автор вирішив поекспериментувати з поєднаннями тембрів камерного оркестру і клавішно-струнно-щипкового інструменту. Свої пошуки він описав як блукання уявною планетою Terra Cla (весин) Stri (ngs). І музика цілком відповідала назві: оркестр створював відчуття невагомості космосу, а клавесин був наче невпізнаний об’єкт, який ми, слухачі, разом досліджували у даному контексті. Навіть коли звучання струнних дещо перекривало голос клавесина — все одно було чути його характерне потріскування, яке робило музику ще специфічнішою. Було цікаво помічати й порівнювати відмінності цих тембрів: опуклого струнного та металевого клавесинного, коли оркестранти грали pizzicato, подібно до того, як це працює в механізмі клавесина.

І знову окремо хочеться підкреслити майстерність інтерпретації: зрозумілість і чіткість диригування Вінсента Козловського (здається, що навіть із сидінь балкона можна було грати за його вказівками); гнучкість і виконавську різноманітність клавесиністки Анни Іванюшенко (артдиректорки ансамблю давньої музики «Terra Barocca», керівниці Оркестру барокової капели у ЛНМА ім. М. В. Лисенка), яка вперше інтерпретувала сучасну музику — виклик, з яким вона так успішно впоралася; та значний потенціал Академічного камерного оркестру, який проявився як у репертуарній зміні (в рамках концертного сезону філармонії програма оркестру в більшості складає музику до середини ХХ століття), так і в зовнішній — рішення грати стоячи, вочевидь, пожвавило загальну атмосферу та додало динаміки «Віртуозам».

Відтак Симфонія № 1 «Sinfonia Larga» для струнних (1973) Євгена Станковича виявилась підсумком досліджень більшості згаданих творів програми, адже це той фундамент, на якому продовжує розбудовуватися сучасна українська музика. Власне в цій композиції не було сумнівів, пошуків та блукань — тут була життєствердність у кожному звуці, відверті дисонанси, несподівані люфти та такі ж раптові обвали на форте. Оркестр звучав насичено та об’ємно, тримаючи слухача в напрузі до останнього звуку.

Усвідомлення

Так, ймовірно, сучасна музика досі не наблизилась до широкого загалу слухачів, але помічає це хтось чи наразі — ні, та з кожним наступним роком «Контрастів» корені музичної новизни все міцніше вростають у вже добре підготовлений ґрунт. Ці дев’ять днів сучасних звучань, зокрема їхній «крайній» концерт були не стільки про зіставлення контрастів, скільки про утвердження, закріплення нових творів та відновлення і таке ж фіксування забутих — власне, відповідна й тема ювілейного фестивалю — «Ретроспектр».

Щоразу в митців зʼявляється все більший вибір для компонування цієї «гостро вираженої протилежності» в музиці, а в менеджерів мистецьких подій та виконавців — у її втіленні. Чи вдасться реалізовувати цю місію надалі — побачимо вже наступного року на 31-й едиції фестивалю «Контрасти» — на початку нового десятиліття української сучасної музики.

Фото: Віталій Грабар