Переживання

«УТОЧНЮЙТЕ ЗНАЧЕННЯ СЛІВ...» (14)

«У дно, у суть, у корінь речі, в лоно, надро слова...»

(Богдан Ігор Антонич)

«Уточнюйте значення слів – і ви позбавите світ половини його помилок» (Декарт, вслід за стоїками)... Номінал монети, її вартість, з обігом затирається, а значення слова, його «внутрішня форма», образ, із часом – не прочитується, та не тому, що затирається (слово ж не матеріальне), а наче на дно западає.

Тож не лише у книгу, а й у слово можна «пірнати» й «виносити» його форму (лат. «forma» – краса) або те, що навіює ця форма. Вона й веде нас цікавими стежками – до глибшого розуміння і відчування слова... Тож не лише чути, а й бачити слово – важливо...

П Е Р Е Ж И В А Н Н Я

Голову сушать думки,

душу – переживання.

У скількох значеннях не виступав би префікс «пере-», а в дієслові «пере-живати»*, щойно виділимо цей префікс дефісом із попередньою заперечною часткою «не» («не пере-живай»), одразу ж напрошується значення повторності: жити ще раз чимось прикрим, що сталось у минулому, або тим, що може статись (а може й не статись) у майбутньому. Так і в книжці, як у житті, пере-читуємо якийсь пасаж.

Про це власне й Сенека: «Не будь нещасним передчасно» («Не бери собі того до серця», «викинь собі то з голови», – кажемо ми). Попри ці застороги й поради, людина раз у раз потрапляє то в час, який був, то в той, який буде, втрачаючи реальний, який є, – теперішній час (латиною – «prae-sens», при-сутній). Втрачаючи, а точніше – витрачаючи його на те, щоб побувати чи то в минулому, чи в майбутньому.

«Не переживай!» – тобто не хвилюйся, чуємо раз по раз у неспокійному житейському морі (ще в Гомера знаходимо цю метафору: хвилювання моря – і душі). Хвилюємось, бо ще раз і ще раз живемо неприємним відтинком часу – тим, що був, і найчастіше, бо схильні бачити щось гірше, – тим, що може бути («переживати» й «хвилюватися» з цього погляду – синоніми).

Стоїки ж закликали до а-тараксії, тобто без-турботності – до погоди душі, порівнюючи її зі спокійним, світлим морем. Образ морської «безтурботності» – в Лесі Українки: «Тиша в морі...» У тій безтурботності, зауважмо принагідно, як у морі, так і в душі все ж мусить бути легке хвилювання («...ледве-ледве / Колихає море хвилі...»); мусить бути – щоб життя було життям, щоб тиша була жива, а не мертва (штиль).

Та одна річ – розуміти, що переживати не варто, інша – реалізувати це розуміння, позбутися тих переживань (спробуймо веліти язикові, щоб він раз по раз не торкався хворого зуба). Тим-то величезна перевага людини, її можливість перебувати у трьох часах, іде їй на шкоду (зауважує цей же Сенека). Ось тоді й заздримо безтурботним «пташкам небесним», іншим створінням, які живуть собі, а ми – пере-живаєм.

А втім, людина й не була б людиною, якби не пере-живала. Сам же Сенека, в іншому контексті, стверджує: «Хто не живе минулим, той взагалі не живе». Переживання, в такому розумінні слова, творять людину. Бо що таке, скажімо, мудрість, моральність – без докорів («викидів») сумління?.. Що таке творчість без спогадів (re-cordationes), які серцем повертають нас чи то до минулого, чи ведуть у майбутнє? Візьмімо хоча б музику: «Перша втрата» Шумана (минуле) – і його ж «Мрії» (майбутнє)...

Інша річ, коли людина згризлива: «гризеться тим, що немає чим гризтися».

Тож переживання переживанням не рівні. Негоже, застерігали античні, впиратись у щось таке, чого не змінити, й зупиняти на цьому своє життя (доречне тут Франкове «Vivere memento») – треба йти далі, беручи з собою, хай якою обтяжливою не була б вона, й пам’ять про минуле.

Що ж до мрії, то є «мрійники», які, обираючи майбутнє, залишаються («носяться») зі своєю мрією, а є – «реалісти», які, надаючи перевагу теперішньому, квапляться втілити її в життя, тобто позбутися мрії... До речі, дивним видається побажання «здійснення всіх мрій». Сталося б так, то довелося б шукати поспіхом ще якоїсь мрії: що ж бо то за життя без чогось світлого, що вабить попереду (це знову ж – про мрійників)?..

Так-ото міркуючи, ловимо себе на думці, що наше перебування в теперішньому, чистому теперішньому, настільки незначне, що й вимірюванню не піддається: усе ті настирні, обабіч теперішнього, – пере-живання. Тоді-то й згадуємо божка з двома обличчями – Януса, чиї зображення ставили й на роздоріжжях: першим обличчям він звернений у минуле, другим – у майбутнє (для третього – ні часу не залишилось, ані місця).        

Навіть сплячого, як про це Есхіл, не полишають спогади про минуле: «Уві сні / В серце скрапує з пітьми / Біль гіркий – каяття – / й мимохіть / В сні-таки мудріємо» (безтурботний сон – хіба в безгрішного; «яке спить, таке й снить» – кажуть у народі).

Додаймо до цього й ті відтинки, коли ми не живемо в жодному з тих трьох часів, коли ні живемо, ні пере-живаємо, а бездумно (глянути збоку – наче «задумані») дивимося на щось, точніше віддзеркалюємо його, як водне плесо – хмарки в небі, саме небо, дерева... Тоді й зрозуміємо (з античних сміховинок) давнього грека: коли запитали його, скільки він прожив на світі, той лише здвигнув плечима: як тут, мовляв, обрахувати, скільки прожив, а скільки – просто, гейби те дерево, пробув, проіснував?..

*

У перших пасажах Овідієвих «Метаморфоз» наділена розумом людина, лише вона з-поміж усіх створінь, не потуплює погляд у землю, а споглядає зоряне небо – homo caeli contemplator. Дивиться у далеке минуле, з якого й майбутнє вичислюють астрологи, зорегляди. Дивиться й сучасна людина, як із нічного неба «вічність нам морга до віч». Як у змиг ока відлітають, «углибаючи» в цю ж таки Вічність, «моменти, з яких зложене життя», – таке коротке, а водночас таке довге з тими постійними пере-живаннями, те дивне людське життя...

_________________

* Дієслово «пере-живати» формально близьке (можливо, й калька) до німецького «über-leben». Однак у німецькій воно має лише два значення: виживати (наприклад, у війні) й пережити щось чи когось у часі.