Якось у Мирка з'явилися дві пари боксерських рукавиць. Цілий Посіч на якийсь час забув про бальон, копаний м'яч на великому і малому полі, ножики, балансування на воринні, черешні, карти і гру у слона. Почали боксувати. Цілий Посіч – то яких дванадцять хлопців різного віку, які щовечора збиралися на ігрища коло першого хреста. Мирко був найстарший, десь чотирнадцятирічний. За пару днів стало зрозумілим, що треба проводити турнір, аби визначити найвправнішого. Наші уявлення про бокс були дуже чистими і примітивними. Треба постійно підскакувати, одною рукою прикривати підборіддя, другою вимацувати слабості суперника на далекій дистанції, дрочитися. Кульмінацією і шляхом до тріумфу вважалося раптове відкриття свого лиця через потужний удар без замаху. По корпусові не цілилися. Попадання у дихало не прагнули, бо після поєдинків голими руками рукавиці здавалися чимось надто делікатним. Зрештою, посічнянські хлопці були легкими, худими, зголодженими. Вкласти вагу в удар не могли, працювали на швидкість самими жилавими руками.
Билися на виліт. Мене побив на три роки старший Бодьо. Нас поставили у пару, бо я – міський опецько – важив приблизно стільки, як і той високий висушений сільськими роботами підліток. Я просто змучився підскакувати і махати руками три рази по три хвилини, мав у той час дитячу дихавицю і вкривався червоними плямами на збілілому лиці. Нокауту не було, я тримався, як бетонний слуп, прикрившись ліктями і рукавицями. Але арбітри присудили Бодьови заслужену перемогу за шестикратну перевагу у кількості зафіксованих ударів. З ким бився брат – не пам'ятаю, бо довго віддихувався після своєї прем'єри. Ясно, що чемпіоном став Мирко, здолавши у фіналі затятого і не менш амбітного Моню. Вони ціле дитинство були претендентами на одноосібне лідерство. Добре розвинуті, енергійні хлопчики-красені. Один чорний, як гуцул, один білий, як гітлерюгенд. Обоє дуже здібні. Обоє згодом претенденти на шкільну золоту медаль. Обоє вперто тренували тіло на турніку. Хоч навіть тоді було видно, що поза прагненням здобувати якнайбільше дівчат їхнє протистояння мало ще й історичну, родову основу.
Чорний, хоч був на кілька років старшим від мене, народився у Караґанді. Його тато свого часу викладав у підпільній лісовій школі основи розвідки. Після повернення він був дисидентом (хтось жартував, що відсидентом) у найчистішому розумінні цього поняття.
Білявий був з комунізуючих. Його родина ніколи не жила так сито, як за пізніх совєтів. Ще й тому він мусив бути найуспішнішим.
Турнір закінчився. Рукавиці треба було віддати. У посічанському дитячому фольклорі додалося кілька байок-репортажів про всілякі курйози підпільного чемпіонату.
Натомість ми з братом почали займатися домашнім боксом. Спочатку просто навкулачки. Потім запхали у шкіряну покришку м'яча цілий подертий бабцин халат. Хтось із нас вдягав на руку таке причандалля (у тодішніх книжках для дітей писали – спортивний снаряд), пропихаючи пальці у щілину, яка мала зашнуровуватися. Інший мав право бити голими кулаками лише по тій кулі. Натомість снарядом можна було ударяти будь-куди. Для загальної фізичної підготовки ми могли годинами перекидуватися тим набивним м'ячем через цілий довгий хатній коридор.
Можна би було сказати, що марнували час. А може і ні. Може, ті хлоп'ячі удари в голову якраз і спричинилися до того, що ми успішно вчилися в університеті.
22.08.2024