Ця стаття не походить від Редакції: вона надіслана з кругів читачів. Деякі думки, висловлені в ній, були вже в нас нераз порушувані — вони все ще (на жаль) актуальні. В листі до Редакції автор цієї статті вистерігається, що його слова не звертаються проти нікого та не мають заміру з кимнебудь "воювати". Автор заступає тільки думку, щоб усі спільно призадумувались над способом виходу з політичного маразму всього українського національного табору. — Редакція.
Постійний неспокій, який є питоменною рисою відносин у повоєнному світі, має тенденцію дальше поширитись і поглибитись. Світ огортає гарячка, яка робить вражіння, що люди попали в психопатичний стан.
Коли зрівноважені льорди його величества короля Великої Британії в пору глибоких ферій не можуть знайти собі місця і, замісць ловити рибку, метушливо розїзджають між місцем свого заслуженого відпочинку та Льондоном і по всіх столицях Европи — то це хіба щось значить. Не менш гідний уваги факт, що клієнти великих світових бірж, про яких йде слава, що вони чують, як трава росте, якраз тепер запопадливо скуповують своє і ще більше чуже золото по цінах, які перед роком булиб нечувані. Здається, річ зайва обговорювати такі загально відомі й на всі лади коментовані події, як кількамісячні німецькі маневри при участи півтора міліона вояків, або як лет Мусолінія зперед двох днів на інспекцію підводних човнів при острові Пантелєрія, що лежить усього 80 кільометрів від території Франції; ці події говорять самі за себе. Це вже не відокремлені, підозрілого сорта "сензації", тільки симптоми дальшого загострювання міжнародніх відносин. Для людей із слабшими нервами є від чого попасти в паніку, і коли будемо брати погрози італійської преси про можливість скорої та несподіваної війни.
В такім, на всякі можливости, вагітнім історичнім моменті українське політичне життя наставлене солідно на справдішні ферії. Оповідають, що в одній дієцезії поважні священники, які кільканацять днів тому зїхалися були на реколекції в одному містечку, першого вечора, коли могли ще свобідно між собою гуторити, не найшли ніякої іншої теми до виміни думок, як тільки про те, скільки кірців яблук цього року менше, ніж минулого. В обставинах нашого господарського животіння тема врожаю яблук цілком життєва, але коли вона з відгалуженням про стан овець і вівса та в часі, коли земля горить під ногами, є одинокою темою гутірки наших інтеліґентних людей, що довший час не бачились зі собою, то це таки трохи дивно. Навели ми цей факт з життя тільки як приклад і нікому не в образу, бо ми аж надто добре знаємо, що подібні, коли не яскравіші факти з громадського життя, можнаб цитувати і про наших світських людей ріжних станів і всіляких професій. Просто впадає в очі кволість нинішньої громадянської думки та пасивність громадянської опінії на події, що стаються серед нас і довкола нас, якесь затьмарення свідомости потреб і конечностей нашого збірного національно-політичного життя.
На цім психольоґічнім підложжі є можливий факт, що на всіх просторах розселення і розсіяння українського народу, в такім положенні, в якім він находиться і такім часі, в якім живемо, ніде й нічого не чути та нізвідки не видно ініціятиви пристосувати живчик нашого політичного життя до міжнароднього темпа. Добачуємо просто нехіть думати про якийсь признаний та авторитетний осередок для підготови й зорґанізування збірних зусиль цілої нації на всякий випадок. Спроба скликати всеукраїнський міжпартійний конґрес повисла в повітрі, а нової спроби зійтися, порадитися і намітити шляхи української політики у всенаціональному масштабі ніхто авторитетний не підіймає. Ніхто не відважується скликати провідників народу за спільний стіл навіть тепер, коли в найближчім нашім сусідстві на півдні від Карпат блискають огники недалекої бурі, що може принестися також над нашою хатою і то в недалекій будуччині.
Замало цього року вродило яблук!.. Можнаб з пересердя кричати, що ще, здаєтъся, замало бє нас доля та всяке лихо, коли наша політична думка така повільна, така немічна й така недоладна, а наш суспільницький інстинкт такий притуплений та обмежений, що не вміє відкрити себе і проявитись навіть перед лицем очевидної небезпеки, може навіть перед дванадцятою годиною всесвітньої історії, в якій буде важитися доля наша та наших дітей і внуків.
Оповідають, що редактор передвоєнного москвофільського „Галичанина" Марков написав був, зміняючи тільки наголовки, аж 101 статтей на ту саму тему — проти політики нової ери, що нею покійні Романчук і Барвінський хотіли найти якийсь місток до порозуміння з тодішніми польськими чинниками, і тим зогидив був цю „нову еру” в очах української суспільности, що проти цієї політики станув був одноцілий фронт від українських радикалів до москвофільських священників. Дрібна в сьогоднішньому розумінні й неґативна своїм підходом справа найшла була свою спільну платформу в ментальности й ділах нашого громадянства. Чи справді неможливо нашим національним провідникам порозумітися над виходом з нинішнього українського політичного „імпасу"?! І чи „101 статтей", що появилися в українській національній пресі про потребу внутрішньої консолідації і внутрішнього спільного фронту з одним авторитетним „центром диспозицій", при нинішній національній свідомости широких українських народніх мас, таки ніякого не матимуть наслідку, навіть у цьому преважному моменті? Таж внутрішньо у нас не може йти спір про те, хто має правити державою, бо її не маємо, не повинен рішати спір про вартість демократії чи тоталістичного устрою, бо ми всі „тотально" не тільки здемокритизовані, але навіть спролєтаризовані; чейже у нас річ іде про оборону життя загроженої з усіх боків нації та про одностайне спрямування її волі та енерґії в моменті історичного іспиту.
Отже виринає питання: кілько ще треба буде писати статтей і як довго переконувати всіх і вся, щоб ми від „політики" кірців яблук і зі стану хронічних політичних ферій, дійшли до того місця в нашій політичній дійсности, в якому ми від років повинні вже були бути?
23.08.1863