Травма і учасницький перформанс: травма-чутливий підхід
У цьому дописі ми пропонуємо Вам поглянути на учасницькій перформанс крізь оптику знань про травму. Цей матеріал не є остаточною відповіддю чи одонозначними рекомендаціями. Втім це спроба осмислити рішення режисерів/ок у підготовці учасницького перформансу, який би міг допомогти учасникам/ям окреслити свій безпечний простір, що особливо важливо в контексті травматичного досвіду війни.
Важливість цієї роботи полягає також у тому, що матеріалів на тему травма-чутливого підходу до учасницьких перформансів майже немає. І, незважаючи на масивний травматичний вплив війни, про це майже не згадується і в українських джерелах.
Травма-чутливий підхід, ще його називають травма-свідомим або травма-інформованим, загалом передбачає врахування особливостей травматичного досвіду та різні способи зменшення його негативного впливу на психічне та фізичне здоров'я людини. Бути травма-чутливий — означає 1) визнавати, що пережитий у минулому травматичний досвід може мати вплив на розвиток людини, зокрема на її здатність почуватися у безпеці та розвивати довірливі стосунки; 2) докладати зусилля до уникнення повторної травматизації, а саме повторного переживання думок, почуттів або відчуттів, які людина пережила під час травматичної події у минулому. Травма-чутливий підхід — не є способом зцілення від травми, цим займаються підготовлені для роботи з травмою фахівці сфери ментального здоров’я, але це спосіб подолання бар'єрів, що досвідчують на собі люди, які пережили травму, під час участі у тих чи інших подіях, наприклад, культурних подіях, зокрема перформативних практиках.
Відсутність травма-чутливості під час учасницьких перформансів може залишати акторів/ок та авторів/ок нечутливими, а часом безпорадними, до проявів травматичного досвіду в учасників/ць. Під час таких вистав тіло може напружуватися, присутнє відчуття дискомфорту, наче “виходу з неприємної ситуації немає”, учасник/ця у буквальному сенсі може “провалюватися” у травматичні переживання минулого. На противагу цьому, перформативні практики, які враховують ймовірність такого досвіду та застосовують додаткові впливи, аби його уникнути або, принаймні, полегшити, можуть бути й інструментом роботи з травмою, і способом виходу за її межі — зверненням до інших, наприклад, ресурсних досвідів учасника/ці.
Чому травма-чутливий підхід до учасницького перформансу на часі
З повномасштабною війною, зріс загальний рівень тривожності серед українців/ок. Станом на березень 2022 року, одне з досліджень ментального стану українців/ок виявило у 52.7% — симптоми стресу, у 54.1% — тривожності, у 46.8% — депресії (Xu, Pavlova, Chen, Petrytsa, Graf-Vlachy, Zhang, 2022). Після першого року повномасштабного вторгнення критеріям діагностики ПТСР (посттравматичного стресового розладу) за DSM-V відповідали 50,8% серед осіб, які від початку війни не змінювали свого місця проживання, а серед внутрішньо переміщених осіб та осіб, які вимушено переїхали за кордон, 55,4% та 62,2% відповідно (за результатами загальнонаціонального кроссекційного дослідження, N=3173; Luschak, Velykodna, Strilbytska, Berezovskyi, Storey, 2023).
У таких умовах, гостро постає питання про травма-чутливості різних колективних практик, зокрема і перформансів чи вистав, які працюють з ширшою публікою, й не можуть презюмувати психологічний стан того чи іншого учасника. Особливо це важливо у випадках, коли театри або перформативні центри приймають рішення працювати з темою війни.
Учасницьким перформансом, перформансом/виставою з учасницькими елементами або імерсивним театром, називають такий перформанс/виставу/театр, який тою чи іншою мірою залучає глядача до співучасті, це “[...] форми, які залучають учасників […] до творення, розробки та виконання у широкому діапазоні проявів та стосунків”. Прикладами львівських учасницьких перформансів та вистав з учасницькими елементами є: “Клініка зцілення зламаного серця” (режисерка — Вікторія Миронюк, премʼєра – 5.03.2024) у Jam Factory, “Уявні маршрути Львовом” (режисерка — Вікторія Миронюк, премʼєра – 20.12.2019), “Як нам це сподобається” (прем’єра — 20.06.2023) від Майстерні Дмитра Захоженка. Учасницькі елементи передбачають будь-яку взаємодію з глядачами/ками, навіть якщо вона займає до кількох хвилин. Наприклад, у виставі “Один день” (режисер — Дмитро Захоженко, прем'єра — 16.06. 2023) від театру Лесі" акторка обирає двох чоловіків у першому ряду, аби звертатися до них як до своїх щурів.
Фото з учасницького перформансу “Клініка зцілення зламаного серця”, під час якого учасники отримують моживість спробувати різні способи емоційної стабілізації через історії, фізичні пракики та чуттєвий досвід. Авторка концепції та драматургиня - Вікторія Миронюк. Премєра вистави відбулася у Jam Factory Art Center , 5 березня 2024 року . Джерело.
Нині більшість досліджень травми та театру стосуються першочергово використання психодрами як методу терапії. І в цьому контексті залучення театрального мистецтва у роботу з травмою не є новим. У багатьох попередніх дослідженнях йдеться про те, що психодрама ефективно опрацьовує травматичний досвід, ймовірно, через акцент на рухи та інші невербальні засоби самовираження учасників/ць. Системний огляд 2018 року показав, що зменшення симптомів ПТСР пов'язане саме з невербальним та символічним вираженням болючих спогадів та переживань, які важко висловити словами. Нейронаукові дослідження також вказують на те, що симптоми ПТСР тісніше пов'язані з ділянками мозку в правій півкулі та лімбічній системі, які відповідають за невербальні процеси і активуються під час творчого самовираження, що дозволяє опрацьовувати травматичний досвід.
Але доволі мало написано про способи взаємодії у театрі з потенційно травмованими глядачами/ками. І навіть у тих джерелах, які є, наприклад, у статті Молі Шенк “Trauma in Theatre: Considerations for Arts Leaders as In-person Theatre Returns”, опис травматичного досвіду обмежений “малими травмами” (little t), які спричинені хронічним стресом, тривогою чи вигоранням. Як приклад травматичного досвіду часто наводять пандемію Сovid-19. На жаль, жоден з цих досвідів не відтворює досвіду війни, який переживають українці/ки, відтак, ми самостійно маємо напрацювати травма-чутливі практики українського учасницького перформансу.
Травма-чутливий підхід у проведенні учасницького перформансу / вистав з учасницькими елементами
Отже, під час створення травма-чутливих учасницьких перформансів або вистав з учасницькими елементами, важливо:
1. Зупинитися й подумати про наслідки
Ще до початку учасницького перформансу потрібно зробити паузу і замислитися над тим, як по-різному травматичний досвід може проявитися у окремих людей та Вас самих. Для цього варто подумати про особисту та межу творчого самовираження, яку не варто переступати, щоб не спричинити ні собі, ні глядачу/ці зайвого психологічного болю. Також важливо усвідомлювати свою владу над глядачем/кою. Як зауважує Шенк ,“Там, де хтось має владні повноваження, інші відчувають меншу свободу дій. А коли людина втрачає свободу дій, вона відчуває стрес, і саме тут можуть проявитися реакції на минулий травматичний досвід”.
Часом травма проявляється і в більш нейтральних контекстах, тому що, як відомо, існує величезне різноманіття нагадувань (запахів, кольорів, слів, тілесних відчуттів тощо), які можуть повертати травматичні спогади. Тому, враховуючи поширеність травматичного досвіду серед українців/ок, до цього потрібно бути готовим. Тут не йдеться про надмірну пильність, але про чесність перед собою та глядачем/кою у створенні того чи іншого досвіду, а також — впевненість та осмисленість своїх дій й наявність ресурсів для реагування, як про це йдеться у есеї Шенк.
2. Завчасно повідомляти про застереження щодо участі у перформансі (trigger warning allert)
Майбутнім учасникам/цям важливо приймати рішення інформовано, тобто розуміти, що зміст побаченого чи почутого може викликати в них сильні психологічні чи фізіологічні реакції, якщо у минулому вони переживали пов’язану зі змістом перформансу травматичну подію.
Попередження може бути у форматі прихованої (заблюреної) плашки поруч з інформацією про подію. Таким чином, глядачі/ки, які не готові до неконтрольованого досвіду, зможуть підготувати себе до нього або ж відмовитися. А глядачі/ки, які готові ввійти у невідомість, збережуть цікавість. Попередження можуть звучати й безпосередньо перед подією.
Для полегшення потенційно травматичного досвіду в учасників/ць може існувати можливість обрати між роллю глядача/ки та роллю учасника/ці, наприклад, наприклад, залежно від місця перебування у залі. Умовно, з глядачами/ками з місць з “учасницької” зони перформери/ки вступають у взаємодію, а зі “споглядальної” — ні.
Таким чином, з’являється можливість обрати чи відмовитися від своєї ролі в учасницькому перформансі як до, так і безпосередньо під час події, а також — отримати достатньо часу й простору, аби підготуватися до потенційних доторків, комунікації чи взаємодії на сцені перед іншими людьми.
3. Отримати згоду на взаємодію
Інформування про те, що саме відбуватиметься під час взаємодії, та отримання активної згоди дозволяють створити безпечне та комфортне середовище, у якому глядачі/ки та учасники/ці почувають себе важливими, захищеними, розуміють, що до їхніх особистих меж ставляться з повагою.
4. Дозволити учасникам/цям самостійно розміщувати своє тіло у просторі
У театрі, зазвичай, єдине положення тіла, яке доступне для глядачам/ок, — це сидіння на кріслі. Таке сидіння часто передбачає дисциплінування й підлаштовує тіло під одну конкретну позицію. Натомість, в учасницьких перформансах локації та активності так само часто задизайновані під одну дію — у цьому моменті потрібно сидіти, а в цьому — стояти тощо. Але тілесний, а за ним і психологічний комфорт частіше виникає у ситуаціях, коли людина отримує можливість прислухатися до свого тіла, рухатися у просторі та змінювати його положення. Наприклад, обрати чи сидіти на кріслі, чи на підлозі, лежати, стояти чи бути у русі. Тілесний комфорт загалом сприяє відчуттю заземлення та безпеки.
Фото з перформансу “Клініка зцілення зламаного серця”, під час якого учасника запрошують зайняти місце навпроти перформарки, режисерка - Вікторія Миронюк. Премєра вистави відбулася у Jam Factory, 5 березня 2023 року. Джерело.
5. Уникати або готувати учасників/ць до різкого сенсорного досвіду звуків, запахів чи рухів.
У контексті минулого травматичного досвіду, різкі звуки, запахи та рухи можуть провокувати сильні тілесні та психічні реакції. Відтак, потреба у використанні сильного сенсорного досвіду має бути добре осмислена авторами/ками. У випадку, якщо цього неможливо уникнути, учасників/ць важливо попередити та підготувати до дискомфорту. Так, наприклад, у Київській опері відбувалася вистава “Косачка” (режисерка — Юлія Лопата, премʼєра – 3.12.2023), перед показом якої у соціальних мережах було попереджено про те, що в деяких сценах буде звучати гучна музика, тому попередньо на вході до зали глядачі/ки мали змогу взяти беруші, аби уникнути неприємного досвіду.
Фото з вистави “Косарка Клініка”, під час якої глядачів попереджали про можливий неприємний акустичний досвід та давали можливість його уникнути, скориставшись берушам, режисерка - Юлія Лопата. Премєра вистави відбулася на сцені Київської опери 3 грудня 2023 року. Фото Віри Думке. Джерело .
6. Створювати досвіди, які сприяють резилієнтності
Загалом, про те, які саме вправи посилюють психологічну опірність людини написано доволі багато — як у роботі з дітьми, так і дорослими. Наведемо нижче кілька методик, які описані у книзі Елейн Міллер-Карас “Розбудова стійкості до травми. Моделі травми та життєстійкості громади”. При цьому розділимо ці практики на такі, що посилюють ресурсні переживання людини та ті, що вчать її краще давати раду з дистресом.
Практики, які посилюють ресурсні переживання:
- Відстеження реакцій тіла — пошук приємних або нейтральних відчуттів у своєму тілі та спостереження за ними, пошук місць комфорту у тілі, опис цього досвіду образами, спогадами чи словами;
- Пошук ресурсів — звернення уваги учасника/ці до чогось, що приносить відчуття комфорту, спокою чи радості та утримання цього досвіду певний час у свідомості. Зокрема, у книжці авторка звертається до нейронаукових досліджень, у яких йдеться про те, що негативний досвід опрацьовується мозком людини майже миттєво. А щоб запам’ятати позитивний досвід потрібно як мінімум 12 секунд, за які відбувається його перехід з короткочасної до довготривалої пам’яті (Vaish et al., 2008). Відтак для закріплення позитивного досвіду дуже важливо деталізувати;
- Заземлення — звернення уваги учасників/ць до відчуття землі під ногами, до чогось, що можна торкатися, бачити, чути, вдихати чи смакувати;
- Ресурсні жести — заохочення жестів й інших тілесних проявів, які допомагають відчути турботу, підбадьорення, спокій, радість, силу тощо.
Фото з імерсивної вистави “Уявні маршрути Львовом”, під час якої учасники отримують можливість взаємодіяти з піском. Премєра вистави відбулася у Театрі Лесі, 20 грудня 2019 року. Джерело
Практики, які допомагають дати раду з дистресом
Це практики, які заохочують учасників/ць краще регулювати свій стан замість поринати у дистрес, пов’язаний з неприємним досвідом чи спогадами. натомість. А саме:
- Керування увагою — мати можливість обрати, про що саме думати й до яких саме відчуттів у своєму тілі звертатися у конкретний момент; а також мати вибір між тим, чи тримати якийсь стан у собі, чи відпустити його.
- Не втечі, а присутності — не втікати від дискомфорту, а спробувати змінити своє ставлення до нього (англійською мовою цю техніку називають Shift and stay). Минулий травматичний досвід сильно викривлює сприйняття теперішнього на негативне. Відтак, ситуації, які раніше сприймалися б як нейтральні та такі, які можна пережити, після травматичної події стають нестерпними. Це суттєво обмежує кількість взаємин, які людина має зі світом й іншими людьми. Натомість, простір учасницького перформансу може запропонувати не втікати від минулого травматичного досвіду, а залишатися в ньому, проявляючи інтерес та заново відкриваючи більш нейтральні, а часом приємні та безпечні сторони ситуації.
Наприклад, доторки — це не лише про скривдження, гучні звуки — це не лише про небезпеку, а запах вогню — це не лише про війну.
- Врахування контейнеру для дистресу — ідея катарсису, хоча і є теоретично привабливою, але проживання суму, злості чи будь-якої іншої сильної емоції буде значно безпечнішим як для глядача/ки, так і для виконавця/иці, якщо створити можливість торкнутися важких переживань “невеликими порціями”. У кожного/ї учасника/ці перформансу має бути можливість обрати, наскільки багато того чи іншого переживання він або вона готові впустити у свій внутрішній світ.
- Коливання між травмою та ресурсами — в опрацюванні будь-якого травматичного досвіду є дуже важливим принцип коливання між травматичними переживаннями й почуттям безпеки. У контексті учасницького перформансу, це могло би стосуватися дизайнування послідовності різних сцен й досвідів у вигляді подорожі, у якій учасники/ці торкаються як важких досвідів, так і переживань радості, тепла, натхнення, щастя.
- Завершення реакції стресу — у небезпечних ситуаціях мозок й тіло активно готуються до реакцій боротьби-втечі чи завмирання. Якщо це одноразові ситуації, то тіло має достатньо можливостей прийти до норми й відновитися. Але життя під час війни передбачає майже щоденне стресове навантаження з невеликими проміжками для відновлення рівноваги. Один зі способів полегшити цю напругу — це фізично допрожити природні реакції виживання в безпечний спосіб й у безпечному середовищі. Участь у перформансі може дозволити знайти зовнішнє вираження напруги за допомогою рухів та голосу чи внутрішнє розрішення — в уяві.
7. Давати можливість відмовитися від участі та вийти з перформансу
Ще перед початком перформансу учасникам/цям важливо розуміти, що у них є можливість не залучатися у простір перформансу, якщо вони цього не бажають, або покинути його. Для цього важливо ще на початку проговорити, що простір цього перформансу можна залишити, і як саме це зробити. У львівських театрах подекуди вихід відбувається через сцену, де триває перформативная дія. І така архітектура приміщення створює додаткові перешкоди, певні незручність для інших учаснимків/ць та ніяковіння для особи, яка бажає вийти. Тому більш вдалим міг би бути просторі, що дозволяє мати різні ступені помітності й присутності.
Фото зі сценічих читань театру Лесі в рамках презентації збірки текстів для театру "АНТОЛОГІЯ24" від Parade-fest, 20-27.10.2022. Мала сцена театру Лесі, де сидіння розміщуються амфітеатром впритул біля сцени. Це посилює ефект присутності, але, з іншого боку, не дає можливість вийти непоміченим. Фото Марії Шавель. Джерело.
8. Продумати післясмак — резилієнтність та надія
У часи війни перформанс повинен мати “присмак” резилієнтності й надії - пропонувати переживання та сенси, які покращують якість життя, хоча б на цей проміжок часу. Важливо, щоб після пережитого на перформансі учасники/ці категоризували отриманий досвід як такий, що додав розуміння, сили, впевненості, рівноваги, тощо. Тому що саме так за допомогою мистецтва ми створюємо острівці безпеки у бурхливому океані травматичних подій.
Фото з перформансу “Клініка зцілення зламаного серця”, режисерка - Вікторія Миронюк.Премєра вистави відбулася у Jam Factory, 5 березня 2023 року. Джерело.
Травма-чутливий не означає нейтральний
Простір театру, зокрема, учасницького перформансу добре надається для того, аби в ньому говорили й взаємодіяли на важливі теми. Тому це нормально під час перформансу торкатися складних переживань й потрапляти у точки взаємного психологічного дискимфорту. Але до такої взаємодії мають бути підготовлені не лише актори/ки й перформери/ки, але й глядачі/ки.
Травма-чутливий підхід не передбачає відмови від потенційно травматичних сюжетів, образів чи типів взаємодії. Але він наголошує, що учасники/ці повинні мати вибір, чи залучатися, чи погоджуватися, чи залишатися у взаємодії. А для цього важливо правдиво й доступно комунікувати про наявність контенту, який може вразити, і разом з тим — більше турбуватися про створення простору психологічної безпеки й довіри.
“Якщо вразливість — це порцелянова ваза, і я вирішу кинути цю вазу у натовп, який її вчасно не зауважить та не підхопить, то вона, як тільки впаде на підлогу, розіб’ється. І я, ймовірно, більше не ризикну кидати вазу у натовп. Але, якщо я кину цю вазу у натовп, в якому впевнена, що він підхопить, я зрозумію, що можу її кидати більше, і це безпечно” (цитата з есею Шенк в авторському перекладі). Кожен з нас несе в середиині себе “порцелянову вазу”. Часом ця ваза важка та переповнена. В наш час багатьом людям важливо відчувати себе частиною простору, в якому можна залишатися крихким, але не розбитим.
Цей матеріал — робота студенток у межах вибіркового курсу “Травма-інформований підхід у колективному зціленні”, який викладається в Українському Католицькому Університеті. На цьому курсі студенти/ки випробовують знання про травму на суспільних практиках, до яких залучені люди з різним досвідом.
Авторки:
Ася Павленко — культурологиня, спорадична оглядачка українського театру, цікавиться етичними питаннями у культурі.
Рута Рандмаа — культурологиня, дослідниця; цікавиться колективними практиками та переживаннями, спірічуальністю та рухом хіпі.
Єва Кошевко — культурологиня з науковими зацікавленнями у цариніперформансу і його впливів на роботу з травмою.
Анастасія Широка — канд. психол. наук, доцентка кафедри психології та психотерапії Факультету наук про здоров’я УКУ, викладачка курсу “Травма-інформований підхід у колективному зціленні”.