Навчаємося спільнотності й любові

«Уроки музики»: навчаємося спільнотності й любові

Вистава під назвою «Уроки музики» багато чому вчить, неіронічно. Коли режисерка Оксана Черкашина запрошує до співавторства свою матір, Ольгу, на сцені перероджується сама дія навчання. Взаємодія кількох поколінь закладає постійний обмін досвідом, витягує назовні його вплив на спільноту або, як в цьому випадку, на конкретну сім’ю. Але що таке навчати? Для чого і якими засобами навчають у межах сім’ї? Що ми дізнаємося про навчання завдяки тому, як танцюють і спілкуються між собою перформерки? Цією розмовою мене супроводжуватиме американська письменниця – белл гукс. Її роздуми на тему спільноти, любові й освітньої системи збиратимуть докупи окремі емоції і фрагменти «Уроків музики». А разом, вони складатимуть навчальний план.

Урок 1-ий: Навчання просить про безпечний простір. Де учнів стискають соромом і страхом, зникає хоробрість до того, аби рухатися і говорити, як хочеться. За таких обставин, у стосунках між вчителями й учнями має поживу насилля. Вчителі наказують, що робити, тиснуть своїми досвідами, як правильно, і не дозволяють підважувати власного авторитету. Тоді недовіра, переповнюючи келих, розгорається бунтом і спалює зв’язок між людьми. Учні відкидають розмову із тими, хто їх пригнічує, а більше того — відриваються у пошуках кращої спільноти, так і не маючи за взірець здорових сценаріїв взаємодії. За допомогою Марії Сало, як незалежної сторони відносно стосунків матері й доньки, насилля у виставі виходить на поверхню. Перформерка відтворює завчені рухи, якими муштрують тіло у гуртках і школах танцю. Стає посередницею у болісній розмові про дитинство, де на доньку покладали забагато очікувань. Коли власний досвід втілюють на сцені, не приховуючи, то розчищують місце для змін. Головний урок полягатиме у тому, аби перейти від примусу до безпеки і довіри.

Урок 2-ий: Навчанню важко відбутися в умовах страху і сорому. Тож спробуємо визначити і назвати ті стани, які навчанню сприяють. Ніжність — це відчуття, яке цьогоріч я навчилася помічати, коли на останньому Київському тижні критики Дарія Бадьйор знайомила глядач/ок із «Тотемом» (2023). Із глибокою чуйністю, режисерка Ліла Авілес вимальовує світ всередині одного дому. У ньому, жінки — мами, тети, доньки і сестри, обирають впродовж дня співіснувати в просторі. Їхнє співжиття далеке від ідеального — воно розлізається сварками і звинуваченнями. Водночас, зі злістю і відчаєм межують обійми, сльози, зізнання у страхах. Вразливість, яку визнає за собою спільнота, коли намагається розібратися у складному, жорстокому житті, супроводжує ніжність. Ця ніжність, яка виповнює грудну клітину, також є ознакою любові. Я надовго запам’ятала емоційний і тілесний досвід від перегляду «Тотему». Вразливість, ніжність, любов. Наступного разу я назвала ті самі слова під час «Уроків музики», спостерігаючи, як Оксана Черкашина сиділа у першому ряду, а її спина і плечі заходилися сміхом від харизми мами (і перформерки!). Люди поряд брали до рук телефон Ольги, розглядаючи фотографії її улюбленої акторки Ади Роговцевої. На якусь годину, вони розділили із перформерками той самий інтимний простір, де зменшення відстані подвоює кожну емоцію.

Урок 3-ий: «Сім’я, що говорить, тримається купи», — вважає белл гукс. «Пам’ятаєш, як ти…» — питають перформерки так, ніби передають до рук м’яча. Уявляють одна одну, стараючись не нав’язувати тих історій, які страшенно подобаються одній і не подобаються іншій. Те, що болить або об’єднує, намацують обережно, із увагою до партнерки. Своїм прикладом вони демонструють, що в особистій історії, якою би неідеальною вона не була, немає сорому. Навпаки — навичка до відвертої розмови із близькими зміцнює засади спільності у сім’ї. Вона також працюватиме за межами безпосередньої родини, адже люди також об’єднуються у спільноти, які самостійно обирають причину, із якої вони тримаються пліч-о-пліч. Коли ми говоримо одне з одним, то створюємо місця для вразливості і двостороннього навчання. Збільшуємо кількість тем, які не соромно порушувати, розгортаємо мережі підтримки. І якщо перегляд вистави так само об’єднує глядач/-ок (-ів), тоді чому навчають авдиторію Ольга й Оксана Черкашини? Яку спільноту вони виховують? Цінності «Уроків музики» можна перераховувати, майже як інструкцію. Бачити спільноту у людях, які ходять із нами до одного театру. Уважно слухати, про що вони говорять, відповідати. Наважуватися до відвертих рухів. Вчитися одне в одного.

«Але я знаю, що вижила й стала успішною всупереч травмам дитинства тому, що в нашій великій родині були люблячі люди, які виховували мене й давали мені відчуття надії та можливостей», — відлунює белл гукс. Нині, травми дитинства розтікаються річищем і впадають у травми колективні. Вони більше не ізольовані в родинах і конкретних установах, як-от школа. Коли на плечі тиснуть масштабні питання і події, ця вистава закликає повертатися до особистих історій. Витягаючи руку наперед, торкатися людей, що саме тепер перебувають поряд. У напів темряві маленького приміщення, можна відчути їхні рухи, майже зачіплятися плечами. Присутність інших, помножена на безпечний простір вистави, огортають співчуттям і людяністю.

«Уроки музики» — це велика вправа у любові. Каліграфічний зошит, де лінії виходять за пунктир. Педалька фортепіано, яку подекуди надміру затискають. І хоча за одну виставу неможливо навчити усіх перелічених речей, все ж можна подарувати надію, що буває інакше. Після репетицій, невдач і розмов про невдачі, педаль щоразу натискатимуть легше.

У цьому тексті використані цитати з перекладу Марини Стогній за публікацією: bell hooks, 2000. "Community: Loving Communion". In: All About Love: New Visions.

Довідка:

Прем’єра вистави «Уроки Музики» відбулася 27 грудня 2023 року у Jam Factory Art Center, наступні покази пройдуть 9,10,11 лютого.

У виставі зустрічаються троє жінок. Вони танцюють, розповідають історії, танцюють, шукають порозуміння, танцюють, вчаться одна від одної, танцюють, помирають, танцюють. Серед них – справжні мати і донька. Перформерки досліджують процеси опіки, виховання і навчання. В спільних актах творчості вони пробують трансформувати драматичні досвіди стосунків “мати-дитина” у практики ніжності й турботи та знаходити нові форми взаємопізнання.

На основі родинних та приватних міфологій Марії Сало, Оксани і Ольги Черкашиних.

Режисерка – Оксана Черкашина

Драматургиня – Люба Ільницька

Перформерки – Марія Сало, Ольга Черкашина, Оксана Черкашина

Композиторка – Олеся Оникієнко

Сценографка – Олена Турянська

Костюми – Олена Турянська, Юлія Рибка-Коваль

Cвітлохудожниця – Надія Дігалевич

Звукорежисер і технічний директор – Дмитро Чирик

Продакшн менеджер – Владислав Білоненко

Менеджерка проєкту – Марія Косійчук

Авторка тексту: Ася Павленко — культурологиня, студентка Українського католицького університету, програмна координаторка Українського інституту. Вивчає музеї, вірить в український театр.