Раннім поранком, щойно розсвітає, йде безлюдними тихими вулицями Кракова в сірім довгім плащі нарозхрист, у завеликих на два розміри сандалях на босу ногу, ступає твердими кроками, незмірними, прориває ранкову пітьму, розтинає. Приспішує ходу, робить кроки іще більшими, так немов недостатньо великі, квапить стрімко в свою клініку, щоби розмовляти з хворими.
Надзвичай простий, відкритий, дещо іронічний, з дистанцією до себе й до світу, Антоній Кемпінський витягував хворих людей з їхніх станів, давав їм відчуття безпеки, захищеності, стараючись при цьому не узалежнювати від себе. Був автентично зацікавлений іншим, сміявся очима.
Психіатр, гуманіст, науковець, феноменолог Антоній Кемпінський робить революцію в сприйнятті пацієнта психіатрії, змінює ставлення до психічних хвороб в суспільстві, до користання з психіатричної й психологічної допомоги. Глибока емпатія Кемпінського, прийняття й апробація людей, які терплять психічно, змагаються з ментальними хворобами, спричинюються до того, що пацієнти перестають боятися лікування й своєї хвороби, для хворих клініка стається родинним домом, місцем, де можна віднайти поміч в своїх буриканнях з слабістю.
Кемпінський повертає хворим почуття власної гідності, їх потрібності. Найбільші ліки для хворого – сам лікар, який впливає на хворого вже через свою присутність, свій спокій, впевненість, доброзичливість. Який слухає, розуміє, емпатичний, уважний, чуйний. Кемпінський – люблячий батько, який викликає довіру, не осуджує, акцептує, благословляє.
Народився 16 листопада 1918 року в Долині біля Станиславова. На сім років родина переїжджає до Нового Сончу, відтак перебирається до Кракова, де Антоній навчається в гімназії. Талановитий, шляхетний, вразливий, начитаний, Антоній хоче бути як його батько Тадеуш – ерудований, освічений, з високою інтелектуальною культурою.
У 1936 році Антоній Кемпінський закінчує гімназію в Кракові й починає медичне навчання в Яґеллонському університеті. Вибух Другої світової війни перебиває студії в університеті, Кемпінський йде добровольцем у військо, проходить Угорщину, Францію, через Піренеї добирається в Іспанію, через нелегальний перетин кордону його затримують й відсилають до концтабору Miranda de Ebro в Іспанії, де в тяжких умовах відбуває три роки. Багато читає в концтаборі, заразом медичні книжки, вчить мови, англійську, німецьку, французьку – мови відкривають йому доступ до фахової західноєвропейської медичної літератури.
20 березня 1943 року Кемпінський покидає табір. Після звільнення служить в польських збройних силах у Великій Британії. Закінчує медичні студії на польському медичному відділенні при Единбурзькому університеті. Проходить річну практику в британських шпиталях, де запізнається з новітніми методами лікування, тенденціями в британській психіатрії. Набутий досвід за кордоном допоможе йому відтак в реформації психіатрії вдома.
1947 рік – повертається в Польщу, починає працювати в Краківській неврологічно-психіатричній клініці Медичного колегіуму Яґеллонського університету. Приймає пацієнтів, проводить дослідження, розвивається як лікар-психіатр. Поєднує інтенсивну лікарську практику з науковою працею. Відтак починає працювати в новому штабі психіатричної клініки при вулиці Коперніка, 21a в Кракові, працюючи паралельно консультантом із психіатрії в інших клініках й шпиталях. Один з перших в повоєнній Польщі отримує докторський ступінь медичних наук в сфері психіатрії.
1960 рік, після габілітації отримує ступінь наукового доцента, згодом звання професора.
1969 рік, очолює психіатричну кафедру й керує психіатричною клінікою Медичної академії в Кракові, глибоко заангажований в практичну й теоретичну психіатрію. Бере участь в наукових з’їздах, конференціях, конгресах, найбільше однак цінує контакт з пацієнтами, працю в клініці. Пише реферати й делегує замість себе референта на конференцію, щоби не залишати хворих без себе, без помочі й опіки.
Повоєнні роки надзвичай важкі для польської психіатрії, пошук ліків, в клініках панує атмосфера примусу й страху, лікують ізоляцією, електрошокерами. Сором через психіатричне лікування, суспільний осуд, страх зізнатися, що лікуєшся. Тим часом до професора Кемпінського ніхто не встидався приходити, стояли черги до нього під кабінетом, натовпи людей.
Кемпінський зробив реформу клініки, своєю працею впроваджував зміни в функціонування психіатричного відділу, докорінно змінив обличчя закладу, в якому працював. Резиґнував з ізоляції й сепарування, дбав про зміну внутрішнього вигляду клініки. На відділенні, яким керує, робить зустрічі, в яких окрім персоналу беруть участь пацієнти, обговорюють спільні справи. Запрошував артистів з виступами в клініку, щоби спонукати хворих до їх власної творчої експресії. Заснував клуб пацієнтів з самоврядуванням, який збирався пополудню. Для осіб, стан яких на те дозволяв, впровадив систему перепусток – хворі могли залишити шпиталь й вийти до міста. Пацієнти також мали право носити на відділенні звичний одяг.
Із зали долинає музика, доноситься зично, витяжно, чути благозвучну лагідну мелодію, іскристу, проникну, танцюють в парах ритмічно, улад, крутяться в вальсі легітно і плавно, обертаються вправо і вліво, розхитуються, танцюючи по колу розмірно пара за парою, панує розслаблена атмосфера, у нас все можна, крізь усміх вияснює Кемпінський улюблене заняття пацієнтів на дозвіллі у клініці, що і якою мірою приносить хворому полегшення – було для Кемпінського найвищим в його практиці.
Коли приходив новий пацієнт, Кемпінський не питав його про хворобу, але розмовляв з ним про життя. Йому залежало на тому, щоби світ хворих не був світом скарлюченим, скоцюрбленим, сконцентрованим винятково на джерелі терпінь. Кемпінський провадив глибокі розмови з пацієнтами, своїх учнів заохочував також практикувати розмову як метод лікування. Казав, щоби витягнути людину з її стану, потрібно щонайменше триста годин особистих розмов.
У своєму стосунку до пацієнта Кемпінський давав відчуття, що він для нього надзвичай важливий. Запам’ятовував багато дрібних й важливих деталей з розмов, будував глибокий людський зв’язок з пацієнтом.
Психічна взаємодія вимагає щирості, якщо хочемо комусь справді допомогти, мусимо того неодмінно хотіти. Всі слова, жести, вираз обличчя стають фальшивими, хворого важко ошукати, він відчуває фальшиву маску лікаря.
Шанував людей, які боролися з кризами й психічними хворобами. У своїй практиці наполягав, щоби хворі не жили в ізоляції, наскільки можливо брали участь в суспільному житті, працювали. Психічно хворі люди не є гірші, не є надто інші. Кемпінський повернув хворих суспільству.
Як феноменолог Антоній Кемпінський особливо звертав увагу на інтуїтийне, глибинне й проникливе пізнання людини, як гуманіст дивився на людину суціль, бачив й лікував не саму хворобу, не окремо душу чи тіло, а цілу особу: маємо справу не з хворою душею, чи з хворим тілом, а з цілою людиною.
Намагався доглибно пізнати й зрозуміти пацієнта, його переживання, зауважуючи в ньому надзвичайну вразливість – психічно хворі люди більше відчувають, тому більше терплять. Не знецінювати, не принижувати, дозволити іншому бути. Лікувати – а не видавати вироки. Помагати – а не осуджувати, не зневартлювати людські можливості. Щира апробата, буття з людиною, яка терпить, Кемпінський допомагає пацієнтам віднайти в собі почуття власної гідності, прийняти й признати себе заново. Коли людина почувається апробованою, прийнятою, то її автопортрет роз’яснюється, веселіє, тоді вона готова приймати рішення, брати на себе відповідальність за своє життя, проживати його тут і зараз, не ховаючись у сховку власних страхів і зневіри.
Першовідкривач польської психотерапії й аксіологічної психіатрії, Кемпінський був зачинателем психотерапії в повоєнній Польщі, яка спиралася на розмовах й глибших емоційних відносинах з пацієнтами. В 1956 році засновує групову терапію. Надавав психологічну допомогу особам, травмованих війною, колишнім в’язням концтаборів. Брав участь в програмі лікування й реабілітації осіб, які відбули ув'язнення в концтаборі в Освенцимі. Був ініціатором перших досліджень про вплив воєнного досвіду на психіку, про психічні наслідки перебування в концентраційних таборах, в полоні. Його праця над так званим KZ-синдромом, синдромом концтабору, причинилася до визнання KZ-синдрому в міжнародній класифікації психічних хвороб, а співредакторство освенцимських зошитів „Медичний огляд”, присвячених науковим дослідженням про медичні експерименти над ув’язненими в концтаборах й психічні розлади після перебування в концтаборі, було двічі номіновано на Нобелівську премію – в роках 1993 i 1994.
Творець теорії інформаційного й енергетичного метаболізму, концепції пізнання й самопізнання, самоконтролю, вразливості на духовність, на внутрішнє життя людини. Співдія людини з довколишнім світом – й óбрази, які породжуються в свідомості людини через цю взаємодію, мають інформаційну властивість. Енергетичний й речовинний метаболізм, фізичний обмін речовинами й енергією з навколишнім світом забезпечують життя тіла людини, натомість життя людської психіки кріпиться на інформаційному обміні: людина бореться за збереження свого життя в матеріальному сенсі – на рівні енергетичного обміну, і в духовному сенсі – на рівні інформаційного обміну.
Широкі інтелектуальні горизонти, феноменальна пам’ять, блискавична швидкість мислення – Кемпінський досконало орієнтувався в найновіших психологічних й психіатричних знаннях, був достоту обізнаний в феноменології, літературі, поезії, драматургії. Його дружба й взаємна симпатія з Каролем Войтилою, Романом Інґарденом, Юзефом Тішнером, незмінна взаємна підтримка, міцне опертя й солідарність спричинювалися до щораз плідної й видатної співпраці в дусі феноменології.
Засновник польської розуміючої психіатрії. Будуючи нову філософію психічних хвороб, Кемпінський стався філософом людського існування, автентичним голосом гуманізму. Причинився до гуманістичної психіатрії, до зміни дискурсу про психози, згуманізувавши суспільне мислення про психічні хвороби.
Цілком посвячувався праці, ціле життя працював понад силу для інших, безмірно багато часу віддавав своїм пацієнтам, одночасно провадив приватну практику й навчав студентів. Писав науково-есеїстичні праці з психіатрії, видав понад сто сорок наукових публікацій.
Жив дуже скромно, в клініку приходив першим й ішов посліднім, його кабінет знаходився в темному неосвітленому підвалі. Дуже рідко виїжджав на перепочинок, заледве можна було його витягнути на свіже повітря, на одноденний передих з Кракова до Нового Тарґу.
Коли захворів, не перериває праці, доки годен, приймав пацієнтів у своєму кабінеті, читав лекції студентам психіатрії.
Прикутий до ліжка, почав писати. Бореться з агресивною хворобою, раком кісткового мозку, зазнає великих терпінь і болю. Не хотів приймати знеболюючі, щоби не затьмарювати свідомість, щоби могти писати. Мало спить, хоче якнайбільше встигнути написати.
Автор дев’яти книг про психічне терпіння людини: “Психопатологія неврозів”, “Страх”, “Меланхолія”, “Основи сучасної психіатрії”, “Пізнання хворого”, “Психопатологія неврозів”, “Ритм життя”, “Шизофренія”, “Психопатія”. Писав з досвіду багаторічних власних спостережень за хворими, аналізуючи їхні психічні біографії. Філософія, яка вилонювалася з його праць, написаних книжок, була проникнута надією, позбавлена мороку й відчаю.
Людина часто переміщує свій страх з реальної загрози на нереальну, й тоді нереальна загроза збуджує й запалює в людині більший страх, ніж реальний. Страх людини може стосуватися конкретної ситуації, окресленого «тут і зараз», або ж ситуації, відірваної від конкретності, бути абстракційним, уявним, де часові відстані є незмірно великими, навіть безконечними – тоді йдеться про страх космічний, екзистенційний, пов’язаний з самим фактом існування. Сигнали страху сягають набагато далі поза актуальний час, вони просякають майбутнє, видобуваються поза межі тіла. Побороти страх заглади, зникнення, єдина дорога – любов, правдива альтернатива агресії й втечі. Здатність розміщувати свої цілі поза горизонтом життя, поза вираховуванням власної користі й вигоди, а то й поза його виміром. Любов оживлює творчу енергію в людині, запалює до альтруїзму, до безкорисливості. Любов – тривка, готова до конструктивного уділу, не вичерпується, але й не завмирає під впливом розчарувань, зневіри.
06.07.2024