Кордони Європи

Після голосування Генеральної асамблеї ООН щодо резолюції, яка проголосила 11 липня Міжнародним днем пам'яті жертв геноциду в Сребрениці, президент Сербії Александар Вучич загорнувся у сербський прапор й імітував лють і скорботу. Вучич, колишній міністр пропаганди сербського диктатора, відомий своїми аматорськими акторськими здібностями. Але мова не про них, а про те, що президент Сербії лютує з приводу геноциду, скоєного на території сусідньої держави – і не сербською армією, а парамілітарними утвореннями боснійських сербів. Сама країна, де був геноцид – Боснія і Герцеговина – підтримала резолюцію. Але її складова, Республіка Сербська, виступає проти й погрожує вийти зі складу спільної з боснійцями та хорватами країни. Та й Вучич ставиться до ситуації так, ніби ніякого державного кордону між Сербією та Боснією немає й Сребрениця досі перебуває десь у єдиній Югославії.

Те, що відбулося на Генеральній асамблеї ООН, знову нагадало, що ми продовжуємо перебувати у своєрідній пастці європейських кордонів – і незважаючи на те, що зусиллями Москви і Белграда перемістилися у ХІХ сторіччя, досі віримо, що все ще живемо у другій половині ХХ-го.

Кордони європейських країн у ХІХ й першій половині ХХ сторіччя мінялися десятки разів – достатньо просто згадати криваву історію нашого континенту, щоб це збагнути. Протверезіння відбулося тільки після Другої світової війни: на руїнах континенту було ухвалено рішення кордонів більше не змінювати, хоча навіть у переможців не було впевненості, що вони досягли довготривалої стабільності – бо ж вони анексували великі території у переможених, вигнали звідси населення тощо. Впевненість у реальному мирі й непорушності кордонів прийшла хіба що після підписання угоди у Гельсінкі 1975 року, але буквально за 16 років крах Радянського Союзу та Югославії, створеної фактично за моделлю СРСР, поставив перед європейцями питання, як мають виглядати кордони нових держав.

Найбільш логічною відповіддю було визнати непорушність кордонів союзних республік обох колишніх держав – хоча було очевидно, що республіки лише номінально були незалежними державами, а кордони між ними проводили не для того, щоб полегшити їм вихід з єдиної держави, а щоби його унеможливити. Однак визнати непорушність кордонів союзних республік здавалося єдиною можливістю запобігти великій війні.

І у випадку Югославії, й у випадку Радянського Союзу Захід серйозно прорахувався. «Головні» республік обох держав – Сербія і Росія – не збиралися так просто поступатися землями, які вони вважали сферою власного впливу або просто своєю власністю.

Із Югославією все було просто. Новий сербський лідер Слободан Мілошевич проголосив гасло, що «всі серби мають жити у одній державі», й почав завойовувати території сусідніх республік, одночасно сприяючи етнічним чисткам у Боснії й Хорватії. Обом цим країнам вдалося відновити свою територіальну цілісність. Однак Хорватія позбулася більшої частини свого сербського населення. А відновлення територіальної цілісності Боснії вартувало фактичного визнання етнічних чисток на території, яку проголосили Республікою Сербською й примусили залишитись у спільній державі з мусульманами-боснійцями й хорватами. Коли Мілошевич вирішив провести ще одну велику етнічну чистку – в населеній албанцями автономії Косово, його дії були зупинені операцією НАТО, а Косово згодом проголосило незалежність, визнану десятками держав світу.

Росія обрала іншу тактику – її керманичів цікавила не етнічність чи релігія, а лояльність до колишньої столиці. Нові незалежні держави на території СРСР виявилися немов би у цивілізаційному рефрижераторі. Як тільки вони пробували звідти вибратися, їх перетворювали на інвалідів – Росія встановлювала контроль над частиною їхньої території. У 90-ті роки минулого сторіччя так відбулося з Молдовою і Грузією, після 2014 року – з Україною. У суперечці Вірменії й Азербайджану навколо населеного здебільшого вірменами Нагірного Карабаху Москва, незадоволена тодішнім азербайджанським керівництвом, підтримала вірменський рух й заплющила очі на вигнання азербайджанської частини населення. (За три десятиріччя після цього Москва, незадоволена вже новою владою Вірменії, була не проти відновлення територіальної цілісності Азербайджану й заплющила очі на вихід практично всього вірменського населення Карабаху). Стабільністю європейських кордонів це точно не назвеш.

Що ми бачимо зараз? Ми бачимо типову картину минулих сторіч, на яку намагаються накласти принципи сучасного міжнародного права, вщент зруйнованого. Ми бачимо Боснію, яка є фактично мертвонародженою державою, бо серби цієї країни бажають жити не з боснійцями й хорватами, а з населенням сусідньої Сербії. Ми бачимо Косово, яке бажає зберегти свою територіальну цілісність, але водночас не хоче створювати «державу в державі» – автономію для місцевих сербів, які взагалі не бажають жити у Косово, бо вважають не тільки «свої» райони, а й усю країну невідʼємною частиною Сербії. Ще ми бачимо Молдову, яка не контролює частину своєї території, де досі перебуває російська армія. Щоправда, Молдові єдиній з колишніх радянських республік вдалося вирішити конфлікт із «незалежним» утворенням і перетворити його на автономію (Гагаузія). Мешканці цієї автономії десятиріччями вперто голосують за участь своєї країни у союзах з Росією – всупереч позиції співвітчизників, які прагнуть бачити Молдову в Євросоюзі. Ще ми бачимо Грузію, автономії якої визнані Росією незалежними державами, а більшість етнічних грузин звідти вигнано.

І ще ми бачимо Україну, частина території якої не тільки окупована, але й – вперше за післявоєнні десятиріччя – анексована Росією. Більшість українців бачить перемогу своєї країни у відновленні територіальної цілісності, однак ніякого іншого механізму реалізації цього прагнення, окрім відвоювання захоплених територій, немає. При цьому на анексованих територіях Росія проводить масовану мобілізацію, навмисно поглиблюючи провалля ідентичності між різними регіонами України.

А, я й забув. Україна, Молдова, Грузія, Сербія та Боснія й Герцеговина серед кандидатів у члени Євросоюзу, Косово також має європейську перспективу. Можна поцікавитись, як виглядатимуть кордони Європи, якщо до ЄС ввійдуть країни без контрольованих кордонів і з потенційною внутрішньою нестабільністю (Україна тут хоча б не має ризику міжетнічного зіткнення)?

Європа наших часів нагадує мені хвору людину, яка не може змиритися з фактом хвороби, переконує себе, що завтра все якось само собою зникне й не треба хвилюватися. Треба. Те, що ми зараз спостерігаємо на територіях колишніх СРСР і СФРЮ, це справжня катастрофа без кінця і розуміння виходу. І з кожним днем ситуація тільки погіршується. Не бачити цього – чисте божевілля.

Захід має чітко визначитись, чи готовий він допомогти з безпекою і збереженням України, Молдови і Грузії – я зараз навіть не про територіальну цілісність, а саме про збереження держав (мир між Азербайджаном і Вірменією – також частина цього процесу). Захід має зрозуміти, що Боснія і Косово із сербським населенням на кордонах із Сербією ніколи не будуть стабільними державами, а сама Сербія буде займатися виключно дестабілізацією сусідніх країн за допомогою місцевих сербів – а не власним розвитком.

Треба просто розплющити очі й побачити, що ХХ сторіччя закінчилося, а ХХІ виявилося ХІХ-м. Час стабільних кордонів у Європи минув (а на інших континентах і не починався). Можливо, колись за допомогою нових міжнародних механізмів нам вдасться знову прийти до моделі цілісності кордонів – побоююсь, не за нашого з вами життя. Але зараз потрібно не дати Сербії знову дестабілізувати Балкани і не дати Росії відновити кордони Радянського Союзу, хай навіть тільки у Європі й на Кавказі. Тільки це й створить умови для повернення до стабільних кордонів європейських держав у майбутньому.