Мама запарювала овес зернистий, без остей, плівчастий, лагодила фураж золотавий для коней у кіннику. Пара піднімається з відер – зерно парує, набухає. М’якне, готове для спожитку. Цей аромат вівса розпареного Лисько й Зорик добре знають, тут же підіймають буйні голови з ясел із сіном, щойно відкриваються двері у кінник. Фиркають, голосно видихають розширеними ніздрями, здригаються, по шкірі, мов по воді, пробігають хвильчасті брижі. Очі розширюються, зірчасті, лагідні, стають іще більшими, виразними. На них любо дивитися, вони гарні.
Коні зимували в кіннику коло хати. Зарань-вечір напували їх літеплою водою, ‘би не холодною, несучи відрами воду вниз у кінник. Змітували з оборогу сіно запашне, щонайкраще, й на вилах заносили в кінник, набиваючи коням повні єсла сінця пишного. Визбирували, що загубилося по дорозі, ‘би сінце не пропадало, ні стебельця не змарнувати. Коні люблять сіно – хрумтять й румиґають, виїдаючи з ясел все до стеблини. Стоять на ногах дужих, випроставшись, певно, й сплять стоячи, не прилягають, лиш зажмуривши очі, здогадувалась я, притримуючи двері в кінник, поки тато заносив коням фураж для покорму.
Випускали надвір в днинку погідну, сонячну, й Лисько з Зориком пускалися в біг навскоки крізь зими глюбокі, западисті, ґальопуючи царинками засніженими навперегін, хто скоріше, хто прудкіший.
Впрягали в упряж шкіряну, збрую міцну, кінську, до праці взимі: сіно привезти саньми ид’хаті, гній вивезти з-перед стайні на город в каруці, прикігнути з лісу ковбки дерев’яні на корчузі: у синхроннім темпі крокувала паровиця воднораз, запряжена в сани зимові з дишлем дерев’яним, великим, для правлення, з підібраними хвостами вгору, зав’язаними високо, ‘би не плуталися, не зачепалися лакома у бігу, в скорім ході.
Обкутану в мамину ґуґлю, теплу, вовняну, везе паровиця верхами зафіфоленими, зимовими, дитинку з полового ид’хаті на санях великих, пристелених грубими ліжниками щільними. Пробивається верховинами горбистими крізь зими глюбокі, западисті. Й як зафіфолит’, замете іще більше, то й хрестини будуть дома, доперва привезуть священника на санях, й за хресними й гостями поїдуть кіньми, кого би си дало привезти, крізь зими западисті промикаючись.
Кінь завезе взимі навіть сплячого фирмана потемками на санях ид’хаті, знає дорогу домів звідусіль, всі закрути і звої, куди повернути, скрутити. Оминути – а де датись навпрост. Фирман ліци попустив, не керує, дрімає на фирі натруджений, кінь іде сам, легко і впевнено, везе обережно й обачно фирмана свого любого ввечір з фирманства. Лиш стане перед хати – ‘би ґаздиня йшла розпрягати.
Розвозять гній на поля й городи, орять плугом навесні, хоч й невеликі городці, бо земличка тутечки періш для сінокосів, для трав буйних, високих, не для того, ‘би ‘ї пороли. Не годен си дивити, як метал входить в землю, ріже, розтинає земличку, розсікає, вивертаючи ґрунт великими сирими грудами назверх. Проходять іще раз з бороною, шкородє’ город, розбиваючи кєцки, велетенські брили землі, подрібнюючи.
Лíтають царинками зазеленілими, скубуть першу травичку, що моцується, росте бистро, густо, угору, нáколи зимка позгибає, посходить з усіх схилів й косогорів, земличка си вгріє, сонечком лагідним обпещена.
Йдуть на полонини вліті – й там бують у великих табунах аж до осені літують. Випасаються на високогір’ях, на луках розлогих, зелених, на пасовиськах полонинських, лицем ид любій Чорногорі. Пасуть пашу поживну, густу, й гладшають, на сонці вилискуючи. Сорокаті, вороні, руді, гніді, таркаті біжать табунами по полонині буйногриві, прудкі, підкови виблискують срібні, ободисті, лишають сліди на дорозі утрамбованій гейби місяць рогатий. Тачєютси в травах полонинських, вольних, чічками закосиченими – підводяться рвучко й знову вчвал.
П’ють воду з корит дерев’яних, холодну, аж крижану, й ховаються від сонця жаркого під смереки гіллясті, крислаті, й від дощів краплистих збиваються табунами щільними в лісі густому.
Звозять з полонини у бесагах, перекинених через сідло, будзи сиру буженого, бринзу люту а вурду м’їконьку. Ґазда закидає ліци наверх на тарницю й пускає коня самого спуском вниз, не кермуючи. Кінь ступає стрімкими схилами вдолини, зсувається стримтурами крутими, нерівними, аж присідає на задні ноги. Пильно й уважно вираховує, куди ступити, коли ґрунт грузький, драглистий. Пробує переднім копитом на безпечність, аж тоді робить крок, один, другий, йде нога за ногою, без поспіху, певно. Переходить через потік бистрий перебродом, й ривком різким добувається бережка верх потоку – вже на узліску стоїть, перепочиває, чекаючи на господаря, який доперва переходить почерез кладку верх поточіни.
– Кінь иде ґлемеями, бердами, ци у дощ, ци у зиму, проходит’ найкєшші місця, варкі, де каміні, болото, багни, та й вернетси сам з полонини, из плаїв, видків тра’ идхаті.
Возять копиці сіна д’остриві на царинці, туртулуби тяжкі тягнуть возом ид’хаті, повні терхи пожитків, на сідлі наладовані, кінь іде квапом, ступає рвучко й завзято, воліючи не перепочивати занадто, не робити тривких перестанків, доки ще у дорозі, не дома.
– Лиш най иде собі кінь, єк годен, ни наглувати 'го ні д’горі, ні вдолину, ни галапувати, ни гнати, 'би сарако ни здихавичів, 'би 'го шош ни нагибало, то кривда велика, гріх ниспасенний, збав’єти худібку ци кривдити.
З-за гори показується весільна хода врочиста, святкова, молодєта – книзь з книгинев верхи на конях, дружби, дружки, всі в гуцульській убирі. Коні красно висідлані тонко різьбленими дерев’яними тарницями, міцно стягненими попругами, під тарницею – тонший ліжник, малий ліжничок іще поверх тарнички, ‘би не тиснуло, ‘би м’яко сидіти. Верхівскі їздці впираються ногами в постолах морщених в стремена міцні крицеві з срібним відливом, припіднімаючись раз за разом вверх на сідлі, делікатно притримуючи ремінні віжки в руках. Дужі на ногах, грудасті, широкоплечі, бистрозорі йдуть коні у процесії святочній, величній, ступають вільно, легітно, везуть весілє до церкви – книзєт до вінчіня поштиво. Буйні гриви колихаються на вітру, розвіваються, хвіст закитичений весільними чічьками, веселковими, барвистими, капейстри в дармовисах, оздобах: шляхетні, сповнені самоповаги, злотогриві, коні верстають шлях немалий, вихром, навскоки, везучи верхівців своїх любих, бистро, охічно.
– А я й сєду й на коника, та й на вороного, та й поїду до дівчини, шо кому до того.
