У ближньому, близькому передсерді середмістя напровесні стояло суцільним камінним станом велике і вологе місто мертвих. Чорні, сірі потемнілі, червонясті замшілі гробівці, цілі дільниці з прямими вуличками і короткими завулками під прямими кутами, лискучі чорні плити і плакети, масивні куті ланцюги, стрімкі і гострі обеліски, тесані важкі хрести, фігури й ангели, підсохлі на верхівках і маківках по зимі, під промінням провесні, стопами своїми стояли вгрузлі у вогку розмерзлу землю.
Давній, давно закритий християнський цвинтар серед темної діброви старезних стовбурів, порепаних і гладших, вогко-чорних і світло-сріблястих, з темнішими хмарками перлистої омели і оповитих блискучим вилитим плющем, з високим і прозорим грубим гіллям. За складом, вмістом, місткістю і сам складав ціле осібне, відособлене, відтіснене від міста, відсунуте вже майже на узбіччя, мертве місто. Відсторонене і відособлене, воно, втім, не було застиглим, рослини, птахи і комахи, мохи живились ним і його невпинно оживляли. Було воно аж надто близьким місцем. Нам ще й дуже рідним, бо там лежали кілька рідних поколінь. Якби не неоковирні жовтасті новобудови, не таємний завод за високими мурами, його би було видно навіть з наших вікон.
Він був занедбаний, а все одно збагненний. До нас він був ще й як прихильний. Суворий супокій лежав над ним, остання, остаточна благість, але щорік то далі відкривалась теж його вразливість, ненастанна незахищеність перед втіхою від нищення, бенкетами блюзнірства, безкарностю безчинства, перед охотою потали. Раз за разом, рік за роком зростала і тривога від умисності ураз, розгульності руйнацій.
Доглибно понурий, він був наскрізь прокреслений промінням в проходах провесні, просвітлений в приближенні. Напровесні, коли кімнати заливало юне і сміливе світло, можна було мати певність: на цвинтарі так само будуть сонячні кімнати між склепів. Мені він відразу, від початку давав відчуття правдивої давності, свідчив про присутність у цьому місці вже далеких предків, а отже, й моєї тут доречності. Й відразу зрозуміло було, що він захоплений зненацька, зовсім не приготований до того, що його тепер спіткало.
Він був з іншого світу, не нашого теперішнього, не теперішнього взагалі, був не від світу цього, а від втраченого, страченого. Виразні були його таблиці зі зрозумілими і стриманими підсумками життів, вказівкою на стан і місце у своїй спільноті, овальними фаянсовими фотографіями. Навіть мені відчутно було, що він відображає зовсім інший устрій і уклад міста й світу, інший стан спільноти, стосунок до часів, є свідоцтвом гідності особи і шани від громади, прижиттєвого визнання і посмертного вшанування, пильнування могил і плекання пам’яті.
Той цвинтар, хоч і у зневаженому підребер’ї теперішнього тіла, давно і довго був осердям Маминих скерувань, в кожному разі, незрушною площиною її віднесень.
Знайомий з самого малку, він став для мене праобразом і першодруком давніх ранньовесняних цвинтарів, яких вже потім стільки звідав деінде в світі. В інших місцях вони стояли досі, тільки вже не тут. Тепер він був затулений спереду довгастим і простацьким білим тілом бетонного готелю. Невибагливі кулінарні запахи з його захованих на задниках кухонь завдяки дешевим і лапастим віконним вентиляторам виливалися на цвинтар.
Ми часто вибиралися туди в неділю, від нас йти було лічені хвилини. По виснажливих зимах із засніженими полями, заметеними алеями, занесеними могилами приходив оновлений час ранньої весни. Небо було блакитне, лагідне й лунке. Стояли склисті стіни нагрітого весняного повітря. Імлистого такого, що аж млоїло, хотілося в нім розчинитися і втратити себе. Пахучий прілий дух пригрітої і свіжої землі. Прудкі шпаки спритно пересувалися між гробівців, із гострим, вигостреним, весняним вільним співом. Нагріті прогалини розверзалися сонячними проваллями, поглинали з головою. В голові, всередині, ставало рідкісно розкішно, в очах рябіло.
Щовесни, однак, доводилося робити це тривожне відкриття про невпинність розмаху руйнації. Все більше плит було потрощено, хрести повалені, ангели повержені, гробівці розверсті, входи до них розчахнуті, туди можна було зазирнути, там були понівечені малесенькі кімнатки з ярусами мар, розбитими і розкритими домовинами. Білими більмами гледіли осліплені фотографії.
Ніби нині бачу під ногами в маленьких черевичках розімлілу, розпашілу, запашну розкішну землю. В одному особливо сонячному місці з купи прілого ряхтливого листя виставала тьмяна півкуля якогось затвердлого за зиму чи то м’яча, чи то якийсь кокосовий горіх, хоч я ніколи досі не бачив кокосових горіхів, тільки чув про нього. Ніхто мене не бачив, я копнув черевичком ту заков’язлу сіро-жовту, збрудлу сферу, аби видобути її з в’язкої землі. Твердість поверхні і глухий, та одночасно гулкий звук так приголомшили мене, що я кинувся втікати.
Потім Мама, коли хотіла зобразити засяг і розмах руїни, ще не раз розповідала знайомим дому, як маленький я на цвинтарі вже був заніс ногу в черевичку, аби копнути людський череп, і тільки в останню мить вдалося мене від того втримати. Чого вона не знала: що я вже вдарив ту мертву голову на алеї лискучого листя. І що відтоді той зудар з вбитою в землю, набитою землею людською головою невпинно відлунює в моїй. Я так ніколи й не розкрив їй правду. Не хотів ще більше прикрити.
01.03.2024