Слово пацана

Деградовані спальні райони радянського міста, юнаки без розуміння своєї життєвої перспективи, бійки і лайка… Звичайно, життя не було таким, це спотворює наші уявлення про прекрасний і непорушний Радянський Союз – кажуть представники російської «творчої інтелігенції», пропагандисти світлого минулого, «гвардія Путіна». Звичайно, це росіяни спеціально зняли такий жахливий пропагандистський серіал, щоб спокусити культом насилля українську молодь – кажуть наші митці і журналісти. Серіал «Слово пацана» з однаковим острахом сприймається по обидва боки лінії фронту, на кілька днів ми ніби знову стали тим самим «однім народом», про який продовжує мріяти Володимир Путін.

Чому черговий кримінальний бойовик не сприймають у Росії, мені зрозуміло. Російське суспільство взагалі намагається існувати поза реальністю, навіть коли мова йде про минуле. Але очевидно, що головний сенс несприйняття історії про підліткові війни в тому, що пейзаж серіалу залишається актуальним для російської провінції, де панує той самий культ сили й відчуття вічної безвиході. Москва – а саме Москва формує суспільний погляд на твори мистецтва – такої провінції знати не бажає, їй подавай репортажі про фестивалі й хороводи. Не кажучи вже про те, що ті, хто визначає «правильний напрям» у мистецтві, як правило, оминають спальні райони самої Москви. Так що з одного боку – існує велика народна кримінальна культура з обожнюванням злочинців, пам'ятниками виконавцям шансону і всесиллям «злодіїв у законі», а з іншого на офіційному рівні робиться вигляд, що ніякого підтримуваного населенням союзу чекістів і бандитів не може бути. Ось тільки за зеком Пригожиним з вологими від натхнення очиськами бігав весь Ростов.

«Ростов-папа».

Але якщо російська реакція здається мені цілком природною, українська не перестає дивувати. Ми немов би намагаємося сховатися у фортецю культурної цнотливості від власного суспільства й не помічати його реальних проблем. Що ж, російська інтелігенція так завжди робила – і доробилися і до Сталіна, і до Путіна. Але продовжує палко любити свій бідний народ, розбещений диктаторами. Й ось це запопадливе принизливе ставлення до «богоносця» і є справжня дорога до прірви.

Ми перекрили доступ до російських телеканалів. Наші власні телеканали не показують російських телесеріалів, але українські підлітки все одно захоплюються російським фільмом про «пацанську романтику». Тому що він російський – чи тому що це про те, що відповідає їхньому сприйняттю реальності набагато більше, ніж українські чи західні стрічки?

Ми маємо усвідомлювати, що суспільство, в якому культ сили і кримінальна модель поведінки були нормою, нікуди не ділися, хоча, можливо, поступилися впливом іншій силі – військовій. Однак варто нагадати, що тільки 13 років тому половина країни обрала своїм президентом «сильного господарника» з біографією злодія-рецидивіста. І при цьому цей політичний діяч не приховував фактів свого кримінального життя, навпаки – вони допомагали його сприйняттю як «свого». І такі вибори відбулися у нас – у нас, а не в Росії.

Звісно, можна себе заспокоїти, що ми з іншої половини, ми голосували інакше. Але і на нашій, такій тендітній половині пропадали за Сашком Білим – зовсім не героєм російського серіалу «Бригада», й називали вулиці та провулки українських міст на честь героя. Так що не треба себе обманювати. Сприйняття кримінальної культури й поведінки як норми – це ми і є. І було б дивно, що після десятиріч виживання у кримінальній державі, у державі ГУЛАГу було б інакше.

В мене немає ніяких сумнівів, що єдині ліки від цієї субкультури – саме розлучення з такою державою. Але зараз у нас непрості часи. Адже будь-яка війна породжує культ сили і створює провалля між соціальними верствами. Війна – це автоматичне повернення до цінностей виживання. А цінності виживання завжди сусідять зі світом насилля, подобається нам це чи ні.

У такому непростому світі, звичайно ж, незатишно. Але це також реальний світ. І замість того, щоб лякатися впливу чергової російської «Бригади», давайте вже скажемо собі: те, що не відповідає світогляду людини, на неї не впливає. Мистецтво може тільки посилити твоє бачення, а не замінити його.

В мене немає рецепту того, як декриміналізувати свідомість тих, хто буде жити в Україні майбутнього. Однак перше, що нам для цього потрібно, – це мир. Друге – відмова від культу сили після війни, допомога кожному, хто пройшов пекло фронту, повернутися до мирного життя. Третє – боротьба з неминучою бідністю й соціальним розшаруванням. Четверте – реальна й всебічна культурна українізація життя. Ми потроху починаємо приходити до ситуації, коли українська стає мовою еліти, а російська – «языком простых людей». І якщо раніше україномовний офіціант розмовляв з відвідувачами київських ресторанів «языком бар», так зараз усе відбувається рівно навпаки. А це катастрофа, бо ми з вами вже розуміємо, що дивитимуться і читатимуть «простые люди». Не Тарковського і не Булгакова, бо це «митці окупантів», а зрозумілі серіали про своє життя. Так що українська мова, українська культура мають стати всеохопними – це і є та війна, яку ми обов'язково повинні виграти.

І тоді все у нас вийде. Слово пацана.