(підготував Василь Карп’юк)
Третій герой циклу «Пси святого Луки» – Ярослав Яновський. Він не лише художник, а й письменник, кінематографіст, перформер… Проте, найбільше таки художник, якщо розуміти це поняття в якості тотальної естетики. Яновський творчий завжди і в усьому, він поєднує не лише різні стилі чи течії, а й синтезує різні види мистецтва, і це йому вдається дуже зграбно. Хоч, як зазначає сам митець, його творчість інтуїтивна, себто, якість не від розуму, а від натхнення.
В розмові з художником Мирославом Яремаком Ярослав Яновський дозволяє собі філософствувати, аналізувати й іронізувати на теми сучасного мистецтва та, як би парадоксально це не звучало, його історії, зокрема в Івано-Франківську.
Мирослав Яремак: – Чим довша часова відстань, тим ретельніший відбір: залишаються найбільш важливі речі, а деталі стираються. Понад двадцять років тому відбулись перші мистецькі виступи, в яких брали участь і ти, і я. Як би ти зараз їх оцінив відповідно до сучасного мистецтва?
Ярослав Яновський: – Почну я з того, що моя, зрештою, наша юність припала на кінець Радянського Союзу і початок незалежності. Тобто, я був достатньо юним і достатньо, скажемо так, інтенсивним. Власне, коли я вчився у Львові в училищі ім. Івана Труша, мав доступ до якісної інформації. Бо в Радянському Союзі «західна» візуальна інформація була обмежена. А я старався завжди знайти щось таке, чого офіційно не вчили у офіційній програмі в офіційних закладах. І цей пошук чогось іншого, на той час, забороненого (а насправді воно було в світі відкрито), мене стимулював до інакшого погляду на світ. Тому що традиційні речі завжди були і є в художній школі, і у всіх інших академічних закладах. А інакшість – вона була породжена у мене всередині.
М. Я.: – Тобто, ті «інакші речі», які ти шукав у своїх роботах, може навчальних, чи не навчальних, вони полягали не в тих знаннях, які давали викладачі, а, скоріше, в якихось внутрішніх посилах, які ти в собі відчув?
Я. Я.: – Так, це відбувалось всупереч. Я хотів дізнатись те, чого не пропонувала офіційна програма. І мені це вдавалось. До прикладу, я читав такі брошури, як «Знание», де була радянська критика Західного мистецтва (прізвища то всім відомі, але вони були заборонені), з якої можна було цілком достатньо довідатись про те, що відбувається в Європі чи Америці. Тобто, треба було читати між рядками. Там навіть були ілюстрації - невеличкі, чорно-білі , але вони давали уявлення. Нехай згрубша, але це було певне уявлення візії мистецьких процесів у світі. Власне, на цих суперечностях, на пошуках «інакшості» я й почав створювати свої перші роботи, в тому числі і живописні (мається на увазі абстрактні, не фігуративні). Хоча це не заперечувало і традиційні форми. Але я хотів побачити щось глибше, ніж те, що людина бачить насправді.
М. Я.: – Подібне і в мене було, коли доступними текстами були виключно критичні або дуже критичні рецензії на західне мистецтво. Але саме через такі публікації можна було побачити якісь репродукції, скласти уявлення про основні напрямки, які утворились в кінці ХІХ – на поч. ХХ ст. Тоді вони на нас впливали дуже вибухово, бо, з одного боку, це було несподівано. Загальний радянський мейнстрім передбачав програмні, погоджені «зі стратегічною лінією партії» підходи до мистецтва. А тут люди в цивілізованому світі роблять, що хочуть, що вважають за потрібне. З одного боку, це свобода, а з другого – це не була якась неконтрольована свобода. Ці всі напрямки, вони мали під собою значне філософське підґрунтя і базу, яка виражалась не тільки в образотворчому мистецтві, але й в поезії, музиці, кіно. Я зараз маю на увазі такі напрямки як кубізм, футуризм, сюрреалізм… Цікаво, якщо тобі тепер трапляються ці самі репродукції, які тоді так вражали і спонукали до пошуків, як ти сьогодні на них дивишся?
Я. Я.: – Дивлюсь з такою самою цікавістю, але ставлюся до них спокійно. Вони вже не так вражають і не так чіпають. Пройшло вже двадцять чи трошки більше років, і ми стали зрілими, зрештою.
Стоять Ярослав Яновський і Володимир Кабаченко, сидять Анатолій Звіжинський і Ярослав Котерлін
М. Я.: – Зрозуміло, ти здійснив за цих двадцять років не менші «вибухи», принаймні, для себе і свого оточення.
Я. Я.: – Але підійду до цього трошки з іншої сторони – я не бачу юного покоління, яке працює в цьому напрямку. Зараз доступ інформації величезний: Інтернет і всі інші медіа. А за нами не йде покоління двадцятилітніх – маю на увазі ситуацію у Франківську, про всю Україну чи Європу не йдеться.
М. Я.: – До молодого покоління повернемося пізніше, а зараз, все-таки, про тебе. Хоча ти й помітна фігура в Івано-Франківську, але, за великим рахунком, широкий загал про тебе і твою творчість практично нічого не знає. Мені так само хотілося б більше від тебе почути: як ти все оцінюєш? Що є суттю твого мистецтва, і що це таке назагал – сучасне мистецтво?
Я. Я.: – На «більшу» половину я – інтуїтивний художник. Працюю з так званим шостим чуттям, яке візуалізую і вербалізую в різних формах. Тобто, осмислюю не головою, а серцем, чи навіть, як то кажуть, «кишками». Відповідно, я би означив свою творчість як інтуїтивний експресіонізм. Мої скульптури так само побудовані на інтуїції, зрештою, й перформенси, і відео…, будь-які форми візії.
Дідо, 2011
М. Я.: – Справді, коли дивлюся на твою творчість, то розумію, що вона є більш самодостатньо-самобутньою, аніж аналітичною. Тут не відчувається холодного розрахунку. Видно, що ти маєш певні знання, як можеш, слідкуєш за тим, що відбувається в світі, але, як на мене, орієнтуєшся суто на власні креативні «внутрішні вибухи». Вони можуть бути спонукані невідомими для глядача причинами, але, видно, що це є питома властивість характеру, така вдача.
Я. Я.: – все своє дитинство (літній період), десь починаючи з двох років, я проводив на Гуцульщині. Цей світ дуже глибоко відклався у підсвідомості. Звідти цей вплив етнічної культури, включно з піснями, ліжниками, писанками...
М. Я.: – Варто додати, що і твоєму батькові, письменнику Миколі Яновському, так само були цікаві «глибинні» речі гуцульського етносу. Я пам’ятаю його книжку, яка для мене була важливою, «Срібна пряжка». Він написав про ремесла Гуцульщини і про народних майстрів краю. Це було цікаво і не забувається за стільки років. Напевне, тут є певний взаємозв’язок, щось передалося… Але повернемось до твоєї мистецької освіти: чи достатньо того, що ти здобув?
Я. Я.: – Візуально і технічно моя освіта є для мене достатньою, навіть самодостатньою. Тому що школа в нас була і є прекрасна, глибока і дуже фахова. Я вчився, коли ще були старі викладачі, які вчились «за Польщі», а їхні викладачі вчились «за Австрії», тобто, була тяглість кількох поколінь фахівців, які якісно передали і традицію, і ремесло. Нас вчили достатньо добре, тобто, моєї художньої освіти цілком вистачає. А якщо говорити про мою відео-освіту, то я пройшов курс у Центрі Сучасного Мистецтва Сороса при Києво-Могилянській академії. Це зовсім інший бік візуального мистецтва, бо тут все побудоване на інших технологіях.
RS, 2013
М. Я.: – Але в мистецтві не все вирішує освіта. Важливий особистий вибір. Ти, наприклад, належиш до тієї спільноти творчих людей кінця 1980-х – поч. 1990-х рр., які належать до так званого Станіславського феномену. Твої твори брали участь в першій спільній виставці художників цього покоління «Провінційний додаток №2» в рамках другого Міжнародного бієнале сучасного мистецтва «Імпреза». На другому і на третьому бієнале ти навіть дипломи журі отримав у категорії «Живопис». Як ти згадуєш ті часи? Чим тобі запам’яталася ця виставка, яка є знаковою і переломною, я би сказав, навіть в історичному контексті, в розвитку художнього процесу, принаймні Івано-Франківська?
Я. Я.: – Дуже добре пам’ятаю 1991-й рік і цей час. Я зробив декілька об’єктів та інсталяцій. Там була виставлена інсталяція «За нашу і вашу незалежність», створена спільно з Котерліном і Звіжинським до проголошення незалежності України. Вона була зроблена навесні, а в серпні відбулося проголошення незалежності України. І вона, ця інсталяція, була виставлена вже вкінці вересня. Там були й інші об’єкти. Але найбільш цікавим було те, що це були справді «вибухи» для Станіслава і для Західної України загалом. Нас було там лише 7-8 осіб, але те, що ми показали, було відкриттям не тільки для нас, а навіть для художників, які приїхали зі Львова, з Києва, з Одеси. Для них це було одкровенням, тому що на той час в цих містах подібних речей не робилося, і це був візуальний прорив у сучасному мистецтві України.
М. Я.: – В попередніх розмовах з Анатолієм Звіжинським і з Ростиславом Котерліним ми згадували цю виставку і якось дійшли до згоди, що «Провінційний додаток № 2» був однією із трьох подій, коли в Івано-Франківську одночасно був присутній весь можливий контекст мистецтва, яке існувало тоді в Україні. Це контент міжнародного бієнале «Імпреза» (виставка робіт художників з багатьох країн світу), а з іншого боку – виставка офіційних художників, членів Спілки художників, які пропонували увазі традиційні форми: пейзажі, портрети…, так би мовити, соцреалізм. На той час ми ту виставку називали «Провінційний додаток № 1», а свою – «Провінційний додаток № 2», який, власне, виявив абсолютно нові формати, стилі і навіть манери показу. Ці три події замкнулися саме в Івано-Франківську і це дає підстави говорити, що на той момент столиця мистецтва України була саме в Івано-Франківську. Тому це настільки важливо для нас, хоча зараз рідко хто про це згадує, і це дивно. Але, з іншого боку, треба нагадати мистецтвознавцям, критикам, аналітикам, історикам мистецтва: так робіть же щось, нє?!
Але давай далі: в 1994 р. нам з тобою пощастило, нас запросили на виставку до Австрії, і це був дуже цікавий проект, бо, як виявилося, це була перша офіційна виставка після Другої світової війни, коли українські художники виставляли свої твори в цій державі. То було якраз в місті Гмунден, і виставка називалася «Вісім художників з України». Вона мала ще додаткову назву, в перекладі з німецької, «Ті, що долають кордони». З Івано-Франківська нас було двоє, був автор з Тернополя, Чернівців і три-чотири автори зі Львова. Австрійські газети писали: о, яка дивина, минуло п’ятдесят років з того часу, коли ця земля була відокремлена від нас кордоном, але молоді автори міркують тими самими категоріями, як і художники цивілізованого світу. І вони ще там сперечались: чому так, в чому причини, і що за цим стоїть? Як тобі згадуються ті часи?
Я. Я.: – Це, по-перше, була перша така серйозна виставка за кордоном, в капіталістичній країні, куди потрапили наші роботи і ми. Поїздка туди була для мене великим одкровенням, - я зрозумів, що ми зовсім не випадаємо з європейського контексту візуального мистецтва, бо Австрія – це центр Європи, вона постійно перебувала в контексті сучасних віянь. І, власне перебування там, відкриття виставки, подорожі по майстернях і по музеях для мене відкрили ще більший діапазон тогочасного європейського мистецтва, але без применшення якості наших здобутків. Хоч ми і були відірвані від світу, але інтелектуально працювали цілком в контексті Європейського арту.
М. Я.: – Пригадуєш, які роботи тоді виставляв?
Я. Я.: – У мене були твори двох планів: такий собі гуцульський експресіонізм, але він був абстрактним (безпредметним), а не фігуративним, не наративним. І редімейд – малоформатні друковані зображення, які я опрацьовував різними техніками, в тому числі монотипією, друком, поверх ще одним друком… Тобто, це такі чисто постмодерністські роботи – в Австрії вони виглядали досить свіжо, куратор виставки був вражений, захоплений такими несподіваними для нього ходами.
З серії "Мистецтво - небезпечна зброя"
М. Я.: – Якщо я нічого не плутаю, ти тоді частково використовував, здається, хрестоматії з літератури, там друкували портрети письменників, тобто ти мав вже готовий предмет, який насичував іншим метафізичним змістом, додавав драйву…. І вони набували якогось зовсім іншого звучання. Був якийсь такий традиційний портрет, який символізував класика, відомого нам за обов’язковими текстами шкільної програми, а ти як художник «бавився» з ним в зовсім іншому полі, і це провокувало глядача на якісь зовсім інші підходи. Власне, відбувалось те, що, як на мене, мистецтво має робити. Як мінімум, викликати несподіванку, як максимум, катарсис. І мінімуму тобі завжди вдавалося досягати.
Я. Я.: – Насправді, поїздка була фантастична, тому що вона дала нам величезний поштовх для майбутнього. Я отримав заряд ще на пару років творчості, яким серйозно потім скористався у своїх наступних візуальних проектах.
М. Я.: – Ти був і учасником несправедливо сьогодні забутої міжнародної бієнале «Імпреза», яка відбувалась в Івано-Франківську з 1989 по 1997 рік щодва роки з більшим чи меншим успіхом… Можеш зараз оцінити це явище? Чим воно було тобі цікаве і чи варто взагалі повертатися до цих спогадів?
Я. Я.: – Напевно, всьому свій час. «Імпрези» 1989-1991 рр. зробили колосальний прорив у візуальному мистецтві не тільки Івано-Франківська, але в цілому і України, – український «візуальний світ» побачив зовсім іншу якість мистецтва.
М. Я.: – Але мені здається, і тоді була «опозиція», так званий андеграунд. Тому, наприклад, київські художники, чи художники, які більш до метрополії належали, не дуже уважно поставились до «Імпрези», а тепер й зовсім не згадують…
Я. Я.: – На той час, коли це відбувалось, всі найцікавіші мистецькі події і процеси відбувалися у Москві чи у Прибалтиці. А Київ був таким собі «селом» (без образ), Львів як мистецький центр котувався вище. Тільки в середині 1990-х рр..Київ почав відбуватися як столиця, в першу чергу через те, що там, відповідно до статусу, сконцентровано найбільше грошей. Тому все, що відбувається тепер в артистичному Києві, київські мистецтвознавці та арт-критики означують епітетами «провідний, авангардний». А те, що відбувається у провінціях, на їхній суб’єктивний погляд є «вторинним». Вони мають монополію на свої висловлювання, бо в Києві сконцентровані й найсерйозніші мистецькі видання. А, як казали древні, не той робить історію, хто її зробив, а той, хто про неї написав.
М. Я.: – Ти хочеш сказати, що, якщо ніхто в Києві протягом наступних років не напише про «Імпрезу», то для історії українського мистецтва її не існує?
Я. Я.: – Треба писати тут. Не конче чекати, поки хтось в Києві напише чи не напише. Є ж зараз Інтернет і, зрештою, видавництва, тобто комунікацій достатньо. Просто треба це вже зафіксувати.
М. Я.: – Чи в нас достатньо інтелектуального потенціалу фахівців, мистецтвознавців, критиків, які компетентні писати на такому рівні?
Я. Я.: – Думаю, що один-два знайдеться, щоби це зробити.
М. Я.: – Назви імена.
Я. Я.: – Наприклад, Анатолій Звіжинський.
М. Я.: – Ну, він зацікавлена особа, він всередині процесу.
Я. Я.: – Але київські критики також є зацікавленими особами. Зрештою, будь-який погляд на історію є суб’єктивним. Але треба це все одно фіксувати процес, краще раніше, ніж пізніше, поки пам’ять свіжа і більше шансів позбирати документи, які залишилися.
М. Я.: – Будемо сподіватися, що «Імпрезу» не забудуть і «пам’ятник» їй таки буде. Отже, повернемось до тебе. На початках своєї творчості ти послуговувався традиційними матеріалами і техніками: олія, полотно, малярство, графіка, естампи… А вже, здається, з середини 1990-х рр., активно залучаєш технології, фотографію, тепер відео-арт. В другій половині 1990-х тобі також стало цікаво писати літературні тексти, і навіть є книжка, яку ти написав у співавторстві з Веселою Найденовою, роман «Долина Бельведеру». Скажи, будь ласка, як у тобі ці речі актуалізуються? Чому перейшов на нові технології, чого тебе раптом сіпнуло в літературу? Я про книжку згадав не випадково, бо все-таки вона удостоєна нагороди конкурсу «Коронація слова». Можна би було, звичайно, цей твій літературний твір й не згадувати, але весь цей «комплект» стосується певної харизми, обдарованості автора… Це якого року було?
Я. Я.: – 2008-го. Цей текст отримав спеціальну премію за «Найкращий романтичний роман». Але насправді, що стосується літератури, там 70 % заслуги Весели Найденової. Проте не будемо вдаватися у відсотки, а почнемо з того, про що ти питав. Справді, в середині 1990-х в Україні загалом через всі ці економічні процеси відбувся спад, причому тотальний. Він мене внутрішньо якось переорієнтував з традиційних видів мистецтва, маю на увазі живопис, скульптуру, графіку, на більш сучасні, де інструментом витупає фотоапарат, відеокамера, комп’ютер…
М. Я.: – Це було дешевше?
Я. Я.: – Якщо брати глобально – воно дорожче, але з технічно швидшим виконанням.
М. Я.: – Які найважливіші твори, може, серії робіт, якісь колекції ти зробив?
Я. Я.: – Всередині 1990-х – на поч. 2000-х відбулось декілька візуальних проектів, фотографічних перш за все. Це є «Alter ego», «День конституції», «Мистецтво – небезпечна зброя», які були виставлені спочатку на виставці «Культурний герой», а згодом частина цих робіт була запрошена в Регенсбург (Німеччина), на фестиваль української культури.
З серії "Мистецтво - небезпечна зброя"
М.Я.: – У цих циклах, що тобі, як автору було найважливішим? Що ти хотів показати або якраз приховати? Все таки ти зробив принти, великоформатні фотографії, які несуть у своїх візуальних образах приховану чи відкриту інформацію для глядача.
Я. Я.: – Насправді я хотів відкрити тему табуйованості оголеного тіла. Це - імітація еротики. Оголене людське тіло в галицькій, чи в пострадянській системі координат не подавалося в якості мистецтва.
М. Я.: – В загальносуспільному контексті ці речі були не скільки табуйовані, скільки обмежувані. Але в контексті історії мистецтва вони існували.
Я. Я.: – Вони завжди були відкритими, так, але це не так художнє, як соціальне. Соціально-художнє. Я мав на меті розкрити реакцію звичайної публіки у ситуації абсолютно відвертого, до прямої оголеності, погляду на художника. Тому що там не було інших моделей. Я в цих проектах виступив і як автор, і як модель.
М. Я.: – Це було доволі епатуюче.
Я. Я.: – Так, епатуюче, але ці мої проекти не були вульгарними. Коли зараз, через десять років, я дивлюсь на ці всі речі, вони насправді для мене є досить наївними і благенькими в соціальному контексті. Але в художньому – достатньо добре вдалися.
М. Я.: – Я теж можу підтвердити, що особливої гостроти в тих речах для мене особисто не було, я там цього не побачив. Інша справа, що справді були посили, які говорили про якісь артистичні пошуки і навіть знахідки. Тому мені дотепер дивно, коли йдеться про виставку «Культурний герой», яка відбулася в приміщенні Художнього музею в 2002 році, чому окремі літератори тоді виступили з нищівними публікаціями, мовляв, як таке можна показувати? Насправді ці речі, як на мене, треба було аналізувати суто з погляду мистецтвознавства. Справді, якщо є підстави, то критикувати, а не кричати: можна чи не можна це робити. На скільки ми пригадуємо, мистецтво не має забороненої теми. Інша справа, що може бути і таке якесь проникнення в певну глибину, коли не треба це всім показувати, тобто, є певна лабораторія. А в лабораторію не всіх пускають, тільки дотичних. Але мені здається, що ті речі були досить доступними для розуміння і доволі благими, як ти сам про це тепер сказав. Як ти сам це пережив? Це було в мінус, чи навпаки, в плюс?
Я. Я.: – Для мене будь-яка, критика конструктивна або не конструктивна, є позитивною, бо я розвиваюсь.
М.Я.: – Це піар?
Я. Я.: – На Заході – це піар, а в нас це важко назвати піаром, тут його як такого не існувало, і до сих пір ще не існує, все, що є, переважно недолуге. Власне, від критики ти завжди ростеш. Ти розширюєшся і осягаєш нові горизонти. Я пригадую, ти робив також робив перформанс на цій же ж акції, який називався «Лагідний тероризм – 2», який був у контексті цієї виставки. Хоча пересічний глядач, напевно, і не зрозумів, що це було, але критики, мистецтвознавці, вони високо оцінили. І зараз, через десять років, можна це ще раз оцінити, подивитись на відео.
М. Я.: – Тобто, ти хочеш сказати, що для майбутніх дослідників у тебе ці всі речі збережені, архівовані, і ти тільки чекаєш, щоби це хтось глибше дослідив?
Я. Я.: – І не тільки в мене, в кожного з моїх колег, які це роблять, є достатньо своїх архівних матеріалів, з яких можна зробити продукт, цікавий і молоді, і студентам, які навчаються.
З серії "Мистецтво - небезпечна зброя"
М. Я.: – Розкажи більше про те, що ти робив у Регензбурзі?
Я. Я.: – В рамках культурного фестивалю України в Регензбурзі запросили до участі мене і Веселу Найденову. Для нас виділили окрему галерею, де були експоновані великоформатні фото – це була перша частина проекту. А друга – це перформанс, який називався «Королівська риба». Дійство відбувалося на мості через ріку Дунай. Трохи зроблю ремарку, Регензбург – дуже старе місто, воно засноване римлянами 179 року нашої ери. Там в архітектурі перемішано всі пізніші епохи. Сам міст через Дунай теж ще римлянами збудований, а потім був реконструйований. Тобто, це справді відбувалося на мості через Дунай, де стояли глядачі. Перформанс полягав у тому, що на моїй спині робили тоненькі надрізи лезом, потім в чашу з водою збирались каплі крові, і потім ця чаша виливалася у Дунай. Але це супроводжувалось музикою, передзвоном, і саме дійство тривало десь хвилин 15-20. Ідеологічно це було пов’язано з тим, що ріка Дунай впадає у Чорне море, а звідти, з Чорного моря, форель вертається у Прут, а з Прута – в гірські ріки, де ми в майбутньому цю форель виловлюємо і знов споживаємо. Тобто, коло замикається.
М.Я.: – Цей перформанс і деякі твої інші мають певний «присмак» шаманізму, якоїсь такої езотерики, як мені здається. Наскільки це тобі важливо? На скільки ти глибоко цим всім переймаєшся, і чи міг би ти якось втілювати подібні ідеї в інший спосіб? Ну, скажімо, не обов’язково пошкоджувати тіло, виливати краплі крові… Наскільки це тобі було принципово важливо, що саме так мало бути, а не інакше?
Я. Я.: – Християнство дуже переплетено з нашими гуцульськими давніми ритуалами. Коли християнство прийшло сюди, в наші Карпати, воно практично адаптувало всі язичницькі культи до богослужінь. І в цьому немає нічого поганого, в цілому світі так є. Вони просто адаптовані дуже красиво, наша коляда, наші всі свята… Зрештою, я в них черпаю свою енергію, чи свої проекти з цих давніх гірських ритуалів, які є невідривними від теперішньої християнської традиції.
Яблука дозрівають пізно, 2012
М. Я.: – Справді, маєш рацію, ці язичницькі ритуали дуже очевидні, вони насправді переплелися, особливо в горах, перемішалися з християнством, але наскільки дотичне твоє мистецтво до християнства? Мені здається, що твої проекти апелюють виключно до передхристиянських культів, бо, все-таки, християнство – це є релігія слова, яке можливо або неможливо вирозуміти, сприйняти і передати.
Я. Я.: – Я просто перед тим, як робити перформанс, читаю молитву «Отче наш», і це в мене взаємопов’язано, тому культ невіддільний від християнської традиції. Мистецький акт, він трохи інакший, ніж богослужіння в церкві. Хоча перформенс і богослужіння по своїй формі дуже подібні, вони справді одного рангу. Тобто, богослужіння – це дуже важлива духовна штука, а перформанс – мистецька і культурологічна, культуртрегерська річ.
М. Я.: – Я би не наважився говорити на теми духовної свідомості, занурення в релігію, чи публічно висловлюватись про свої відчуття Бога. Це речі, як на мене, дуже інтимні, ну і кожен для себе сам робить якісь висновки, зрештою, мистецтво до цього апелює. Тут нема якогось такого канону, обмеження рамок. Кожен собі робить сам свої висновки, наскільки він це здатен зробити. Тому залишаємося з тим, що ти маєш право робити те, що вважаєш за потрібне, але потім всі ми несемо відповідальність, наскільки ми її можемо осягнути, або, може, навіть і не можемо.
Розкажи про виставку, яка відбулася 2009 року в рамках тижня сучасного мистецтва у Львові. Що тобі там було важливо? Бо перформанс – це мистецтво дії. Художник робить певні жести, які мають змістове навантаження. Або дає якісь інші посили глядачам, які мають бути предметом для осмислення або переживання певних емоцій. Що ти посилав глядачам і що від них очікував?
Я. Я.: – Цей проект називався «Релакс», в перекладі – відпочинок. В цьому дійстві я відійшов від гірських християнських традицій в бік міської культури, урбанізованої культури людини, яка постійно живе між асфальтом і роботою. Тобто, цілий день перебуває між бетоном і цеглою. І релакс для будь-якої людини – це попасти на свіже повітря, або піти в нічний клуб, чи то поїхати в село, чи на рибалку, чи на пікнік. Власне, в кожного є свій релакс. Мій перформанс полягав у тому, що я показав релакс міської людини, яка хоче отримати адреналін і відпочити від буденної, рутинної праці, скажімо офісної.
Дійство полягало в тому, що на величезному екрані транслювався моє відео. Під час цього дійства я, озброєний рушницею для пейнтболу, зарядженою кольоровими кульками, робив у цьому приміщенні артистичний авангардний розпис. Тобто, величезне приміщення старої фабрики було розмальовано кольоровими кульками, під час цього артистичного релаксу стрільби по білій штукатурці. Відео йшло на екрані, і це виглядало досить цікаво. Я чув вигуки глядачів, що спостерігали, і, як на мене, виглядало досить атракційно.
М. Я.: – Художник переважно незадоволений тим, що в нього виходить, бо чує, що міг би ще краще. От скажи, будь ласка, ці твої перформанси, акції, хепінінги, як ти до них ставишся, і навіть до цього описаного перформансу? Можливо, є якісь обставини, які вплинули на процес, наприклад, ти мусив щось по ходу змінювати ... Отже, чи ти задоволений тим продуктом, якщо це можна так назвати, який залишається?
Я. Я.: – Свої задуми, як правило, я втілюю на 70-90 %. Завжди залишаються 30-10 %, які можна допрацювати, тому що не завжди умови, чи можливості організаторів і, власне, виставкові програми дозволяють втілити на 99 % те, що ти задумав. Насправді на 100 % ніколи не вдається одномоментно втілити проект. Залишається праця на майбутнє.
М. Я.: – Ти час від часу повертаєшся до своїх проектів?
Я. Я.: – Так, але вже в іншій якості, ніби по спіралі. А щоби попередній був у такому самому режимі – ні. Тобто, намагаюся вийти на якісно інший, вищий виток.
М. Я.: – Окрім відео, перформансів і живопису, ти ще робиш скульптуру. Тобто, тривимірні твори?
Я. Я.: – Так, але скульптура – це робота, яка потребує багато праці, над нею треба досить довго сидіти, і дуже-дуже багато часу і енергії потрібно, яких не вистачає. В юності я був дуже непосидючим, рухливим, робив якісь експресивні речі, але з часом, проходить там 15-20 років, і ти стаєш спокійніший, і можеш свою енергію сконцентрувати у відповідне русло. Не то щоб себе заставити, я це не роблю штучно, а енергія не то що заспокоюється, її просто можна сконцентрувати в якийсь такий потік, довгий чи короткий, який ти сублімуєш в скульптуру, в об’єкти, над якими треба більше попрацювати. Але це робиться не відразу. Попрацював один день, потім наступний, потім ще, ще… Це може місяць тривати, може півроку, тому що скульптура – дуже трудомістка, навіть артистично трудомістка річ. Мій матеріал – дерево, горіх і грушка, які мають специфічну, дуже цікаву колористичну структуру. До своєї скульптури я йду з дитинства, вона весь час якось у мене в голові, чи в душі, вона пов’язана з Гуцульщиною, з гуцульськими давніми традиціями і культами. Підсвідомо, на інтуїтивному рівні я, все-таки, прив’язую її до Карпат і загалом до гір.
Дим над водою, 2011
М. Я.: – Ярославе, а що ти зараз робиш? Чим займаєшся?
Я. Я.: – Зараз працюю над короткометражним чи короткоформатним відео тривалістю у 3-5 хвилин.
М. Я.: – Це вже ближче до кіно, вони мають літературне підґрунтя, вони мають діалоги? Чи це відео-арт?
Я. Я.: – Це чистий, традиційний відео-арт, якщо брати той, який з’явився вкінці 1960-х років. Навіть без спецефектів, які зараз дозволяють робити комп’ютерні технології. Я, навпаки, намагаюся знімати в чорно-білому варіанті, тобто, ближче до графіки, свідомо обмежую колір, там може бути присутня тільки музика, або якісь звуки чи тексти. Але це не має нічого спільного з кіно.
М. Я.: – На кого розрахований цей твій продукт?
Я. Я.: – Це чисто артистичний продукт, він, зрештою, розрахований на молодь, яка вчиться. Я його виставляю в Інтернеті.
М. Я.: – Форматно і формально ці речі доступні для сприйняття молоді, яка в Інтернеті вже будь-чого надивилася. Чим ти хочеш їх здивувати? Що ти нового хочеш туди внести, що ти робиш такого, що от власне тобі дає оцю свободу, право і бажання це робити на тлі відкритості всього світу через Інтернет?
Я. Я.: – Що нового?… Якщо взяти, що ці проекти зроблені в Івано-Франківську, а не десь далеко, вони так чи інакше стосуються нашого міста, мої колег, нашого сприйняття, нашої філософії – то я в своїх відео несу життя. Це якісь життєрадісні речі, життєлюбні.
М. Я.: – Тобто, світ має радіти через твоє існування?
Я. Я.: – Навпаки, я тішуся від існування цього світу.
19.08.2013