Баба оббирала яблука, кожне осібно, наскладуючи бережко у відро, прилаштоване на яблуні. Вибиралася аж ген на вершечок їблинки, сягаючи за єблуками по найдальших гілках. Котрі ж виявлялися недосяжними, добувала їх щипавкою, довгою дерев’яною жердиною з розвилинами на закрайку. Зимові яблука не обтрушувала з дерев, а бачно зривала руками, окромно кожніське єблучко.
Не бувала в захваті, як ми приходили допомагати оббирати садовину, хотіли бо поскорше, махом, щоби обтрясти, вмент змолотити дерева, повизбирувати швидкома понатрушувані купами плоди з землі: яблука падають гурмом, з листям додолу, немов град, б'ються, оббиваються, лежать лоском на землі, потріскані, сік виступає шумовинням, піниться. Казала татові, що сама пооббирає яблука й груші з трупін, ми ж, діти, можемо прецька прийти помогти зі сливами, на сливи можна вільно дряпатися й вилазити, трясти й молотити, лиш мати гадку, 'би не впасти д'земні, бо все ж високо, і колюче.
Падалиці баба кроїла на сушениці й сушила на призьбі дерев’яній, зірвані ж з дерев яблука й груші, цілі, небиті, заносила відрами в хату й розподіляла у два рундуки, міцні глибокі дерев'яні скрині, накривала теплим ліжником й великою дерев'яною кришкою зверху й ховала на зиму: зимові єблучка й груші жовтіли, м'якнули, духмяніли у сховку, набували медового доспілого аромату. Баба набирала пахучих плодів у хустку й приносила нам взимі в клунку достиглих грушок і єблучок. Аж до пізньої весни трубили яблука смаковиті з бабиного саду, які не пріли, стояли вкритими й свіжими довговічно.
Падуриці, малі, невирослі єблука, що не годен був вкусити – такі терпкі й квасні були, збирали окромішно в міхи, для свиней чи худібки, аби мали чим полакомитися, як прийдуть холодні зими.
Малинівки й глечики, осінні яблука, спілі й солодкі, що родили в нас вдома, з’їдали ще до зими, що й навіть не заховували далеко у схови, куди йшли – яблуко у кишеню, за охоту з’їсться по дорозі.
В глибокій зимі їли дома синьку, великі темно-зелені яблука з черленим рум’янцем, приносили ввечір з єми, де зберігали, стригали, терли на терці, додавали цукру, їли терті яблука, аж сік стікав по руках, облизували пальці й долоні від соку, як коровки й телєтка у стайни.
Якось по-своєму називали яблука, що відтак ніде не знаходила тих назв поза родинним краєм: бурачєнки, їк бурак всередині черлені; щетинка, тверді, зелені, з твердою шкіркою, як їж, то шкірка відстає, можна відділяти від м’якоті й не їсти шкірку; колачікі, кругленькі, гладенькі єблучка. Крихкі – червоні, хрумкі, як банани м’єконькі.
Могли ж просто сказати – зимові єблука, означуючи, ті: з твердою шкіркою, червоні, зелені з крапочками; великі, з гладенькою шкіркою, з грубою шкіркою. Тоти соковиті, пахучі, з міцною шкіркою, світло-зелені з чорними цєтками, білуваті, солодкі, квасні. Кислі – ще кислі восени, а на зиму – солодкі. Терпкуваті, квасні, що доходє’ май витак, дозрівають пізніше. Видовжені, круглі, кислувато-солодкі. М’єконькі, фист добрі.
Жєвко набирала добірної садовини з безмірної скрині у баби на ґанку, дєкувала й борзо прощалася, баба стояла на сходах й дивилася, як я збігаю вниз садом під хатою й зникаю в лісі в першому потоці з вузликом у руці, баба ‘ме дивитиси, єк ти йдеш аж до’в тхакі, ни бійси, то ші гет ни стемніло, ші видко, гукала баба наздогін, пускаючи дим з папіроси у присмерк вечірній неквапом. Я ‘му покрикувати, де їс, ти лиш озивайси у відповідь, гов, гов, агагов, я вже в другім потоці, їк май дома, доходжу вже тхакі.
21.11.2023