Просто я цю дорогу люблю іти ногами: пішки почерез верх з Верховини в Замагору. Не їду автобусом навколо через усі села – Криворівню, Верхній Ясенів, Вигоду, Красноїллю, Чорну Річку, а йду тхакі Жєб’ївским потоком, Рикаливкув, й тогди даюси Попидкринти або ж попід Маґуру. Дев’ять кілометрів – до трьох годин і я в Блихавим.
Ця вузька дорога попри потік гомінкий й стрімкі урвища, з крутими поворотами й різкими скрутами поміж скельних облазів, а тогди гінко вверх на Рикаливку, звідки видко на всі горби – ближчі і дальні, й пруг першої полонини над лісом, ще до години ходу з Рикаливки – й я в нас на Блихавому.
Вліті чи взимі, в спеку чи в мороз, надворі дощ, а чи віють вітри, я протинаюси з верховинського центру тхакі в горби почерез верх. Цією дорогою колись гляба було уздріти машину, хоч одну-одненьку, тепер же жухкають зчєста, чухрають борзо, подорожніх пішком однак вельми поменшало. Я йду сама, мене обганяють машини, вступаюся раз у раз з ґрунтової дороги, подекуди з шутром, відходжу набік, пропускаючи скорих проїжджих. Ступаю вже бережком по траві, й роблю невеликий упин коло потоку. Скидаю рюкзак, сандалі, й іду простісько у воду, входжу в плав потóчіни, холодні струмені дзюркотливих переливчастих хвиль плинуть мені по ногах, чуркотять й жебонять, пропливаючи, гладке каміння під стопами лоскоче, гарячить, погладжую ногами по ковзькому камінню, стираючи косматий моховий наріст з поверхонь плескатого каміння.
Трохи охолодитися, обмити руки й лице у поточінах, освіжити бадьорість, ожвавити, й рушати далі дорогою вверх. Під деревом у затінку стоїть чоловік, ховається від спеки гарячої, з чорним густим кучерявим волоссям, я впізнаю, він – з Рикаливки, майстер, а шо нічьо ни їде, коли ни тра’, то таких машин, а їк тра’, то ні одної. Вітаюся, шош нима, у відповідь, мені не треба машин, думаю, й іду далі. То чикайте, мемо йти разом, й випроваджається изразу з-за гіллястого дерева на обпечену дорогу: бачу вдалині лиш силует, який відпливає, збавляється, його хисткі прориси доперва тремтять, мерехтять, погойдуючись у перегрітім полуднім повітрі.
Тут дорога розходиться в Плай направо, моя ж продовжує витися прямо, вгору, нікуди не звертаючи, під верх з’являється смéречі високе, крислате, кидаючи тінь свою довгу, глибоку, на дорогу огріту, з ґордзами.
Вже хтось сидить під верхом на лавці біля коритця коло Рузі, перепочиває, попиває водиці живої, набирається сонця, не ховаючись в затінок холоднавий. Слава Йсу Христу, слава навіки Богу сїтому, нічьо ни їде, дитинко, нога за ногов – та й дома. Шісливої дорижечки.
– Я собі пішки, ни спираю нічьо, їк їде, а їк стают’ самі, то кажу, шо ни сідаю, йду пішки.
Повертаю д’теті на Рикаливку в зелений магазин, де тета торгує. Тета – душа компанії, товариська, тету всі люблять, і тета любить, не випускає мене з магазину без гостинців, дитинко люба, шо тобі дати, бери всьо, шо бес хотіла, душечко люба, чудуюся її безмірній незмінній щедрості й вітальності, знов і знов.
Ще годинку і я дома, з Рикаливки – три дорозі окромні, що ведуть на Блихавий, в обхід чи напоперек, вибираю шлях, куди йти цим разом, й зникаю в сподах у потоці, виринаючи за часину вже на ґруні Блихавскім: ще встигнути сьогодні до вечора піднятися від хати вверх на полонину, глипнути з Кринти на Чорногору, чи мряки не ймилися за Чорногору імлисті, чи буде завтра погода, аби йти на Угорске. Ти так находиласи, бери, видпочінь, йшла пішки ид’хаті кілький світ, вже завтра пидеш на Кринту и далі, то є куда йти, д’горі вверхь. Вліті темніє пізно одначе, ще є кілька годин до присмерку, поспію піти у верхи й вернутися з Кринти за світу ще. Йду знати афин на мах, скубнути достиглих, сонцем налитих, солодких, подивитися гриба у лісі, лисичок, а завтра – бо й завтра, даст’ Биг, буде дорога.
24.10.2023