Якщо культура “пульсує, запускає всі процеси і дає змогу відчувати життя на повну!”, то завдяки кому?
Фестиваль сучасної музики “Контрасти” уже 29-й раз стає для нас актуальним нагадуванням про те, що твори, написані композиторами сьогодні та виконані теперішніми артистами, є тими факторами, що утривалюють феномен музичного мистецтва. Твір народжується, ним опікується музикант і виносить його у світ. Потім, частково чи цілком, на засадах цієї композиції виникне ряд наступних творів, які знову-таки будуть у руках нових виконавців, так само сформованих на досвіді практики колишніх інтерпретаторів.
Власне однією з таких мисткинь, які беруть участь в цьому нескінченному музичному коловороті життя, є Віоліна Петриченко.
Формування музикантки та її місії
Піаністка народилася в сім’ї музикантів у Запоріжжі -— там, у музичній гімназії, вона й почала вивчати гру на фортепіано та музикознавство. Здобула вищу освіту як піаністка в Київській національній музичній академії ім. П. Чайковського. Опісля, у 2007 році, вона вступила до університету музики “Франц Ліст” у Веймарі, а згодом — до Кельнської вищої школи музики і танцю, де навчалася в класі фортепіано професора Якоба Льойшнера. Піаністка не зупинилася й на цьому: свій професійний музичний розвиток вона продовжила в класі професора Євгена Синайського в університеті мистецтв Фолькванг в Ессені.
Творча діяльність піаністки головним чином спрямована на популяризацію української академічної музики. Віоліна записала чимало альбомів із творами українських композиторів, стала співорганізаторкою днів української музики у Мюнстері та цього року заснувала фестиваль української музики “Sounds of Ukraine”.
У теперішній невимовно складний час праця Віоліни є надзвичайно цінною, адже вона присвячена гідному представленню наших творчих надбань Європі.
У рамках “Контрастів”
А нагода для українців почути музикантку випала цьогорічного фестивалю: у виконанні Віоліни Петриченко та її колег прозвучали два концерти: 30 вересня “Валентину Сильвестрову — з пошаною” та 3 жовтня “Барвінський & Скорик”.
Три композитори — три абсолютно контрастних світи у руках однієї виконавиці. Потрібно чимало знань та досвіду, аби по-справжньому розкрити кожного з них.
Тож як для самих українців у виконанні Віоліни Петриченко прозвучала українська академічна музика?
Відвідувачам концертів
У концертній залі, оповитій темрявою, погляд слухачів спиняється лише на роялі, з-під покришки якого променить жовтогаряче світло.
Модераторка Марія Левкович не квапиться оголошувати твір, який звучатиме, а починає із найголовнішого — з того, заради чого ми всі зібралися саме сьогодні — у день народження Валентина Сильвестрова, сучасного українського композитора світового масштабу. Модераторка розповідає про композитора та про специфіку його авторського стилю, ключовими засадами якого є тиха, стримана динаміка та прослуханість кожної паузи, що становить напрочуд складне завдання перед виконавцями. Та виявилося, що не лише для них, а й для слухачів... Дуже прикро, що навіть після прохання перевести телефони у безгучний режим, під час виконання твору у залі навперебій лунали телефонні дзвінки, а також чулися розмови, пересування поміж рядами крісел, розгортання цукерок тощо — а це неповага не тільки насамперед до виконавця, який безумовно все чує, а й до інших слухачів, налаштованих на медитативне сприйняття високого мистецтва. На жаль, тиха та делікатна музика Валентина Сильвестрова лиш підкреслила вже давню проблему відсутности культури поведінки на концертах. Та попри усі відволікаючі фактори, Віоліна Петриченко з першої ж ноти віддалася тенетам цієї світлої, тендітної та водночас усепоглинаючої музики.
Казка та Кітч
“Казка” до мінор з циклу “Наївна музика” була тим твором, що презентував слухачам як композитора, так і виконавицю. Було приємно спостерігати, як миттєво всі присутні затамували подих, коли з-під пальців Віоліни полилися звуки: невагомі, лагідні, наспівні. Згодом вони обірвалися майстерним субіто f, яке так природно знову повернулося до першопочаткової делікатности. Власне перше і дуже важливе, що одразу хочеться зазначити: природність Віоліни у цій музиці, її невимушеність, тонке відчуття кожної деталі та водночас єдності композиції Валентина Сильвестрова.
Отже, такий початок концерту вдало зміг представити публіці високий стиль письма композитора, та виконавське мистецтво піаністки.
Віоліна продовжила дивувати та закохувати в музику Сильвестрова виконанням “Кітч-музики для фортепіано”. Звуки наче ожили, був помітний кожен подих цієї музики. Артистка особливо добирала кожну ноту мелодії та огортала її буремним акомпанементом, досягаючи цим дивовижної цілісності звучання. Жоден зі слухачів не залишився байдужим до цієї музики.
На слова Франка
“Твої очі, як те море, супокійне, світляне…”. Музика Валентина Сильвестрова на слова Івана Франка прозвучала власне, як те море: делікатно, світло, умиротворено. На сцену вийшла мецо-сопрано Лілія Нікітчук, яка разом із Віоліною Петриченко виконала п’ять пісень на вірші Франка для голосу та фортепіано: “Твої очі”,“Ой ти, дівчино”,“Розвійтеся з вітром”, “Сипле сніг” та “Хоч ти не будеш квіткою цвісти”. Приємно дивувала не лише ансамблева майстерність виконавиць, а й побудова їхньої інтерпретації на змісті тексту: миттєва та влучна настроєва, динамічна, агогічна реакція на кожне слово поета.
“Цвістимеш ти, — покіль мій спів лунає” — цими словами завершила свій спів Лілія Нікітчук, а кількома теплими, приглушеними, як світло з-під покришки рояля, звуками повільно добіг кінця й фортепіанний супровід.
Українська прем’єра
Чи не найважливішою частиною концерту стала українська прем’єра “П’яти мелодій на Новий рік” Валентина Сильвестрова, присвячених його близькому приятелю по духу — Гії Канчелі. Власне ця музика показує те споріднене, що є в обох композиторів: тиша, лагідність та простота. Кожна мелодія наділена теплом та ненав’язливим відчуттям піднесення, яке нам таке знайоме в передноворічний час.
Віоліна Петриченко приємно вразила тим, як за допомогою “нитки” педалі вона “зшила” між собою кожну мелодію, таким чином зробивши цикл цілісним не лише з ідейного боку, а й за рахунок безперервного звучання. Її педалізація заслуговує окремої похвали, адже вона завжди непомітна, збалансована та дуже влучна.
На слова Українки та Шевченка
На сцену повертається Лілія Нікітчук, аби виконати дві композиції на слова українських поетів: «Стояла я і слухала весну» Лесі Українки та «Прощай, світе, прощай, земле…» Тараса Шевченка — два контрастні вірші: про красу та розпач. Для українців це зіставлення не є випадковим, адже воно постає як життя до повномасштабного вторгнення і після нього. Виконавиці змогли огорнути слухачів атмосферою чистої, ясної весни: фортепіано часто нагадувало легкий подув весняного вітру, а голос — кришталевий блиск води. Акомпанемент був абсолютно невагомий, він непомітно обвивав голос Лілії, який потужно звучав у нижньому регістрі й делікатно та легко — у верхньому.
Та після невеликої паузи важкий сумовитий акорд переналаштував усіх на інший настрій, інші емоції. Віоліна та Лілія досягли цілковитої ансамблевості. Їхнє співпережите pp було навдивовижу скорботним, що досить складно втілити у такій динаміці. А на завершення, у виконанні Віоліни Петриченко та Академічного симфонічного оркестру Львівської національної філармонії під батутою Володимира Сивохіпа, прозвучало Концертино для фортепіано з оркестром Валентина Сильвестрова.
Концертино для фортепіано з оркестром
Цей твір вирізняється серед інших своїм розмахом у динаміці, настроях, різноманітності тембрів. Це чудово ілюструє початок концертино: в нижньому регістрі фортепіано таємничо наслідує звучання литавр, з якого розростається широка повнозвучна оркестрова партія. Але згодом першість все ж перейде простій, світлій та лагідній музиці багателей.
Темні та густі фортепіанні литаври пронизуватимуть увесь твір, наче бажатимуть повернути нас зі світлого світу мрій у реальність.
В останній частині ці контрастні настрої ніби накладаються один на другий, намагаючись вийти на передній план. Та кінцеве лідерство все ж отримує дещо схвильована таємничість, підкреслена моментом тиші, який витримали музиканти, дослухавши останню ноту.
Ця композиція та виконання торкнулося різних граней душі слухачів : зал гучно аплодував стоячи, аж поки не отримав бажаного — на біс прозвучала третя частина концертино — Серенада.
Післясмак
Концерт видався успішний. Здебільшого завдяки тому, що творчість Валентина Сильвестрова дуже суголосна натурі Віоліни Петриченко. Піаністка природно почувалася у цій музиці, її пальці промовляли звуками: ноти складалися у лагідні слова, що перетікали з одного речення в інше. Її розширене відчуття динамічних відтінків та вміння дослухатися до тиші зачаровували публіку.
На цьому фестиваль та слухачі не попрощалися з Віоліною, адже вже через кілька днів, 3 жовтня, вона повернулася з новою програмою музики українських композиторів: В. Барвінського та М. Скорика, на цей раз розділяючи сцену зі скрипалькою Наталією Гордєєвою та віолончелістом Максимом Римарем.
Фото: Віталій Грабар
16.10.2023