Серед нашої родини був один вісімдесятирічний чоловік, що покохав далеку родичку, яка приїхала йому помагати. Нічого дивного. Дивне те, що двадцятирічна справді залюбилася у ньому. Вони стали коханими навзаєм. Нічого дивного. Дивне те, що мали спільних двоє дітей і прекрасну сім'ю без примусу й насильства. Особливо мали про що поговорити за відсутності товариства, яке би їх толерувало, та інших засобів поширення інформації.
Були й інакші любові. Прабабця відпустила прадіда на місіонерство до Америки. Потім поїхала до нього. Народила там останню доньку. І вернулася з малою до краю. Більше з мужем не бачилися. Натомість до нього поїхала інша донька, на чиїх руках помер тато, а вона залишилася там назавжди.
Найстарший їхній син, брат мого діда, також пробував пожити з татом. Чомусь не витримав. Вернувся сюди і відразу вписався добровольцем у січові стрільці. Пройшов усе аж до УГА, де й загинув коло Проскурова. Але заки був у Чернівцях, де стояв корпус перед Листопадовим зривом, полюбився з тамтешньою красунею. Вона стала вагітною і дуже просила, щоб той забив на війну. Але йому видався шанс для України. Пішов. Вона себе убила. Не дочекавшись трохи, поки він загине.
А його брат. Мій дідо. Той пройшов увесь шлях світової війни. Всілякі вишколи, жахливий італійський фронт, поранення і контузії, полон у останній день війни, два роки табору, неспроможність вирватися на нову війну в Україні. Але ще у п'ятнадцятому відвідав приятеля у Гмінді. Там була військовим медиком сестра того. Дідові забракло себе, аби вмістити її виняткову призначеність для себе. А свою – для неї. Десятки найніжніших відкритих пост-карте відправив він тій, якою став зачарований, із найсмертельніших місць тодішньої Європи. Іноді ці листи, кожен з яких міг бути останнім, оповідають лиш про те, що хотів знайти гарну карточку, а їх не було, але таки знайшов. Вони не бачилися – поза цими картками – багато років. Аж до доволі пізнього шлюбу у віденській церкві Святої Варвари. Мали люблену дитину, яка померла вже у другу війну. Фактично, ще дорослою дитиною. Видно, їм було добре разом, бо за три роки перед цим у них – на той час сорокап'ятирічних – народилася несподівана моя мама.
А мій тато народився через чотири місяці після загибелі на фронті тридцять дев'ятого року свого тата. Також була велика любов, бо дідо був значно молодшим, але закоханим у бабцю.
Аж через тринадцять років бабця полюбила іншого чоловіка, полюбила у Сибіру, де він відбував каторгу, а вона – заслання. Він надто багато пройшов у свої п'ятдесят з чимось років, але полюбив її так, що мого тата вважав сином, а нас з братом – улюбленими внуками. Тридцять років, які бабця з ним прожила, вона називала часом найбільшого щастя.
Мама була тоді у класі, коли малого тата вивели під час уроку солдати на етап. Вони були у третьому класі школи. Не знати чому через сімнадцять років стали моїми батьками. І ще, і ще, і ще таких всіляких любовних історій, історій любовей. У родині, у найближчому оточенні. Війни і любові. Такі вузлові речі.
Започатковані у страшні часи любові наперед стирають бюрократичне запевнення про те, що тільки смерть розлучить нас.
А нормальні часи завжди доволі страшні.
14.09.2023