Рефлексії на збірку оповідань «Тридцятий рік» Інґеборґ Бахман
Я непроникненне, змішане з усіх матеріалів, сплутане, нерозв’язане і все ж знищуване одним ударом по голові. Змушене до мовчання я з мовчання…
Інґеборґ Бахман, «Тридцятий рік»
Зовсім нещодавно у «Видавництві 21» вийшла друком книжка «Тридцятий рік» однієї з найвідоміших австрійських письменниць ХХ століття, Інґеборґ Бахман (1926–1973). Через понад 60 років від часу публікації, збірка, що складається з семи оповідань, дійшла до українського читача в перекладі Володимира Кам’янця; раніше у цьому ж видавництві в його перекладі з’явився другий цикл малої прози під назвою «Синхрон» (1972).
Навіть у жорстокому, поглинутому насиллям світі є місце для пошуку пристанку. Бахман тонко й загострено відчувала світ, і так само репрезентувала його; вона людина непевної (по)воєнної епохи, тож відбиток тієї доби залишився в багатьох її творах: десь прихований між рядками, а десь – винесений на поверхню, як-от у тексті «Молодість в австрійському місті». Короткими, обірвано-реалістичними реченнями описує ранні роки та юність дітей з незаможної сім’ї. Вони живуть в невеликому місті, до якого «рідко хто переселявся з інших міст, мало чим могло воно звабити; сюди переселялись із сіл, бо замалими ставали сільські обійстя». Авторка не зазначає ні назви міста, ані імен персонажів – це неважливо через універсальність образів: схоже дитинство було в мільйонів людей із сірих передмість.
Шляхом пізнання меж доступного героям простору відбувається пізнання й присвоєння нових територій: спершу це тісна орендована кімната, далі подвір’я будинку, за який батьки ще багато років будуть виплачувати іпотеку, згодом найближчі околиці, відтак – незнайомі вулиці, міста, країни тощо. Виявляється, найбільш впорядкованим світ був саме в дитинстві: «Діти не мають майбутнього. Вони бояться цілого світу. Не мають про нього уявлення, лише про тут і про там, бо його можна окреслити крейдою. Стрибають на одній нозі в пекло і на двох – у рай». Процес дорослішання супроводжується [а почасти вимірюється] мовою («Діти позбуваються старих слів і набувають нових»), вони вчаться називати раніше приховані факти, до болю в очах читають про далекі екзотичні країни, експериментують з поєднаннями та граматичними формами.
Відчувають себе майже дорослими.
А тоді починається війна.
Дітям уже не доводиться розшифровувати натяки, бо пора натяків минула. «В їхній присутності ведуть мову про розстріли в потилицю, про повішання, ліквідацію, висаджування в повітря, а чого вони не чують вухами й не бачать очима, те чують на запах», – пише Інґеборґ Бахман. Вони більше не реагують на «діти», і в цьому, очевидно, трагедія жорстокого світу «справжніх» дорослих. Авторка не романтизує війну, але й не засуджує її у пафосних промовах – достатньо єдиного речення: «Діти вмирають, і діти вивчають дати Семилітньої і Тридцятилітньої воєн, і їм байдуже, якщо переплутають усі ворожі сторони, привід і причину (…)».
Вміщені у збірці оповідання різні за тематикою, а втім, у кожному з них центральну позицію посідає саме людина – з притаманними їй суперечностями, недоліками, ваганнями та страхами. Герої Інґеборґ Бахман лише вчаться взаємодіяти з тими, хто їх оточує; вони стають на хиткий грунт, намагаючись утримати баланс, шукають опору в собі чи в інших, реабілітують пам’ять про себе-загублених, створюють себе-віднайдених.
У багатьох творах фігурує смерть – як образ, символ, фатум. Я б навіть сказала, як повноцінний герой, що нероздільно пов’язаний з любов’ю у різних її виявах.
В оповіданні «Серед вбивць і божевільних» йдеться про чоловічий світ, описаний, наче під мікроскопом на прикладі цілком звичайної, на перший погляд, групи товаришів. Їхні вечірні розмови у кнайпах – відчайдушна спроба вирватись за межі побутового, забути про роботи та сім’ї, звільнитись: «(…) чоловіки розмовляли й висловлювали міркування, і розповідали, як бурлаки й страждальники, як титани й напівбоги, про історію і про історії, їхали ними верхи в нічний край, присідали край вогнища, спільного відкритого вогнища, роздмухували його вночі в пустелі, де опинились». Напившись, вони багато говорили про війну, свідками і учасниками якої були – і кожен із них носив за спиною камінь. Один незнайомець каже: «Коли я опинився на позиціях у Монте-Кассіно, в мене не залишилось і дещиці людської душі. Сморід мертвих тіл, дим згарищ і запах бліндажів я вдихав як найсвіжіше гірське повітря. Не відчував страху інших. Міг урочисто відсвяткувати своє перше вбивство. Бо що для інших було просто полем бою, було для мене театром убивств, – а далі він додає – Моя мова, отже, була чітка, я сказав собі: мусиш і хочеш убити людину. Так, я хотів убити людину, вже рік, як я шалено хотів убити людину. Людину!». Наскільки неприродно таке зізнання звучить в «нормальному» світі, настільки природно – у виродженому, воєнному. Кожен, хто бачив війну на власні очі, продовжує носити її у собі до смерті. Навіть той, хто не вбивав, але був потенційно готовий це зробити – почуватиметься вбивцею.
Бахман випробовує мову, якою можна передати правду, і з’ясовує, що наявних лексичних засобів їй бракує: тоді починає гратися, винаходити, приборкувати звуки, форми, слова та способи їх поєднання. «І раптом я знав: питання в мові, і не лише в цій одній німецькій мові, створеній разом з іншими у Вавилоні, щоб заплутати світ. Бо під нею жевріє ще одна мова, яка сягає жестів і поглядів, розгортання думок і перебігу почуттів, і в ній уся наша біда», – думає головний герой оповідання «Все». Відчутно, що голосом різних персонажів до нас нерідко промовляє сама письменниця, яка робить спробу відшукати рівновагу між раціональним та ірраціональним, дати відповідь на запитання «як влаштований світ і яке місце у ньому посідає людина».
Червоною стрічкою є те, що авторка пише про смерть і любов, вдивляючись в їхню сутність із різних ракурсів. Поруч зі смертю у неї не завжди йде любов, поруч з любов’ю – майже завжди іде смерть. Схоже відчуття цих абстрактно-реальних понять можна знайти в багатьох німецькомовних літераторів початку-середини ХХ ст. Митці, які брали участь у творенні однієї з найпотужніших європейських культур, були представниками різних етносів. Пауля Целана (єврей з походження) вважають одним із найкращих німецькомовних поетів – і не лише тієї доби, а Йозеф Рот (так само єврей) був надзвичайно популярний як есеїст та автор історичних романів… Таких прикладів безліч.
Інґеборґ Бахман пощастило дещо більше, ніж багатьом іншим: вона була австрійкою, відтак аb incunabulis мала право на австрійську ідентичність та німецькомовність, її не намагалися знищити за етнічним чинником, її книжки не палили на німецьких площах, як у випадку Й. Рота. А втім, народжена на межі двох – «великої» та «мовчазної» – генерацій [згідно з теорією поколінь Штрауса–Гоува], Бахман уособила обличчя пам’яті молодшого покоління Другої світової війни.
До того ж, письменниця контактувала з багатьма видатними діячами літератури й мистецтва. Наскільки мені відомо, найтрепетніші стосунки у неї були з Целаном (на щастя, 10 років тому з’явився український переклад листування). Їхня творчість багато в чому співзвучна – насамперед йдеться про взаємини з мовою, намагання віднайти «втрачений рай», своєрідне розуміння любові / кохання, фаталізм (?), загравання та спроби компромісу зі смертю («Вигнись дугою, світе: /Коли мушля загиблих сюди приб’ється, / тут залунає», П. Целан у перекладі П. Рихла).
Проза Інґеборґ Бахман була на часі, але й випереджала свій час, ставала провокацією для тодішнього суспільства. «Тридцятий рік» розкритикували, авторці закинули надмірний, непритаманний текстам цього жанру ліризм та інші «гріхи». Звісно, були й позитивні відгуки. Літературна спадщина письменниці пройшла випробування багатьма деятиліттями, що свідчить, зокрема, про ПОЗАчасову актуальність її доробку.
На відміну від пізнішої збірки «Синхрон», в якій у центрі уваги перебуває жінка, в «Тридцятому році» Бахман крізь призму власного (жіночого) бачення описує переважно чоловічий світ, що в ньому дискомфортно навіть чоловікам. Під однією палітуркою вміщено ретроспективний огляд головним героєм власного життя («Тридцятий рік»), історію про дитинство й війну («Молодість в австрійському місті»), розповідь про несприйняття, уникання батьком власного сина («Все»), текст про романтичні стосунки між жінками («Крик до Гоморри») та ін. Певна річ, це не вичерпний опис оповідань – у кожному закладено значно глибший сенс, але я намагаюсь уникати переказування.
***
Зрештою – на перетинах рефлексів та рефлексій.
21.04.2023